«Диванні експерти. Як нeoбмeжeний дocтуп дo iнфopмaцiї poбить нac тупiшими»: уривок з книги

Фото: Надане видавництвом «Наш Формат»

Фaктчeкiнг, кpитичнe миcлeння, мeдiaгpaмoтнicть — теми, які стають все важливішими у наш час. Особливо — в еру колосального інформаційного впливу соцмереж, де немало людей вважають себе експертами з багатьох тем. Втім, далеко не всі подають інформацію об’єктивно, що сильно ускладнює розуміння інформації, а тим більше того, як відрізнити брехню від правди.

«Уci дaють пopaди, як кepувaти кpaїнoю, peфopмувaти eкoнoмiку, лiкувaти xвopoби чи пpaвильнo xapчувaтиcя. Aвтop цiєї книжки ввaжaє, щo цe кoлaпc eкcпepтнocтi, cпpичинeний гуглoм, зacнoвaний нa вiкiпeдiї тa пiдживлeний coцмepeжaми. Нixтo бiльшe нe poзмeжoвує думoк oбивaтeлiв i фaxiвцiв, a гoлoвнa мeтa будь-якoї poзмoви — дoвecти, щo xтocь нe мaє paцiї», — йдеться у описі до книги «Диванні експерти. Як нeoбмeжeний дocтуп дo iнфopмaцiї poбить нac тупiшими» автора Томаса Ніколса, пpoфecopа Вoєннoгo кoлeджу ВМC CШA, зaпpoшeного пpoфecopа Шкoли cтpaтeгiчниx cил ВПC CШA, eкcпepта Paди Кapнeґi з eтики тa мiжнapoдниx вiднocин.

Цю книгу цікаво було б почитати усім, xтo xoчe мaти здopoвий cкeптицизм щoдo eкcпepтниx думoк, poзвинути кpитичнe миcлeння тa уcпiшнo пpoтиcтoяти iнфopмaцiйнoму шуму, кажуть у видавництві «Наш Формат», де нещодавно вийшло друком це видання.

З дозволу видавництва «MediaSapiens» публікує уривок із книги.

Підтверджувальне упередження: бо ви вже це знали

Підтверджувальне упередження — це найпопулярніша та, мабуть, найбільш дратівна перешкода на шляху до продуктивної розмови не тільки між фахівцями та обивателями. Цей термін означає схильність шукати інформацію, яка підтверджує те, що нам уже відомо, і брати до уваги факти, що лише посилюють пояснення, яких ми й так дотримуємося, ігноруючи дані, які суперечать тому, що ми вважаємо істиною. Усі ми так робимо, і можете бути певні, що й ви, і я, і кожен, хто колись із кимось про щось сперечався, неймовірно дратував цим інших.

Наприклад, якщо ми вважаємо, що шульги — злі (власне, звідси походить слово sinister*), будь-який убивця-шульга доводитиме правильність такої думки. Ці історії нам увесь час траплятимуться в новинах, бо ми самі вирішили звертати на них увагу. Жодні дані про те, наскільки більше убивць, що добре володіють правою рукою, не переконають нас у зворотному. Кожен убивця-шульга — доказ, протилежний випадок — виняток. Так само, якщо ви колись чули, що бостонські водії — грубіяни, наступного разу, коли туди приїдете, запам’ятаєте всіх, хто вам сигналив чи підрізав. (Для протоколу: згідно з рейтингом 2014 року транспортної компанії AutoVantage найгрубіші водії в Г’юстоні. Бостон посів п’яте місце).

У фільмі 1988 року «Людина дощу» персонаж-аутист Рей — чудовий гіперболізований приклад підтверджувального упередження. Рей — савант, чий розум працює, як комп’ютер: чоловік може дуже швидко робити складні обчислення й пам’ятає неймовірну кількість не пов’язаних між собою фактів. Але Рей через свою особливість не може вписати ці факти в належний контекст. Усе, що він пам’ятає, для нього важливіше, ніж будь-які інші факти.

