Полювання на баранів

novadoba.com.ua

Під час минулорічних виборів — і президентських, і парламентських — політична агітація, її методи та змісти, навіювали: після Революції гідності політична реальність змінилася й вороття в минуле немає. Торік політичної реклами, білбордів і лайтбоксів було менше, ніж зазвичай, і були вони незрівнянно більш осмисленими, ніж завжди. Нині ми спостерігаємо не просто повернення назад: такої фантасмагоричності політичної реклами, такої її беззмістовності й усезагальної неадекватності, здається, не було ще ніколи.

Вулиці української столиці обвішані тим, що можна було би сприйняти за тролинг, за ядучу пародію на передвиборну агітацію часів «розвиненого Януковича». Особливо коли на тих білбордах політична реклама сусідить із рекламою сардельок, олії, фітнес-клубів тощо: подеколи логотипи політичних партій та сардельки поділяють половинки одного й того самого широкоформатного білборда, подеколи на білбордах зі змінним зображенням портрет політичного лідера ще тільки починає танути, а довкола нього вже вимальовується постать дівчини в гімнастичному трико.

Біда в тім, що все це — серйозно. Й іще впадає в око: нинішня передвиборча реклама геть позбавлена навіть натяків на індивідуальність політичних сил. Якщо які-небудь політичні хулігани візьмуть і переклеять гасла між білбордами — нічого не зміниться, ніхто й не помітить. Бо фантазії, креативу (не кажучи вже про щирість) у них — нуль, самі лише заяложені банальності.

Цьому є щонайменше одне раціональне пояснення. За часів того ж таки Януковича політичні ролі було чітко визначено: була авторитарна антидемократична влада й була демократична опозиція. Відповідними були й меседжі політичної реклами, з якими відтак не виникало проблем: годилися найпростіші адресування, аби лише вони чітко маркували місце політичної сили у протистоянні «влада — опозиція».

Нині цей вододіл розмито, ролі учасників виборів та їхні місця на шкалі «влада — опозиція» стали невизначеними, й кожен сам за себе. Такий от легкоатлетичний марафон без правил. За таких умов, здавалося б, найлегшим шляхом було зробити агітаційно-рекламні меседжі якомога інформативнішими. Але шлях від простого до складного, від простеньких гасел до інформації, виявився нездоланним.

Ще одна особливість моменту: здається, ще ніколи стільки сил та коштів не було кинуто на місцеві вибори. Й цьому теж є принаймні одне пояснення: децентралізація, панове! Й, відповідно, перетікання фінансових потоків униз, якраз на рівень місцевої влади — місцевого самоврядування. (От би ще змусити наших політиків відповідати на запитання, чим одне відрізняється від іншого, й звідки така термінологічна різниця!)

Хоч би як, а неможливо позбутися враження: політичні лідери навіть не намагалися самі оцінити змісти, які транслює їхня реклама. Не пробували вдуматися в них. Дано команду «вибори!» — штаби видали на-гора продукцію на тему «вибори», ото й усе. Розбиратися, що це за вибори, клепати меседжі не під «вибори взагалі», а під конкретні місцеві, сил і часу вже забракло.

Найбільше білбордів ваш автор нарахував у Києві від «Солідарності». Настільки «найбільше», що вже не можна відкараскатися від запитання: а чи не занадто? Чи не починає надмірна кількість тих білбордів діяти навпаки, тобто дратувати? На Харківській площі на думку спадає не дуже доречне в даному разі слово «анфілади»: бачиш білборд, а за ним іще один такий самий, за тим — іще один, і так скільки розрізняє зір. Головне ж — на такому самому «що занадто, то не здраво» свого часу вже погоріли й Янукович, і Тимошенко, й чимало політиків нижчого рангу.

«Зберегти країну!» — закликає ця політична сила. Й отут стає дуже цікаво: як порошенківці планують зберігати країну, сидячи в кріслах хай столичної, але всього лише міської ради? Чи дістане їм повноважень? Та й збереження країни, за всієї своєї архіважливості, навряд чи буде найпершим завданням на порядку денному міської й саме міської ради.

Інший білборд «Солідарності» — із зображенням Віталія Кличка та гаслом: «Реальними справами змінюємо наше місто!». Точніше, два різновиди цього білборду — з двома різними краєвидами, на тлі яких позує Кличко: один на тлі якихось будівель і велелюдного натовпу, інший десь під мостом. Чесно кажучи, жоден із краєвидів я так і не зміг точно ідентифікувати, та й не пригадується, щоб за рік свого мерства Кличко встиг збудувати який-небудь великий міст. Враження єдине: якщо це й є взірці міста «після змін», то стає зовсім сумно. Бо, можливо, вони є високофункціональними, але щоб зображувати їх от саме як взірці цілого міста, мало не як його символи?

