Знову про телесеріали: в нас немає років на розкачку

постер до фільму «Шпигун»

Можливо, мав рацію блогер «Телекритики» Юрій Шеляженко, пишучи про «нашу мирну Україну», про «мирну українську культуру» і про «пацифіста Тараса Шевченка», що їх усілякі там «хунвейбіни» хочуть перетворити на знаряддя боротьби проти російської агресії, в тому числі - і в культурницькій та інформаційній (точніше, відверто дезінформаційній) сферах, тоді як ми мусимо все терпіти й закликати до «миру і злагоди»? Бо ж чим іще пояснити те, що тільки зараз, після тисяч і тисяч загиблих на Донеччині й Луганщині (за оцінками знаного російського історика Бориса Соколова, їхнє сумарне число реально може сягати 25 тисяч осіб, що більше за дані офіційної статистики), після поразок на фронті й проблем у тилу, починаються спроби бодай якось пожвавити вітчизняні кінематограф і виробництво телесеріалів?

Ані для кого зі вдумливого люду ніколи не було таємницею, що без російських телесеріалів та інших пропагандистських телематеріалів (а інших на провідних каналах РФ немає) не настала би минулорічна «русская весна», що без них не була б настільки небоєздатна принаймні половина ЗСУ і понад половина формувань МВС, які не хотіли воювати з «братами», навіть коли ті вдерлися в Крим і на Донбас, що не було би такої ненависті до всього не лише українського, а й абстрактно-демократичного в більшості населення Донеччини й Луганщини - й не хотіли б там так пришестя нового Сталіна або принаймні Путіна... «Давайте говорити відверто - всі ці роки саме телевізор розпалював антиукраїнські та сепаратистські настрої, словом, підготовлював "ґрунт" для нинішньої війни, - зазначав в інтерв'ю «Дню» Ігор Лосєв, який є корінним кримчанином у дев'ятому поколінні і знає процеси на півдні і сході країни зсередини. - Деякі канали сьогодні відчувають, що вони мають дуже негативну репутацію, тому намагаються кинути кістку публіці. Наприклад, давати одну-дві програми на тиждень нормального проукраїнського патріотичного змісту. Але такі програми розчиняються у величезному контексті російських серіалів, які несуть зовсім інші цінності... Наприклад, той же канал ICTV дає один раз на тиждень справді пристойну патріотичну програму "Цивільна оборона". Але чи може одна ця програма звести нанівець десятки доволі огидних російських серіалів, які прославляють силові відомства сусідньої держави. І знову крутять серіал "Бригада"... Фактично подібні "мистецькі" серіали протягом багатьох років були інструкцією, якщо хочете, методичною рекомендацією антиправил для нашого вітчизняного бандитського товариства. Оспівування російського бандитизму справило враження на певні верстви нашого населення на сході, зокрема на Донбасі. Сьогодні ми бачимо на Луганщині та Донеччині, по суті, такі ж "механізми" роботи. Там діють такі самі "бригади", які передовсім спеціалізуються на захопленні чужої власності. Але крім того, вони також перейшли до політичного бандитизму - до знищення української державності та її прихильників».

Додати до цього можна хіба що те, про що й Ігор Лосєв, і автор цих рядків, і цілий ряд інших аналітиків писали, і не в останню чергу в «Телекритиці»: російське телебачення ще до приходу Путіна в президенти, ще відколи він обійняв посаду очільника ФСБ, тобто з літа 1998 року, починає крок за кроком перетворюватися на велетенську пропагандистську машину, покликану стати одним із найважливіших інструментів реінкарнації радянської імперії. А що така реінкарнація була ретельно продумана заздалегідь, засвідчує один із перших символічних кроків Путіна-президента - повернення до сталінського гімну СРСР, «у дівоцтві» - пісні про партію більшовиків. І та сама «Бригада» - це вже серіал путінської доби (2002), за первинним задумом покликаний, очевидно, показати неподобства, які коїлися до приходу ВВП до влади (дія серіалу закінчується якраз у час обрання Путіна президентом). Але потім, схоже, зваживши на реакцію масової публіки, зробили цей серіал свого роду експортним «підручником» із «веселого й щасливого життя» à la russe у бандитському варіанті (не забуваймо, між тим, і того, що у сталінські часи кримінальники вважалися владою «соціально близьким елементом» - на відміну від різних там «ворогів народу» та «буржуазних націоналістів»...).