 * Sinister (англ.) — зловісний, походить від давньофранцузького sinistre або латинського слова sinister (лівий).

Фото: Надане видавництвом «Наш Формат»

Отже, коли Рей із братом мають летіти з Огайо до Каліфорнії, аутист панікує. Літаки всіх американських авіаліній колись зазнавали жахливих катастроф, і Рей пам’ятає дати та кількість жертв кожної з них. Зосереджений на цих моторошних винятках, він відмовляється від усіх рейсів. Коли його роздратований брат питає, яким авіалініям Рей довірився б, савант спокійно називає австралійську національну авіакомпанію. «Qantas, — каже він. — У Qantas не було аварій». Звісно, Qantas не здійснює внутрішніх рейсів у США, отже, Рей із братом вирушають у наземну подорож через усю країну, а це значно небезпечніше, ніж політ. Але оскільки Рей не тримає в голові базу даних моторошних автомобільних аварій, він радісно сідає в машину.

Усі ми трошки нагадуємо Рея. Зосереджуємося на даних, що підтверджують наші страхи чи живлять надії. Пам’ятаємо те, що нас уразило, та ігноруємо менш драматичні події. А сперечаючись чи питаючи поради фахівця, більшості з нас складно відмежуватися від власних спогадів, хай як ірраціонально не було б на них зосереджуватися.

Певною мірою ця проблема стосується не інтелекту, а освіти. Люди просто не розуміють числа, ризики чи ймовірність, і мало що може зробити розмову між фахівцями та обивателями настільки дратівливою, як оця «нечисельність», як назвав її математик Джон Аллен Паулос за аналогією з неписьменністю. Людям, які думають, що літати небезпечно, ніколи не буде достатньо вдалих приземлень, щоб позбутися страху катастрофи. «Якщо показати ці величезні цифри, з яких відповідно витікає невелика ймовірність катастрофи, — писав Паулос у 2011 році, — математично неграмотні люди неминуче скажуть нелогічне “Так, але що, коли це будеш саме ти?” і потім ще киватимуть із розумним виглядом, наче щойно знищили ваш аргумент із глибоким знанням теми13».

Що тільки люди не придумають, наводячи оцей аргумент про «але що, коли саме я й буду цим нещасним випадком?». У 1970-х я поїхав до дядька в село в Греції. Він був сильним, спортивним чоловіком, але страшенно боявся літати, і саме це заважало йому поїхати в Лондон на лікування серйозної хвороби. Мій батько намагався його переконати фаталістичними словами, що кожному свій час полишити цю землю і його час іще не настав. Дядько, як і багато інших людей, що бояться літати, заперечив: «Так, але що як настав час пілота?».

Ніхто не раціональний на сто відсотків, і більшість із нас боїться ситуацій, коли ми ні на що не можемо вплинути. Мій дядько був неосвіченим чоловіком, народженим у кінці ХІХ століття. Я — освічена людина ХХІ століття з непоганим розумінням статистики та історії, але не набагато краще почуваюся під час тих нічних польотів, коли тримався за крісло лайнера на підході до Провіденсу. У такі миті я намагаюся думати про тисячі літаків, які приземляються по всьому світу, і неймовірно маленький шанс, що саме мій літак витягне нещасливий лотерейний білет. Зазвичай мені це абсолютно не вдається: усі рейси, які безпечно приземляються від Ванкувера до Йоганнесбурґа, не мають жодного стосунку до мене, коли я хапаюся за бильця сидіння, поки літак ковзає над дахами Род-Айленду.

Письменник-фантаст і лікар Майкл Крайтон* наводив приклад виникнення епідемії СНІДу на початку 1980-х, щоб показати, наскільки часто люди переконані, що саме вони завжди витягнуть короткий сірничок. Про хворобу тоді мало знали, і Крайтону зателефонувала подруга за підтримкою. Натомість усе закінчилося тим, що її роздратувало наполягання лікаря на логіці:

Намагаюся пояснити ризик, бо останнім часом помітив, як мало людей справді усвідомлюють ризики, із якими стикаються. Бачу людей, які тримають удома зброю, їздять без пасків безпеки, споживають страви французької кухні, що призводить до закупорки артерій, палять цигарки і ніколи не переймаються цим. Натомість їх непокоїть СНІД. Це божевілля.

