«Сирійський хлопчик» та інші міфи західної журналістики

Фото: crooksandliars.com

Не лише російські ідеологеми та міфи, пов’язані з нинішньою масовою хвилею втікачів із Близького Сходу до Європи та її ймовірними наслідками, небезпечні для української журналістики. Не менш, а можливо, й більш небезпечними є деякі усталені в західній журналістиці міфологеми, які так само заважають бачити реальність і робити належні висновки не тільки самим журналістам, а й політикам та всьому суспільству.

Утім, почну начебто здалеку — але тільки начебто.

У західних мас-медіа й лексиконі західних політиків постійно присутній термін «польські табори смерті» або ж «польські концтабори» щодо влаштованих нацистами таборів для знищення мільйонів євреїв й утримання на грані життя та смерті сотень тисяч полонених на території окупованої Польщі у 1939–45 роках. Протестують і подають до суду на тих, хто вживає цей термін, поляки — і влада, й суспільство. Протестує Держава Ізраїль і єврейські організації в Європі. Але все одно десятки років цей термін раз у раз спливає в начебто солідних західних виданням, і президент США Обама під час візиту до Польщі вживає його… Не всі читачі «Телекритики» читають польською, тому відсилаю їх до достатньо повної та об’єктивної статті з російськомовної Вікіпедії, що дозволяє ознайомитися з «історією хвороби» і зробити належні висновки.

Та чи треба далеко ходити? Ті, хто цікавиться історією кіно, добре знають, що Олександр Довженко тривалий час ледь не в усіх західних довідниках, монографіях і публікаціях у періодиці фігурував як «російський режисер», а фільм «Тіні забутих предків» викликав захоплення «майстерністю росіян». А якщо взяти приклад з іншої царини, то геніальний теоретик космонавтики Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей), бувало, фігурував на Заході як «російський інженер»; утім, у програмі Apollo були задіяні на відповідальних посадах інженери й менеджери українського походження, тому американські астронавти добре знали, ким насправді був автор «траси Кондратюка», якою вони літали до Місяця. Але це радше виняток, аніж правило.

А правилом західних медіа сьогодні є фактичне використання ідеологеми «польських концтаборів» за нових історичних обставин.

І чи не найяскравішим утіленням цього є історія загиблого трирічного «сирійського хлопчика», трагедія якого, мовляв, збурила західне суспільство і змусила його опікуватися проблемою «сирійських біженців».

Так, справді, сталася жахлива трагедія, коли пластиковий пліт, на якому сім’я загиблого Алана (чи Айлана — в іншій транскрипції) намагалася переплисти з Туреччини до Греції, щоби потім якось дістатися до родичів у Канаді, перекинувся. Але назвати загиблого «сирійським хлопчиком» чи «сирійським біженцем» — це, перепрошую, все одно що назвати єврея з Німеччини, який утікав від нацистів під час Другої світової війни, «німецьким хлопчиком» чи «німецьким біженцем». Алан був сирійським курдом, і тому його трагедію не можна зрозуміти у відриві від трагедії всієї курдської нації.

У стислому вигляді про найголовніші політичні обставини цієї трагедії — у моїй статті «Виклик? Так, але не тільки Україні, а й самій Європі». Тут же зауважу найголовніше. Сирія — штучна держава, в її нинішньому вигляді створена французькими колонізаторами напередодні Другої світової війни. В цю державу були включені території, населені як арабами-сунітами, так і алавітами, які тільки в 1970-х були офіційно визнані мусульманами муфтієм Єрусалиму (Аль-Кудсу). Ця етнорелігійна група істотно відрізняється від своїх сусідів, тож деякі етнологи вважають алавітів нащадками хрестоносців, які кілька століть мали свої держави на Близькому Сході. А ще до Сирії було включено шматок Курдистану й території, заселені друзами й арабами-християнами. Сьогодні курди — один із головних об’єктів ненависті як диктаторського режиму Асада в Сирії, так і «поміркованих ісламістів» турецького президента Ердоґана, але передусім — радикальних ісламістів «Аль-Каїди» та «Ад-Дауля аль-Исламия», тобто «Ісламської держави» (ISIS). Опозиційна до Асада «Вільна армії Сирії» теж не надто прихильна до них, хоча й змушена миритися з існуванням курдської самооборони. Причому не має значення, є ці курди за віросповіданням мусульманами чи єзидами. Адже вони у своїй масі вперто не хочуть мати нічого спільного зі «всесвітнім джихадом» та «ісламським халіфатом», натомість прагнучи збудувати нарешті незалежну національну державу хоча б у частині Курдистану. Додам до цього, що в Сирії місцеві курди тривалий час були об’єктом «арабізації» (нічого не нагадує?), в Туреччині влада десятиліття не визнавала самого факту їхнього існування (мовляв, це «гірські турки»), в Іраку режим Саддама Хусейна приборкував курдів за допомогою бомбардувальників, танків та отруйних газів, а в Ісламській республіці Іран їх силоміць зробили шиїтами…