 Використання телесеріалів як знаряддя відновлення «спільного політичного й економічного простору», як це називалося спочатку, здійснювалося кількома напрямами. Перший - здавалося б, суто побутовий: нескінченні побутові драми й комедії. Але... Звідки родом героїня Анастасії Заворотнюк у ситкомі «Моя прекрасна няня»? Звідки вся її кумедна, але щиросерда рідня? З Маріуполя, який постає як така собі провінція «русского мира». Допомогло це усталитися в підсвідомості десятків мільйонів росіян, що Маріуполь - їхнє місто? Поза сумнівом, тією чи іншою мірою. Чогось же не сусідній Таганрог, де етнічних українців вистачає, обрали «малою батьківщиною» героїні... І взагалі - в російські серіали були щедро вмонтовані феномени, російській традиційній культурі як такій не властиві (відьми, наприклад), щоби краще створювати враження «єдиного культурного простору», щоб український чи білоруський глядач вважали показане «вітчизняним», щоби краще знали про нагальні проблеми якогось там Урюпінська, ніж сусіднього Бреста чи Львова.

 Другий напрям, не менш важливий у пропаганді, - «історико-патріотичний». Я не випадково поставив тут лапки. Бо ж «патріа» тут - це Росія/СРСР знов-таки передусім сталінської доби. Звісно, в цю добу вистачає недоліків, та й сам Сталін небездоганний, але ж він привів народ до перемоги над «усіма силами Європи», що під проводом Гітлера пішли війною на СРСР, він і радянський народ порятували людство... Якщо ви зайдете на форуми, де обговорюються нові фільми, то обов'язково побачите тезу про «всю Європу» і «порятунок людства». Це вже не обговорюється, це - в підсвідомості росіян. Та й певного числа українців і тим більше білорусів. А тим часом... Велика Британія, яка сам-на-сам вистояла рік проти Німеччини й Італії, щедро підтримуваних їхнім «дружбаном» СРСР (з обома цими державами Союз мав угоди про дружбу), належить до Європи чи ні? І навіть континентальну Європу Гітлер не всю загарбав. Швейцарія, Швеція, Іспанія, Португалія, а до кінця 1942 року - й половина Франції були поза війною. Іспанія послала на радянський фронт добровольчу піхотну дивізію та постачала апельсини для німецького війська, тож не треба її також записувати в «усю Європу». А з Фінляндією ще цікавіше: 22 червня 1941 року вона офіційно оголосила про свій нейтралітет, але 25 червня радянська авіація жорстоко бомбардувала фінські міста, тож 26 червня у відповідь на радянську агресію фіни оголосили СРСР війну, наслідком чого стала блокада Ленінграду. Але війна ця була своєрідна: фінська армія зупинилася на кордоні 1939 року, її артилерія не обстрілювала блокованого Ленінграда (що засвідчують написи на стінах у кінохроніці: «Эта сторона улицы опасна при обстреле»; по місту стріляли тільки з одного боку), її авіація не здійснювала на нього нальоти. Але про це в російських телефільмах анічичирк. Ба більше: 2013 року на телеекрани вийшов серіал «Ладога - дорога життя», де рятівниками блокованого міста узимку 1941-42 року та гарантами евакуації звідти цивільного населення, разом із героїчними бійцями, виступають славетні чекісти.

 А от як ця евакуація відбувалася насправді - якраз у той період, що показано у фільмі. Перепрошую за велику цитату, але це фрагмент із листа 16-річного Аркадія Стругацького: «Мы выехали морозным утром 28 января. Нам предстояло проехать от Ленинграда до Борисовой Гривы - последней станции на западном берегу Ладожского озера. Путь этот в мирное время проходился в два часа, мы же, голодные и замерзшие до невозможности, приехали туда только через полтора суток. <...> Когда поезд остановился и надо было вылезать, я почувствовал, что совершенно окоченел. Однако мы выгрузились. Была ночь. Кое-как погрузились в грузовик, который должен был отвезти нас на другую сторону озера (причем шофер ужасно матерился и угрожал ссадить нас). Машина тронулась. Шофер, очевидно, был новичок, и не прошло и часа, как он сбился с дороги и машина провалилась в полынью. Мы от испуга выскочили из кузова и очутились по пояс в воде (а мороз был градусов 30). Чтобы облегчить машину, шофер велел выбрасывать вещи, что пассажиры выполнили с плачем и ругательствами (у нас с отцом были только заплечные мешки). Наконец машина снова тронулась, и мы, в хрустящих от льда одеждах, снова влезли в кузов. Часа через полтора нас доставили на ст. Жихарево - первая заозерная станция. Почти без сил мы вылезли и поместились в бараке. Здесь, вероятно, в течение всей эвакуации начальник эвакопункта совершал огромное преступление - выдавал каждому эвакуированному по буханке хлеба и по котелку каши. Все накинулись на еду, и когда в тот же день отправлялся эшелон на Вологду, никто не смог подняться. Началась дизентерия. Снег вокруг бараков и нужников за одну ночь стал красным. Уже тогда отец мог едва передвигаться. Однако мы погрузились. В нашей теплушке или, вернее, холодушке было человек 30. Хотя печка была, но не было дров. <...> Поезд шел до Вологды 8 дней. Эти дни, как кошмар. Мы с отцом примерзли спинами к стенке. Еды не выдавали по 3-4 дня. Через три дня обнаружилось, что из населения в вагоне осталось в живых человек пятнадцать. Кое-как, собрав последние силы, мы сдвинули всех мертвецов в один угол, как дрова. До Вологды в нашем вагоне доехало только одиннадцать человек. Приехали в Вологду часа в 4 утра. Не то 7-го, не то 8 февраля. Наш эшелон завезли куда-то в тупик, откуда до вокзала было около километра по путям, загроможденным длиннейшими составами. Страшный мороз, голод и ни одного человека кругом. Только чернеют непрерывные ряды составов. Мы с отцом решили добраться до вокзала самостоятельно. <...> ...Поддерживая друг друга, мы добрались до вокзала. <...> Больше я ничего не помню. Очнулся в госпитале, когда меня раздевали. Как-то смутно и без боли видел, как с меня стащили носки, а вместе с носками кожу и ногти на ногах. <...> На другой день мне сообщили о смерти отца. Весть эту я принял глубоко равнодушно и только через неделю впервые заплакал, кусая подушку».