Та й усі попередні влади тільки й робили, що «змінювали наше місто», аж до повної невпізнанності. Олександр Омельченко змінював, Леонід Черновецький змінював, Олександр Попов змінював. Боюся, ще одного сеансу змінювання Київ просто не витримає. А завдання збереження нашого міста, судячи з білбордів, «Солідарність» перед собою не ставить.

Іще один тип білбордів «Солідарності» — з невеликою групою людей і написом: «Солідарність — це ми!» «А як же ми?» — тільки й залишається, що спитати киянам. Бо з тих білбордів виглядає так, ніби в даному разі «солідарність» — це щось кланове, кастове й аж ніяк не загальне.

Далі — в абсолютно довільному порядку, без жодних натяків на рейтинги, особисті симпатії, кількість агітматеріалу тощо.

«Справедливі зарплати та пенсії» обіцяє з білбордів «Батьківщина». З інших білбордів — «справедливі тарифи». А пообіцяти комунізм в одному окремо взятому місті — рука не піднімається? Адже за змістом це було б рівно те саме, але наскільки ж заманливіше! Бо, якщо я правильно зрозумів, ця політична сила обіцяє в межах місцевого самоврядування не більше й не менше, як запровадити окрему від решти держави систему обчислення й нарахування зарплат та пенсій.

А тепер дозвольте одну маленьку історію. Від 1979 року біля самого виходу зі станції метро «Лісова» була собі кінцева трамвайних маршрутів, що прямували в різні куточки лівобережної частини міста. За часів володарювання в Києві януковичівського «посадженця» Олександра Попова раптом виявилося, що рейки на тому розвороті є вкрай зношеними й ремонту нібито не підлягають. А для того новий трамвайний розворот почали укладати подалі від метро — на добрих півперегону подалі. Злі язики стверджували, що ласе місце просто звільнили під будівництво торговельного центру, чергової чи то «плази», чи то «хази». Але міське керівництво стверджувало: ні, в жодному разі — просто перекладати колії там, де вони були, неможливо. Хоча на розвороті було три колії, й чому не можна було перекладати їх поступово, по одній, так і залишилося загадкою.

Роботи просувалися, мов мокре горить, тож кияни вже тішили себе надією: так на тому «мокре горить» усе й скінчиться. Після перемоги Майдану, коли місто очолив батьківщинівець Володимир Бондаренко, ці надії переросли в упевненість. Як виявилося, зарано: ближче до кінця березня — ще й місяця від перемоги Майдану не минуло, ще кияни не могли отямитися, дізнавшись, що після Януковича й державний, і міський бюджети порожні — аж тут протягом вихідних ударними темпами новий розворот було збудовано, а старий розібрано. Ви ж розумієте: в тій ситуації нічого — ну просто тобі нічого — не було важливішого. Згодом місце старої кінцевої обнесли парканом, й іти до нової стало ще довше: тепер пасажири мусять обходити три сторони чималого прямокутника й іти до трамваїв мало не 200 метрів. А за парканом почали рости поверхи торговельного центру.

Тож і не дивно, що тепер «Батьківщина» веде мову все більше про зарплати та пенсії, тільки не про суто міські справи.

«“Самопоміч” відкрила списки», — стверджують білборди цієї політсили. Браво, глибокі аплодисменти. А тепер запитання: чим віднині списки «Самопомочі» відрізняються від списків усієї решти політичних сил? Чим принциповим? І чи тепер голосувати за «Самопоміч» треба буде за якоюсь новою, геть прогресивною процедурою — на відміну від усіх інших?

Інший білборд цієї політсили: «Будь собою, співпрацюй з іншими, допомагай тим, хто потребує». І ще одні глибокі аплодисменти. А разом із ними — запитання: а чи, бува, «Самопоміч» нічого не переплутала? Адже з проповідями й уроками моралі зазвичай ідуть до церкви або до школи, а не до міської ради. А ті, хто йде до міськради, зазвичай змальовують, що робитимуть вони, а не повчають виборців, як їм жити, цілком у традиціях «Партія — наш рулєвой».

Та й не люблю я, коли політичні партії звертаються до мене на «ти». Я ж із ними на брудершафт не пив! А чи це так хазяї життя звертаються до простолюду? А чи це ще одне нагадування про ту саму «партію — нашого рулєвого»?!

«План Берези — останній шанс відстояти Київ!» — переконують інші білборди. Отут стриваймо: «план» — це в даному разі в якому розумінні? «План берёзовый, план Есенина»? Бо якщо йдеться про план як сукупність майбутніх дій, то було б варто бодай натякнути, де з тим духмяним планом можна ознайомитися.

«Київ — наш край!» — засвідчують ще одні білборди; вже й не помітити перед словами «Наш край» маленької приписки: «Політична партія». І дидактичне: «Україна починається з рідного краю». А я от завжди гадав, що Київ — це, все ж, місто, а край — це щось ширше й неозоріше.