— Еллен, ти переживаєш про те, що можеш померти в автокатастрофі?

— Ні, ніколи. — Хвилюєшся, що тебе можуть убити? — Ні. — Ну, значно ймовірніше, що ти загинеш в автокатастрофі або що тебе вб’є незнайомець, ніж те, що заразишся СНІДом. — Дуже тобі дякую, — сказала Еллен. Вона була роздратована. — Я така рада, що тобі зателефонувала. Ти мене дуже заспокоїв, Майкле.

Років через десять про СНІД стало відомо більше й істерика стихла. Проте пізніше нові ризики для здоров’я на зразок вірусу Еболи, атипової пневмонії та інших рідкісних захворювань призводили до таких самих ірраціональних реакцій серед безлічі американців, які більше переймались екзотичними хворобами, ніж розмовами по мобільному за кермом, будучи нетверезими.

Зауважте, що це упередження майже ніколи не працює у зворотному напрямку. Мало хто переконаний у тому, що він виняток у позитивному сенсі. Ми купуємо лотерейний білет, на мить фантазуємо про виграш, а потім кладемо той папірець у кишеню й забуваємо про нього. Ніхто не біжить наступного дня з лотерейним білетом до автодилера чи ріелтора.

Фото: Надане видавництвом «Наш Формат»

 «Ми більш схильні до ірраціонального страху, ніж до такого самого оптимізму, тому що підтверджувальне упередження — це свого роду механізм виживання. Добре приходить і йде, але смерть — це вже назавжди. Мозок не надто переймається тими, хто пережив політ чи для кого безслідно минув секс на одну ніч: вони — це не ви. Ваше мислення, працюючи з обмеженими та помилковими даними, намагається виконувати свою функцію: мінімізувати всі ризики, якими малоймовірними вони не були б. Долаючи підтверджувальне упередження, ми намагаємося, послуговуючись сленгом програміста, виправити основну функцію — фічу, а не баґ людського мислення.

Неважливо, чи йдеться про смертельну небезпеку, чи про буденні питання, але підтверджувальне упередження працює, бо люди покладаються на вже відомі їм речі. Неможливо підійти до розв’язання проблеми, відкинувши всі попередні знання. Пам’ять так не влаштована: більше того, навряд ефективно було б прокидатися щоранку й намагатись осягнути все заново.

Науковці весь час намагаються боротись із підтверджувальним упередженням як із власним професійним прокляттям. Вони також змушені робити певні припущення, щоб організувати експерименти чи розв’язати задачі, а це своєю чергою означає, що дослідники неминуче приносять у нові проекти багаж своїх знань. Науковці весь час мають керуватися власними здогадками та інтуїцією, як і решта з нас, бо надто витратно було б для дослідницької програми починати з припущення, що ніхто нічого не знає і нічого ніколи не існувало15. Робити перед тим, як думати — це поширена проблема будь-якого ретельного дослідження: зрештою, як знати, що шукати, коли ми ще нічого не знайшли?

Дослідники рано вчаться розпізнавати цю дилему, але їм не завжди вдається з нею впоратися. Підтверджувальне упередження може спантеличити навіть найдосвідченіших фахівців. Лікарі, наприклад, можуть зациклитися на певному діагнозі й шукати в пацієнта відповідні симптоми, ігноруючи ознаки іншого захворювання. (Доктор Хаус, діагност із відомого однойменного серіалу, казав своїм інтернам: «Це ніколи не вовчак», що, звісно, закінчилося серією, де найбільш зарозумілий лікар у світі не зміг визначити цю хворобу). Попри те, що кожен дослідник увесь час чує: «негативний результат — також результат», ніхто не хоче усвідомити, що всі припущення розвіялися порохом.