 Борис Стругацький, теж блокадник: «В той теплушке, в которой ехали отец и Аркадий, - умерли все, кроме брата. Потому что это были эвакуированные из Ленинграда, которых сначала переправили по Дороге жизни, потом от пуза накормили... <...> Начался кровавый понос... что-то жуткое... многие сразу умирали. Потом живых посадили в ледяной вагон и - до Вологды без остановки, без врачебного внимания... Вот так. Аркадий был, конечно, чрезвычайно крепким молодым парнем - он выжил тогда один среди всех».

 От таким був реальний сталінський «порядок», такими були «висуванці» Сталіна, таким він сам був дуже й дуже «ефективним менеджером». Але завдяки телепропаганді росіяни (крім 12-15%, що засвідчує соціологія) живуть у тій міфореальності, яку створює їм передусім «ящик» із серіалами...

 Третій напрям - це уславлення дій російських силовиків у наші дні. На цьому я спеціально спинятися не буду, тут, на щастя, ситуація простіша: багатьом українським глядачам дивитися на це все просто огидно, якщо не сказати більше. Та й менеджмент телеканалів ці фільми практично вже вилучив. Але от усе попереднє... Причому до «м'якої» апологетики сталінізму доклали зусиль і російські ліберали. Фільм «Шпигун» - екранізація «Шпигунського роману» Бориса Акуніна 2012 року. Ясна річ, тут уже відверта апологія Сталіна, хоча і з елементами критики. Глядач бачить фантастичну сталінську Москву, побудований «Дом Совєтов» (той, який мав постати на місці знищеного більшовиками Храму Христа Спасителя, який, у свою чергу, спорудили у ХІХ столітті на місці висадженого в повітря ревнителями «вєри, царя і отєчества» храму ХVI століття... Передова техніка, ліберальний Берія, високий рівень життя... Так, не Акунін писав сценарій, але він міг зупинити це суто політико-світоглядне неподобство, проте не став цього робити.

 Інакше кажучи, йде війна. З претензією на світове домінування. А тим часом Андрій Кокотюха констатує: «Нацрада за підтримки Європейського Союзу та Ради Європи провела круглий стіл "Підтримка вітчизняного виробництва аудіовізуальної та кінопродукції". Її виразники категорично назвали єдину (!!!) можливість отримувати гроші на кіно та зробити виробництво фінансово виправданим. Це - не закривати можливостей для українсько-російського копродакшну. Оскільки лише спільний ринок цих двох країн дозволяє окупити створений в Україні контент». І далі: «Акторів на головні ролі запрошують російських, інакше росіянин не буде дивитися, що є абсолютно нормальним процесом. Сюжет і зміст такого фільму абсолютно позбавлений українського контексту. За визначенням, дія відбувається "где-то в России", герої оперують рублями та їздять на машинах із російськими номерами. Українська участь - лише технічне забезпечення виробничого процесу. Й тут ми на висоті, я не перебільшую. Продакшн і постпродакшн українці навчилися робити так, що виглядає реальним Голлівудом. Щоправда, відмовившись від спільного виробництва з країною-агресором, український виробник, виявляється, не зможе оплатити власноруч створеного Голлівуда. Що ж, відкиньмо зайві емоції та визнаймо цю реальність».