Додам до цього, що курдські дівчата й заміжні жінки жили й живуть не за шаріатом. Ба більше: сьогодні вони запекло воюють проти ісламістів, часом навіть командуючи ротами й батальйонами курдської самооборони в Сирії і збройних сил Іракського Курдистану («пешмерга»), в яких переважають чоловіки (чи сягнула Україна такого рівня жіночої емансипації). А для ісламіста, не має значення, радикальний він чи «поміркований», загинути від рук жінки — найстрашніша річ, бо тоді Аллах не забере його до себе…

І якщо друзи та араби-християни з Сирії за ці роки здебільшого втекли до Лівану, Йорданії й Ізраїлю, й тому в потоці до Європи їх практично немає, то більша частина курдів запекло захищає свої території й від військ Асада, і від радикальних ісламістів, але частина змушена була тікати до Туреччини. Серед останніх були й батьки Алана. Англомовна Вікіпедія (яка зве хлопчика three-year-old Syrian boy of Kurdish ethnic background, — аналог «німецького хлопчика єврейського походження») розповідає, що його батьки три роки провели в Туреччині, потім повернулися до Сирії, проте після нового наступу ісламістів улітку цього року знову змушені були тікати до Туреччини, щоби терміново і з ризиком для життя намагатися дістатися через Європу до Канади, де в них живуть родичі. Чому такий поспіх? А тому, що різко змінилася загальна ситуація.

Улітку цього року кількість утікачів із Сирії до Туреччини підходила до двох мільйонів; проблеми, звісно, існували, але напливу втікачів до Європи не було. Але президент цієї держави «поміркований ісламіст» Реджеп Таїп Ердоґан, прагнучи стати безконтрольним диктатором, а для цього здобути конституційну більшість на цьогорічних парламентських виборах та переписати Основний Закон, вирішив — немає нічого кращого для підняття власного авторитету, ніж маленька переможна війна. Отож влада Туреччини порушила кількарічне перемир’я з курдськими силами своєї держави, які були тилом для оборонців курдських районів у Сирії як проти ісламістів, так і проти військ Асада, й де-факто виступила на боці «Ісламської держави». Водночас Ердоґан із метою завоювати голоси виборців почав активно витісняти втікачів із Сирії до Європи (мовляв, нічого їм псувати гармонію в країні), надаючи їм для цього через «благодійників» кошти й пластикові плоти для переправи до Греції. На додачу по всій Туреччині одразу ж прокотилися арешти курдських активістів та погроми курдських крамниць і культурних установ, а заодно й осередків демократичних партій, опозиційних до Ердоґана. Прихильники режиму почали бити на вулицях курдів просто за те, що вони курди. Найбільш проникливі західні аналітики вже пишуть, що Ердоґан в ім’я встановлення власної диктатури розпалює в Туреччині громадянську війну, а втікачі з Сирії добре знають, у що виливаються диктатура та війна. За таких обставин і вирушила у плавання до Греції сім’я нещасного Алана, тікаючи вже не стільки від сирійських ісламістів, як від «новітніх османістів», зусиллями яких не в останню чергу була послаблена оборона міста Кобані в сирійському Курдистані, де жила ця курдська сім’я…

Я навмисне детально зупиняюся на обставинах, які зумовили цю трагедію, щоб зауважити: свідома чи несвідома підміна понять, коли «сирійськими біженцями» звуться й жертви спрямованого проти курдів терору, й ті, хто просто хоче поживитися «халявою» в Європі, веде до відвертого й політично небезпечного окозамилювання, яке провокує наступні трагедії.

Тепер про ще один вимір проблеми. Українська письменниця Таня Малярчук опублікувала на сайті Deutsche Welle просто-таки блискучу статтю «Біжи, Абаді, біжи!», присвячену одному з утікачів із Сирії, тридцятирічному програмісту та учаснику руху протесту проти диктатури Асада з Алеппо на ім’я Абаді. Не стану переповідати цей текст, його варто прочитати, зауважу лише одне: а до чого тут проблема біженців із Близького Сходу у своєму загальному вигляді?

