Донбас: чи можна бути великодушними до адептів тоталітаризму?

Фото: expres.ua

Недавня стаття Бориса Бахтєєва «Донбасівці — жертви пропаганди» присвячена комплексу надзвичайно непростих проблем сучасного Донбасу і ставлення до нього й до цих проблем з боку «материкової» України. Автор закликає «не примітивізувати складну — ой же яку складну! — ситуацію», і в цьому не можна з ним не погодитися. Так само не можна, як на мене, не погодиться з критикою дій (а головним чином бездіяльності) чинної влади, з вимогою не записувати весь Донбас у «вороги України», з твердженнями про незугарне, якщо не сказати більше, ведення контрпропаганди проти брехні, наклепів і міфотворення з боку ледь не всіх російських мас-медіа.

Але водночас є у статті й дещо дуже й дуже малозрозуміле. «Чи всі 100% киян та львів’ян захищають українську землю зі зброєю в руках? Чи всі 100% кинули все та пішли чи то в добровольці, чи то у волонтери?... З іншого боку, у складі добровольчих батальйонів зовсім не мало донбасівців. От і виходить: насправді «ми» та «вони» не так уже разюче й відрізняємося. Відсоткове співвідношення між активними й диванними патріотами “в нас” і “в них”, звісно ж, не є однаковим, але чи таким уже нездоланно відмінним?»

Найперше: навіть у разі масштабної війни, воєнного стану та переведення економіки на воєнні рейки (з усіма відповідними «принадами» — навіть Велика Британія у часи Другої світової змушена була запровадити карткову систему та інтернувати без суду і слідства десятки тисяч місцевих симпатиків Гітлера та підозрілих біженців із континенту у фільтраційні табори) можна мобілізувати до війська не більш ніж 10–12 % загального числа населення. Інакше країна просто не витягне. Сталін мобілізував аж 25–27 %, тобто майже всіх хоч якось придатних для воєнних дій дорослих чоловіків і частину жінок від 16 до 60 років, але у Сталіна був потужний американський тил (за рахунок якого з 1942 року годувалася армія), ҐУЛАҐ та (з 1943 року) сотні тисяч, а потім мільйони військовополонених, які тяжко працювали за мізерну пайку. Але ж Україна не веде війни за сталінськими приписами, хоча її генерали й демонструють часом свій радянський вишкіл. А тому в будь-якому разі вести мову про «100 % киян чи львів’ян», м’яко кажучи, не варто. Наступне: «ми» й «вони» таки відрізняємося, й не на кілька відсотків, а в кілька разів. Я про це вже писав на «Телекритиці», отож не стану повторюватися.

Інша річ, що вихідці з Донбасу й жителі цього регіону, які стоять на патріотичній українській позиції, вигідно вирізняються серед чималої юрби галицько-київських балакунів. Назву тільки двох із них: академік Іван Дзюба та Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет. Але так чи інакше, тільки 1/5 дорослого населення на контрольованій Україною частині Донбасу є переконано проукраїнською, приблизно стільки ж там по-антиукраїнському налаштованих людей, інші — політично індиферент. На окупований територіях, де правдиве соціологічне дослідження провести неможливо в силу зрозумілих обставин, думаю, ситуація помітно гірша, й число прихильників України є десь так удвічі меншим, а противників — удвічі більшим (не в останню чергу приблизно таке співвідношення мало утворитися внаслідок потоку біженців…). І, на жаль, ота вся численна антиукраїнська публіка (скільки її — мільйон? трохи менше?) є чимось «нездоланно відмінним» від нас, відтак уже сьогодні треба думати про її політичну нейтралізацію, в тому числі й силовими (але законними) засобами.