«Скасувати грабіжницькі тарифи уряду!» — вимагає політична партія «Відродження». І знову уявляється воістину епохальна картина: Київська міська рада під проводом партії «Відродження» скасовує й оголошує нечинними постанови Кабінету міністрів України. Тільки от тоді що таке сепаратизм?

Інший білборд «Відродження» : «Місцевим громадам — реальну владу та гроші!». Нібито за темою, нібито нарешті проблиск адекватності? Не переймайтеся: це лише на перший погляд. Бо віддає громадам владу та гроші, визначає обсяги їхніх повноважень державна влада. Вибори, нагадаю, не до неї.

«Аграрна партія в Києві. Відповідальність за майбутнє наших дітей». Що ж, «світле майбутнє» ми колись уже проходили. Так до нього, щоправда, й не дійшли. Тут цікавіший не текст, а візуальний ряд. На білборді — пшеничне поле, за ним, десь на обрії — чи то ліс, чи то гай (оце воно й є, «майбутнє наших дітей», на обрії?), і жодного будиночка, хай навіть маленького. Що це? Ще одна варіація на тему «змінюємо наше місто», цього разу вже зовсім радикально змінюємо?

ВО «Свобода»: «За мир на своїй, Богом даній землі». «Миру мир», «Мир-труд-май», «Слава труду». Стосунок до роботи в міській раді в усього цього геть однаковий.

«Опозиційний блок за киян» переконує: «Кияни варті кращого». Це, часом, не за Попова було оте «краще»?

«Громадський контроль» закликає: «Майдан! Єднаймося! Разом зробимо більше!» Але ж це, перепрошую, не новгородське віче, а вибори до міськради. «Змусимо владу працювати чесно!» — інший білборд тієї ж сили. Як, у який спосіб? І знову ж: хіба йдеться про вибори до якогось антикорупційного органу?

«Нові обличчя — Партія Київщини!» Ще б подивитися, що то за обличчя, а бажано й бодай трохи дізнатися про них.

Партія простих людей Сергія Капліна вчинила геніально просто: її назва — «Партія простих людей» — і стала її гаслом на рекламних носіях. Одне тільки бентежить. Що таке прості речення, я знаю точно. Знаю, що таке прості числа — й навіть що таке взаємно прості числа. А от що таке, а чи хто такі, прості люди? За якими критеріями людей відносять до саме цієї категорії? Чи немає тут натяку на станове — російською «сословное» — суспільство?

Кандидат від «Укропу» Геннадій Корбан стверджує: «Час змінити мера». Хто це дійшов такого висновку? Який авторитетний експерт? Узагалі, персональна реклама — це окремий привід чи не повсякчас щипати себе, щоб переконатися, чи в реальному світі перебуваєш. Головне ж — не запам'ятовується з неї практично нічого. Хіба що такий собі пан Репа зі своїх білбордів і досі вітає дітей та батьків із 1 вересня.

Що ж до «Укропу», то саме йому належить безсумнівне третє місце за кількістю виваленої на наші голови реклами. Вона навіть різноманітна — аж цілих десять кроків. Щоправда, розміщено ці кроки якось геть безсистемно — мені, наприклад, так досі жодного разу й не зустрілися кроки № 3, 6, 7, 8 та 9. Натомість крок № 1 — «Перемоги, а не паради» — домінує скрізь.

Отже, крок № 10: «Держава-обслуга, а не держава-рекетир». Гаразд, цілком слушно, навіть на рівні місцевого самоврядування. Крок № 4: «Тарифи встановлює громада, а не олігархи». Теж слушно, за одним-єдиним винятком: хто встановлює тарифи — то справа аж ніяк не міської ради, міська рада («громада») мала б вести набагато конкретніші розмови про розміри тих тарифів.

Крок № 5: «Скасування тарифів на авто, а не збагачення автомафії». А це, перепрошую, як — на рівні одного окремо взятого міста? Обнести Київ митними постами й оголосити державні митниці нечинними? Повертати за «карткою киянина» мито, стягнене на державному кордоні? От як перейти від красивого гасла до реальної справи?

Крок № 2: «Бойові командири, а не паркетні генерали». Це де? На чолі Київради? На чолі міста? «Укроп» пропонує оголосити в Києві воєнний стан і віддати місто під керування армії? Ну от як це зрозуміти в контексті виборів до органів місцевого самоврядування?

Друге після «Солідарності» місце за кількістю передвиборчої реклами посідає «дебют сезону» — Сергій Думчев зі своїм «Рухом за реформи». Окрім «Солідарності», лише його намети зустрічаються на кожному кроці, в наметах тих збирають пластмасові кришечки на протези воїнам АТО. У нашому під'їзді на дошці реклами — звіт про діяльність Кличка, програма кандидатки від «Солідарності» за округом, а поруч — листівка Думчева. Розміщував усе це жек. Більше нічиєї політичної реклами на стенді немає. Й це навіює різного роду нехороші думки. Дуже навіює, й дуже різного роду.

