Приїде Байден і всіх розсудить

Фото: trust.ua

Останнім часом увагу медіакритики прикуто до східного напрямку. Й за цим майже губиться: а що відбувається в наших медіа на західному напрямку уваги? Чи там усе безпроблемно?

Грудневий візит до України віце-президента Сполучених Штатів Америки Джо Байдена висвітлив головну проблему дуже наочно і яскраво. Виглядає вона так: «Байден прийде — порядок наведе». В цьому заголовку, попри навіть іронію — не просто сподівання, а мало не остання надія! Але цю фразу можна сміливо брати за епіграф до всього висвітлення відносин України з Заходом. І навіть важко сказати, чого тут більше — погляду знизу вгору, визнання своєї меншовартості, а чи суто споживацького ставлення до західних партнерів.

Тон, як і годиться, завдають політики. «В умовах війни Україна зробила більше, ніж за всі роки незалежності», — ці слова Петра Порошенка на спільному з Джозефом Байденом брифінгу видалися чи то звітом перед начальством, чи то виступом студента на захисті дипломної роботи. І вони такі були не єдині. «Україні вдалося уникнути дефолту», — це вже зі спільної прес-конференції. Зрозуміло: під час переговорів Порошенко переконував в усьому цьому американського гостя. Але виносити це на публіку як підсумок переговорів, тим самим підмінюючи звіт про переговори звітом про виконану роботу?

«Депутати-"єврооптимісти" розповіли віце-президенту США Джозефу Байдену про проблеми, які є в Україні... — поки що все нормально, як належить... — і необхідність зміни генерального прокурора» (цитата звідси). От просто цікаво, яких дій у відповідь вони від нього чекали?

Провідні ЗМІ висвітлювали візит американського президента в подібному ключі. Чого варті лише серйозні міркування про те, чи зніме Байден Арсенія Яценюка, чи не зніме. Формулювання, звісно, були трошечки обтічні, але зміст був той самий — ніби саме Байден має реальне право й реальні повноваження призначати й знімати очільника українського уряду. «Українські офіційні особи відчувають зраду з боку членів Адміністрації Барака Обами у зв'язку з підтримкою ними заступника генерального прокурора України Віталія Касько», — після прочитання цього, чесне слово, захотілося сміятися.

У висвітленні відносин України й Заходу, зокрема України і США, ми повсякчас стикаємося зі зсуванням акцентів. Чи радше з хибними акцентами. Так, Сполучені Штати Америки опікуються Україною. Так, це, окрім усього іншого — й дуже важливого іншого, — відповідає національним інтересам Сполучених Штатів. Але поставмо запитання: де пролягає межа того опікування? Й інше запитання: що буде в разі, якщо Україна виявиться нестаранним підопічним? Америка бомбитиме Київ? Ні. Введе в Україну свої війська? Теж ні. Скине нинішню владу й поставить на ключові посади своїх людей? Російська пропаганда саме в цьому й переконує (принаймні в тому, що це Америка влаштувала Революцію гідності й саме з цією метою), тож питання лише в тім, чи віримо ми російській пропаганді й чи дивимося на світ її очима. Адже російське пропагандистське «Америка керує Україною й перетворила українців на рабів» та наше буцімто патріотичне «Америка керує Україною, й нам це на користь» відрізняються лише оцінками, які з часом можуть і змінитися.

А що ж насправді зробить Америка в разі нашої «неслухняності»? По-перше, візьме до відома. Сприйме це як даність, як неприємний об'єктивний факт. Як це неодноразово траплялося з іншими країнами. По-друге, скоротить, а то й повністю згорне допомогу — й політичну, й, головне, фінансову. Надавати яку вона, взагалі-то, не зобов'язана.

От на цьому й саме на цьому варто було акцентувати увагу — й політикам у своїх публічних виступах, і ЗМІ: можливо, деякі пасажі промови Джо Байдена видавалися надто категоричними й імперативними; можливо, настанови Америки та Європи й узагалі подеколи зачіпають нашу гордість, але американські та європейські платники податків не зобов'язані нас утримувати. Прискіпливість Сполучених Штатів і Заходу в цілому — це передусім прискіпливість кредиторів і спонсорів, які зовсім не хотіли би жбурляти свої кревні гроші на вітер. «Не хочете дослухатися — не дослухайтеся, тільки обходьтеся в такому разі власними силами», — такою є позиція США й Заходу в цілому, й не більше.