Ще один приклад украй незрозумілого твердження: «Пригадаймо 1991 рік, те суспільне піднесення, що вирувало просто в повітрі після проголошення незалежності України: “Відтепер нарешті почнеться нове життя, колоніальну сторінку перегорнуто”. Хоч як це прикро, але таке саме піднесення було й рік тому в Донбасі, точнісінько таке. Так, підігріте російською брехнею, так, базоване на вигаданих фактах і фобіях — але нас у даному разі цікавить результат, а він був саме такий». Який «такий»? Що, в Україні в 1991 році були погроми та фізичне нищення опонентів? Що, тоді вирувала така ненависть до всіх, хто не з нами? Навпаки, Українська держава й українська демократична спільнота виявилися надто толерантними до прихильників тоталітаризму, не була проведена «оксамитова декомунізація» (тоді вона була цілком реальною), за що країна вже заплатила тисячами й тисячами життів. І головне: у 1991 році було суспільне піднесення на ґрунті демократії, а на Донбасі в 2014 році — на ґрунті тоталітаризму. То невже йдеться про «те саме»? Тоді й масове піднесення в Німеччині 1918–19 років під час демократичної революції й не менш масове піднесення в 1933 році в результаті «національної революції» Гітлера також «те саме». Й іхтіозавр та дельфін — «те саме», бо дуже схожі і ззовні, і за будовою низки органів, і за способом існування; от тільки перший — ящір, а другий — ссавець…

Ну а про те, що «суспільне піднесення» Донбасу на початку 2014 року мало своїм підґрунтям не лише поточну російську пропаганду, а масові місцеві настрої, свідчить та сама соціологія.

А тому погляньмо, яким був Донбас у 2013 році, коли про Революцію гідності мріяли тільки поодинокі романтики, й то вважали, що почнеться вона не раніше виборів 2015 року. У цьому нам допоможуть дослідження, здійснені Соціологічною групою «Рейтинг», яка має гідну професійну репутацію не лише в Україні, а й у Європі та США. Ось дані опитувань, проведених у березні 2013 року. Щодо ставлення до угоди про Асоціацію з ЄС та зону вільної торгівлі (нагадаю, тоді режим Януковича публічно запевняв, що невдовзі відповідні документи будуть підписані. А от Донбас, на відміну від решти України, активно був проти цього: «за» — 18 %, «проти» — 59 %.

Тоді ж соціологи дослідили й ціннісні орієнтації громадян України. Відповідь «Україні не вистачає сильної руки» на Донбасі дали 68 % опитаних, «не вистачає демократії» — лише 14 %. Іншими словами, йшлося про авторитарні й тоталітарні настрої, найсильніші в країні. І в прагненні посилення цензури Донбас був беззаперечним чемпіоном: відповідь, що «Україні не вистачає більшої цензури» дали 43 % респондентів, тоді як «не вистачає свободи слова» відповіли тільки 24 % його жителів. Такі самі «чемпіонські» показники зафіксувала й відповідь на запитання про планову та ринкову економіку. 50 % опитаних у регіоні — за повернення до планової економіки, й тільки 31 % — за розвиток ринкових відносин.

Іще один штрих до соціологічного портрету тодішнього Донбасу. 44 % опитаних по всій Україні не шкодувало про розпад у 1991 році Радянського Союзу, натомість 41 % шкодував. Порівняно з попереднім дослідженням, здійсненим наприкінці 2010 року, кількість тих, хто шкодував за СРСР, зменшилася з 46 % до 41 %, а тих, хто не шкодував — зросла з 36 % до 44 %. Донбас у цьому контексті виглядав цілком прогнозовано: тут жалкувало за розпадом СРСР 57 % опитаних (найвищий по країні показник), не жалкував — 21 % (найменший показник по країні).

Серпневе опитування того ж «Рейтингу» засвідчило не менш показові речі. Так, патріотами своєї країни вважало тоді себе 81 % опитаних, але за її незалежність проголосував би тільки 61 %. Якщо на заході України підтримали б незалежність майже 90 %, на півночі та в центрі — майже 70 %, то на сході та півдні — менше половини (але противників незалежності ще менше), а на Донбасі — взагалі лише третина. При цьому лише на Донбасі кількість противників незалежності перевищувала кількість її прихильників.