Біженці — це ті, хто рятується від смерті, спричиненої чи воєнним лихоліттям, чи геноцидом, чи страшним голодом; це ті, хто в силу об’єктивних причин не може залишатися на землі своєї батьківщини. Для біженців головне — десь притулитися й вижити, порятувати себе та своїх дітей. Абаді ж, зважаючи на розказане ним, є не біженцем, а радше політемігрантом, противником як режиму Асада, так і ісламістів. Ситуація політичних емігрантів на загал схожа з ситуацією біженців, тільки спричинена не лише об’єктивними, а й суб’єктивними обставинами (ідеологічними чи релігійними переконаннями, що достеменно не збігаються з переконаннями панівних груп у певних країнах). І біженці, й політемігранти здебільшого люди вдячні й лояльні до тих, хто їх прихистив, це налаштовані на часткову соціокультурну інтеграцію в життя країн розселення, це трударі, а не нероби.

А є ж іще серед загального потоку до Європи й такі, кого знаний гарвардський історик та політолог Семюел Гантінгтон називав «переселенці». Він вважав, що різниця між переселенцями й мігрантами принципова. Перші залишають зазвичай свої рідні країни великими групами і впродовж певного періоду часу; вони вирушають в інші краї в пошуках кращої долі та задля втілення певних ідеалів — політичних чи релігійних, або й перших, і других. На новому місці переселенці створюють своє власне суспільство на засадах, які відображають їхню спільну мету та визначають їхнє колективне ставлення до себе самих і до покинутої назавжди батьківщини. Мігранти ж, за Гантінгтоном, нового суспільства не створюють, вони просто переїжджають із однієї країни в іншу, а в разі потреби — в другу, третю, а частина їх повертається на батьківщину. Тож Малярчук достатньо справедливо дорікає: «Про біженців не думають в однині. Для певної частини Європи Абаді — мусульманин і потенційний терорист, підступний хитрун, який прокрадається в "нашу" Європу, щоб перетворити її на одну велику мечеть, у стінах якої ісламські бойовики мріють сорока незайманими дівицями. Для певної частини Європи Абаді — це злість і морок, це страх бути поглинутим, це страх зникнути під навалою новітніх варварів. Ангел апокаліпсису». Але при цьому вочевидь впадає в інші крайнощі, «підганяючи» під сирійського політемігранта Абаді всіх загалом і біженців, і переселенців. Не забуваймо, що на додачу до всього Абаді — родом із Алеппо, яке до нинішньої війни завжди було поліконфесійним і поліетнічним містом — за переваги там арабів-сунітів, там жили й курди, й араби-християни, вірмени тощо. Крім того, Алеппо — це ще й університетське місто, що також накладало на нього відбиток.

Тож, як на мене, брати за взірець утікача з Сирії програміста Абаді аж ніяк не випадає. Це все одно що хтось би взявся судити про сталінську Росію в результаті спілкування зі студентами ІФЛІ. Був такий у Москві до війни елітарний виш, абсолютна більшість студентів якого загинула на війні, а вцілілі дали значну кількість дисидентів. У 1987 році я розмовляв із доктором філософських наук Георгієм Куніциним, який у брежнєвські роки цілком справедливо вважався ревізіоністом, бо обстоював пріоритет уселюдських цінностей над класовими й партійними. Він і його однокурсники стали антисталіністами ще восени 1941 року, потрапивши на фронт у числі студентів-добровольців уславленого Інституту філософії, літератури й історії та відчувши на собі всю ницість і злочинність радянської системи. Тільки от із їхньої групи в 150 добровольців до кінця війни вціліло тільки двоє… Правдивість твердження Куніцина про настрої в інституті засвідчує доля іншого ІФЛІйця — Лева Копелєва, якого заарештували на початку 1945 року за те, що він захищав цивільне німецьке населення від нищення з боку радянських «визволителів». Але ж ІФЛІ — це був у ті часи виняток, хоча й яскравий, про який справедливо згадують донині. Загальна ж ситуація була незрівнянно складнішою…

Отож, власне, має йтися про те, щоб не копіювати жодні ідеологеми та міфи, як російські, так і західні (до речі, на Заході теж вистачає відвертої ксенофобії, і не лише щодо втікачів із Сирії). Як на мене, українська журналістика сьогодні достатньо зріла, щоб убезпечитися як від перших, так і від других. Це непросто, але реально.

І ще одне. Українським мас-медіа варто було би вже зараз, не чекаючи, поки ЄС умовою підтримки України висуне прийняття кількох десятків тисяч утікачів із Близького Сходу, зіграти на випередження. Бо ж Україна могла би прийняти до себе курдів — вони здавна, хоча й у невеликій кількості, живуть на її території (за переписом 2001 року їх понад дві тисячі), а також близькосхідних християн, які є жертвами ісламістського геноциду. Крім суто гуманітарного, такий підхід має й прагматичний вимір: не зайве встановити добрі стосунки з курдами, які де-факто вже мають на території Іраку свою державність і неодмінно рано чи пізно возз’єднаються в Державі Курдистан.

comments powered by Disqus