До речі, про категоричність. Мушу зізнатися: коли я слухав трансляцію виступу Джо Байдена у Верховній Раді 7 грудня на Першому каналі Українського радіо, навіть мені важко було стримати обурення. «Та хто він такий, — хотілося гукнути, — що приїхав до чужої країни й дає вказівки та ставить завдання? Чи він тепер імператор України?» Аж раптом згадав: в англійській мові існує ціла низка модальних дієслів та граматичних конструкцій, які передають різні ступені модальності — наполегливу пораду, спонукання-заохочення, висловлення очікувань, констатацію об'єктивної необхідності. В нас же все подавали як вимогу й мало не примус, здебільшого використовуючи одне й те саме слово «повинен», як-от: «Всі українці повинні співпрацювати, щоб подолати корупцію». А в українській мові теж існує ціла низка модальних оборотів різної категоричності! Це в російській мові для всіх випадків здебільшого використовують слово «должен»! А ми за звичкою перекладаємо з англійської на українську, використовуючи російські кальки. Порівняймо цитату про корупцію з іншою: «Росія повинна припинити окупацію Криму». Зрозуміло, що йдеться про зовсім не однаковий зміст «повинності», й щодо корупції адекватніше було би сказати: «Українці мають співпрацювати», «Українцям належить співпрацювати». Сприймалося б зовсім інакше. Тим паче що ніхто ще не скасовував правила: чимало дієслів, а модальні майже завжди, з англійської перекладаються не буквально за першим значенням у словнику, а за змістом.

Поза сумнівом: промова Байдена сильно виходила за межі стандартного дипломатичного протоколу. Як, власне, й ситуація в Україні. Як, власне, й заведено нині в євроатлантичній спільноті між партнерами: не надто приємна відвертість є кращою за протокольно-беззмістовні фігури ввічливості. Але чи справді все виглядало так, ніби Україна «пред Байденом в вечном долгу»?

Що ж вийшло? А вийшло те, що висвітлення візиту Джо Байдена справило враження дипломатичної некоректності його поведінки — якої насправді не було: американський політик змальовував об'єктивний стан речей, а зовсім не диктував Україні свої примхи та забаганки.

Результат? «Україна перебуває під зовнішнім керуванням», — втовкмачує росіянам і світові російська пропаганда. «Америка захопила Україну й от-от зробить те саме з Росією», — додає роспропаганда жахів. Тепер якому-небудь Дмитрієві Кисельову навіть напружувати фантазію буде не треба — достатньо буде лише навести цитати з наших же, українських ЗМІ. Ну, може, додати своє коронне: «Совпадение? Не думаю». І зовсім же не складно було передбачити, що супротивник такої нагоди не проґавить: «Байден и папуасы... Байден прийде — порядок наведе! Апофеоз самостоятельности и независимости: американский вице-президент прибывает в Украину, чтобы проводить ротации в Кабмине и Генеральной прокуратуре». Мимоволі починаєш замислюватися: а може, ми маємо справу з черговим інформаційним вірусом, запущеним із Москви — адже там чудово знають і про те, що українські медіа користуються російськими першоджерелами, й про те, що копіпейстять одне одного, й про те, що є схильними до явища, позначуваного російським словом «поветрие», й що їм часто-густо бракує вдумливості й самокритичності.

А в Україні щойно були вибори. А в Україні ж становлення демократичних інститутів. Якщо ж Україна перебуває під зовнішнім керуванням, і, судячи з висловлювань у ЗМІ, навіть питання зняття чи незняття державних чиновників вирішують у Вашингтоні, то навіщо все це? Таким чином медіа навіюють українцям переконання в надлишковості демократичних процедур, у їхньому суто церемоніальному — а чи, в найкращому разі, «навчальному» — призначенні.

А навіщо самі ЗМІ так завзято розповідають про скандали в політикумі, про те, хто що про кого сказав і що про кого подумав? Просто щоби розважити публіку? Адже якщо керує нами Вашингтон, то все це, все, що відбувається тут, в Україні, не має ніякого значення! Чи не розуміють журналісти, що, змальовуючи візит Байдена як «до нас їде ревізор», тим самим дискредитують себе й свою роботу?

І головне. Таким підходом ЗМІ навіюють українцям зневіру у власних силах. Зневіру в тому, що українські політики зрештою зможуть дати країні раду. Навіюють сподівання на те, що хтось сторонній прийде й наведе лад. Чи варто нагадувати, що майже два роки тому жителі Криму й Донбасу саме те й робили, що сподівалися на «того, хто прийде й наведе лад», і різниця лише в тому, що шукали цього «когось» вони в іншому геополітичному регіоні.

А чи ЗМІ навіюють суспільству ці нездійсненні сподівання, але й самі, як частина суспільства, в них щиро вірять?

Узагалі ж, із матеріалів ЗМІ й публічних виступів наших політиків складається досить фантасмагоричне враження, ніби Україна щосили набивається на роль, якої насправді їй ніхто не пропонує, — роль колонії або протекторату. За таких умов реальні заклики того ж Байдена наводити лад в Україні самим і своїми власними зусиллями навряд чи буде почуто й правильно витлумачено. Бо ми чекаємо від нього не закликів, а розпоряджень.

comments powered by Disqus