Уже тоді 46 % опитаних були готові в разі виникнення відповідної загрози відстоювати територіальну цілісність України зі зброєю в руках (Путін із цими даними вочевидь не був знайомий або вважав, услід за Сталіним, соціологію однією з «буржуазних лженаук»). При цьому на Донбасі число опитаних, які готові відстоювати територіальну цілісність країни зі зброєю в руках, у 1,5 рази була вищою за кількість тих, хто підтримав би незалежність (таких була лише третина від числа опитаних). А 46 % опитаних по регіону не захищали б Україну зі зброєю. Ці цифри засвідчили, на погляд вашого автора, не лише небезпечні деформації в національно-політичному житті України, коли від однієї п’ятої до однієї четвертої громадян ототожнювали себе з «русско-советским миром» (на жаль, наші «реєстрові демократи» теж не звернули тоді уваги на соціологію), а й специфічне розуміння патріотизму, яке в частини опитаних (передусім із Донбасу) вже тоді виявило себе в готовності боротися зі зброєю за цілісність України, яка відмовиться від своєї незалежності.

Але на загал усе це — передусім потяг до відновлення СРСР та яскраву нехіть до ринкової економіки — не можна списати лише на російську пропаганду. Це — глибинні вияви специфіки буття Донбасу в повоєнні радянські десятиліття, перекази про яке (значною мірою міфологізовані та підживлювані агітаторами Партії регіонів і КПУ) передавалися та передаються там із покоління в покоління. Бо ж самою тільки пропагандою любові до тоталітаризму не виховаєш; потрібні й інші, більш вагомі інструменти.

Скажімо, Муссоліні дав італійцям у 1920-х політичну й економічну стабільність (ціною свободи), а у 1930-х полоскотав імперські почуття «нащадків давнього Риму» (загарбання Албанії та Ефіопії). Гітлер у цьому плані був ще успішнішим: повна ліквідація безробіття, стабільні ціни, соціальні блага для трудящих і найвищий у тодішній Європі рівень життя пересічного робітника (теж ціною свободи, а на додачу ще й завдяки конфіскації майна «неповноцінних у расовому плані чужинців»). А от Сталін не дав основній масі підданих ані мінімального добробуту, ані бодай спогадів про щасливе життя під його орудою — і в 1941 році Червона армія розбігалася, кидаючи зброю, при першій-ліпшій нагоді. І тільки потім «дурнувата політика Гітлера перетворила народи СРСР на запеклих ворогів нинішньої Німеччини». Слід віддати належне «вождю народів»: він чесно визнав це у виступі перед московською партноменклатурою 6 листопада 1941 року — і зумів скористатися наслідками такої «дурнуватої політики». Жодна пропаганда не змогла би зробити того, що зробили в цьому плані самі ж гітлерівці… При цьому з іншого боку фронту теж не пропаганда, а інші, так само практично-буттєві чинники; скажімо, більше, ніж відомство Геббельса, переконав солдатів вермахту в «неповноцінності слов’ян» жалюгідний стан сільських шкіл на окупованій Німеччиною території СРСР — читайте їхні листи з фронту, вони в достатній кількості перекладені й опубліковані…

Іншими словами, донбасівці — точніше, ті приблизно 4/5 із них, що належать наразі до «болота» та свідомих ворогів Української держави (це все включно з біженцями), — не є такими собі нещасними «жертвами пропаганди». Їхня свідомість і підсвідомість сформовані передусім реальним буттям регіону, а вже на це сприятливе підґрунтя впали й дали щедрий врожай зерна російської та регіонівської пропаганди. А практику буття можна змінити передусім за допомогою іншої практики, причому принципово іншої. Й тут «бути просто великодушними», як пропонує Борис Бахтєєв, — це означає капітуляцію перед ідеологією тоталітаризму. Донбасівців слід рятувати, а коли лікарі рятують тяжко хворого, то нерідко це супроводжується не вельми приємними для самого недужого речами, без яких порятунок неможливий. А от ненависті тут справді не місце — навіть до катів і вбивць, вони заслуговують лише на огиду.

comments powered by Disqus