 Так, відкиньмо емоції й констатуймо факти. В нинішній Росії геть уся кіно- і телепродукція (за винятком хіба що 1-2%) в останні 5 років працює на реінкарнацію сталінізму. «М'якою» і «жорсткою» силою. Це вже не просто «русский мир» на рівні «общего отечества», це неототалітарна система, що формує підсвідомість десятків мільйонів «гвинтиків» цієї системи. А тим часом на круглому столі в «Телекритиці» проблема обговорюється, наче все добре, наче немає «гібридної війни» і перспектив «аншлюсу» України...

 Панове, в нас немає років на розкачку!

 Про те, чим заповнити слоти телесеріалів, я неодноразово писав у різних ЗМІ - йдеться про такий собі «гуманітарний ленд-ліз». Тільки цим повинен в інтересах усіх телеканалів займатися уряд, у нас є гуманітарний віце-прем'єр і міністр інформполітики. Це на перший час. А ще варто запросити до Києва вченого-економіста зі світовим ім'ям, Нобелівського лауреата Джозефа Стіґліца, щоб він «на пальцях» пояснив урядовцям, депутатам, бізнесменам і самому пану президенту, що олігархи мають доплатити в бюджет або в цільові фонди розвитку (ясна річ, від них незалежні) 15-20% за «прихватизовані» об'єкти, бо інакше цивілізована ринкова економіка на пострадянському просторі неможлива - от нехай і фінансують швидкий розвиток кіно та телебачення...

 Адже якнайвище фінансування війська знеціниться десь так на 90%, якщо в тилу в цього війська буде виплеканий не в останню чергу телебаченням такий собі малоросійський «русский мир», чи не так?

 А на додачу - це все вигідне капіталовкладення на майбутнє. Вже сьогодні ті книги, які не можна видрукувати в Росії, друкуються в нас (рекомендую в цьому сенсі вельми цікаве інтерв'ю російського історика Олександра Ґоґуна, який змушений був виїхати з Росії до Німеччини і друкувати книги в Україні). Це ринок уже існує в Росії - і не лише для опублікованих в Україні книг російською мовою, а й для тих, що публікуються українською. Поки що ринок невеликий, але... У 1970-ті ледь не вся інтелігентська Росія читала «Всесвіт», бо там з'являлися такі цікаві переклади, яких не стало в самій Росії. Потім «Всесвіт», ясна річ, теж «прикрутили», проте прецедент є фактом. Для хорошого українського кінематографа й телебачення теж існує потенційний ринок, і чималий. Це - притомні російські громадяни. Їх загалом не так мало - 12-15 мільйонів. І стільки ж буде тих, хто неперіодично дивитиметься просто з цікавості чи щоби потім обговорити з сусідами «чудернацьких хохлів» - і втягнеться. Це - ринок майбутнього, зараз - це супутник, це інтернет. Слід використати всі можливості сьогодні, щоби потім упевнено прийти в післяпутінську Росію.

 Бо ж якщо ми хочемо мати більш-менш нормального сусіда, то щонайменше чверть його населення має бути стабільно «нашою». А краще і третина, й половина. «Нашою» не в сенсі маніпулювання цими людьми - а в сенсі хоча би приблизного розуміння українців із їхньою реальною історією і не менш реальним сьогоденням - і зі співчуванням щодо нас. Саме українські медіа мають упевнено ввійти в післяпутінський російський ринок, у чомусь обійшовши й американські, й західноєвропейські. Треба дивитися на 5-10-15 років наперед. Зрештою, нічого нового: так робила команда Путіна, тільки з іншими цілями, задля витворення неототалітарного «міфу ХХІ століття».

 А стосовно невідомих акторів, яких, мовляв, не сприйматимуть у Росії... Путін багато в чому повторює Сталіна. В тому числі й продукуючи численні «правильні» фільми з «правильними» акторами. Створюється міфологічний світ, побудований на певних непорушних канонах. А потім цей світ починає в силу історичних причин руйнуватися... І який же це був спалах у кінематографії СРСР (не лише російській!), коли з середини 1950-х з'явилася маса молодих, нікому не відомих акторів, які миттєво ставали знаменитими! Путін робить сьогодні все, щоби цей момент рано чи пізно повторився. То чому б не поставити за мету, щоб його осідлали українські продакшни?

 Власне, на цьому можна поставити три великих крапки, бо тема далеко не вичерпана. Комусь міркування автора можуть видатися фантастикою - але чи не видавалися фантастикою в 1960-х твердження про незалежну Україну?

 

comments powered by Disqus