На листівці — носоріг із очевидною портретною схожістю на Думчева тицяє в вас пальцем, а під цим текст: «Перший місяць роботи у Київраді — скорочення чиновників на 50 % дасть можливість залучити до бюджету міста 340 000 000 грн. щомісячно, тобто 2 000 000 000 грн. за півроку. Це дозволить протягом 6 місяців відремонтувати всі дороги міста Києва».

Привабливо, чи не правда? Особливо привабливо на тлі абстрактно-теоретичної агітації всіх решти політичних сил. Уже й не хочеться замислюватися: а звідки взято ці цифри? Вже й немає бажання розбиратися: а чи вистачить у Києві технологічних потужностей для аврального ремонту геть усіх автошляхів міста? Вже й не спадає на думку: кожний чиновник — це певна функція. І якщо взяти й механічно скоротити їхню кількість наполовину — чи впораються ті, що залишилися, з роботою? Чи не виникне функціональних дірок? Чи, зрештою, ремонт автошляхів за півроку не призведе до транспортного колапсу міста — адже ремонт передбачає обмеження, ускладнення, а то й неможливість руху на ремонтованих ділянках? Одне слово: чи реальною є обіцянка — а чи задля красивого слівця?

Тему ремонту шляхів Думчев спробував був використати й на білбордах: «Ремонтувати київські дороги будуть авторитетні західні фірми». Провисіли ті білборди дуже недовго — надто вже, мабуть, очевидним ставало запитання: «Где деньги, Зин?» Адже за дві гривні ті західні фірми працювати навряд чи погодяться. Та й чи питав Думчев їхньої попередньої згоди?

На зміну цим білбордам прийшли інші: «Справжньому меру досить одного року, щоб навести лад». Тут уся проблема у визначенні того, що таке лад. І знову той самий підхід: Думчев утовкмачує виборцям думку, що для будь-яких звершень достатньо самого лише бажання мера, а питання достатності або браку фінансів узагалі не стоїть.

З'явилися й іще одні: «Справжні реформи гарантуємо!» — і збоку: «Тарифи. Бюрократія. Відкат». Так же може й щелепа відвиснути, поки помітиш посередині фігуру носорога — в синій футболці з зірочками, жовтих штанях і чомусь босого, — що махає мітлою. (Пане Ляшко з вилами, агов!) «Вимести геть тарифи» — до такого не додумався ще ніхто.

Але тут і починаєш почуватися недобре. Адже щось дуже подібне вже було, було. Зокрема, на виборах 2007 року. Тоді теж усі учасники виборів міського голови забивали виборцям голови абстрактними красивостями про мало не вселенські плани. Всі обіцяли розв'язати глобально-космічні проблеми. Й лише один учасник перегонів вів мову про місто Київ, про його й саме його проблеми та перспективи. Він удавався до численних пересмикувань та маніпуляцій, вішав виборцям на вуха тонни локшини — але конкурентів у нього не було, бо всі решта кандидатів перебували десь у дуже високих та абстрактних сферах. Звали того єдиного «земного» кандидата Леонід Черновецький...

Стара істина: хто контролює столицю, той контролює державу. Під час нинішньої виборчої кампанії всі — всі без винятку! — політичні сили щиро й відверто демонструють: місця в міській раді потрібні їм саме задля цього. Їм потрібна влада заради влади — а місто Київ як таке ніякого значення не має, хай хоч воно все завалиться. Що ж, подякуймо хоча б за щирість.

І ще. Важко пригадати політичну силу, представники якої не відпускали б українцям компліментів: мовляв, от яке зріле громадянське суспільство, от як українці це довели й доводять повсякчас. Надто ж дістається компліментів мешканцям столиці. Виявилося, що все це — лише красиві слова. Бо як дійшло до справи, одразу з'ясувалося: всі — геть усі, без жодного винятку — політичні сили ставляться до киян мов до баранів безпросвітних. Або до віслюків. Яким хоч якої туфти навішай — а вони й купляться.

Нинішня виборча кампанія руба (й, можливо, востаннє) поставила проблему заборони політичної реклами. Бо білборди, лайтбокси тощо за визначенням не можуть бути набагато інформативнішими. Не пристосовані вони для того. Хоча, з іншого боку... Навіть білборди могли б нести бодай дещицю — ні, хай не інформації, а бодай поваги до аудиторії. Як це бувало з демократичними політичними силами на минулих виборах. Сьогодні ж зневага до виборців стала відвертою й усеосяжною — її демонструють, посеред інших, і ті політичні сили, що розкрутилися на майдані й завдяки йому.

comments powered by Disqus