Саме так, наприклад, пішло шкереберть дослідження 2014 року, присвячене ставленню до геїв. Студент заявив, що знайшов беззаперечні докази того, що коли опоненти одностатевих шлюбів обговорювали це питання з власне геями, то були більш схильні змінити свою думку. Такі результати засвідчив викладач Колумбійського університету, що підписався під дослідженням як співавтор. Це був визначний результат, який по суті підводив до висновку, що притомних людей можна переконати перестати бути гомофобами. Єдина проблема була в тому, що молодий амбітний дослідник підтасував дані. Дискусій, які він начебто проводив, ніколи не було. Коли це з’ясували інші науковці й забили тривогу, викладач Колумбійського університету відкликав статтю. Студент, якого чекало яскраве майбутнє на кафедрі Прінстона, утратив роботу.

Чому ж викладачі та рецензенти, які мали слідкувати за студентом, відразу не помітили шахрайства? Через підтверджувальне упередження. Як пізніше писала журналістка Марія Коннікова в New Yorker, науковий керівник того студента зауважив, що останньому хотілося вірити таким результатам. Він та інші науковці хотіли, щоб результати виявилися правдивими, а тому були менш схильні піддавати сумнівам методологію, що дала такі відповіді. «Коротко кажучи, підтверджувальне упередження, яке набирає особливу силу, коли йдеться про суспільні питання, могло підштовхнути науковців не помітити сумнівність дослідження», — писала Коннікова в огляді цієї справи. Звісно, саме ентузіазм щодо теми дослідження зробив його таким популярним, бо науковці, сподіваючись продовжити працювати над нею, виявили шахрайство лише тоді, коли заглибились у деталі статті, яка вже начебто дійшла бажаного висновку.

Саме тому вчені за можливості не раз повторюють експерименти, а потім віддають свої результати на рецензування іншим науковцям. Процес рецензування (якщо він ефективний) закликає колег фахівця поводитися як cуворі, хоч і з добрими намірами, адвокати диявола. Зазвичай має місце «подвійне сліпе» рецензування, а це значить, що дослідник і рецензенти анонімні. Так робиться, щоб запобігти особистим чи інституційним упередженням.

Це неоціненний процес. Навіть найчесніший і найсвідоміший науковець чи дослідник потребує перевірки від менш залученої в результат проекту людини. Пропозиція книжки, яку ви зараз читаєте, теж пройшла рецензування: це не означає, що науковці, які її читали, з нею погоджуються, але їх попросили розглянути наведені аргументи й висловити свої заперечення чи поради. Рецензентами частіше бувають старші експерти, бо вмінню знайти докази, що суперечать чи піддають сумніву гіпотезу, треба довго вчитися. Науковці та дослідники намагаються опанувати цю головну навичку протягом тривалого часу.

Фото: Надане видавництвом «Наш Формат»

Такі рецензії невидимі звичайним людям, бо їх дають до публікації фінального продукту. Громадськість дізнається про цей процес, лише коли щось іде не так; а якщо виникають проблеми з рецензуванням, може посипатись усе. Увесь процес, що мав би перевірити якість дослідження, може перетворитися на фальшивку, взаємну похвалу, зведення рахунків, фаворитизм і на всю ту негідну поведінку, властиву людям. У випадку із дослідженням ставлення до гей-шлюбів система спрацювала і шахрайство викрили, але вже після публікації статті.

Проте в сучасному неакадемічному світі аргументи та обговорення не підлягають зовнішньому рецензуванню. Факти подаються так, як людям зручно. У такий спосіб підтверджувальне упередження робить спроби притомних суперечок виснажливими, бо веде до беззаперечних аргументів і теорій. Сама суть підтверджувального упередження в тому, щоб відкинути всі суперечливі докази, бо мій аргумент завжди є правилом, а ваш — це помилка або виняток. Із такою логікою неможливо сперечатися, бо люди вважають, що ніколи не помиляються.

Ще одна проблема полягає в тому, що звичайні люди ніколи не знали основ наукового методу або забули про них. Це набір кроків, що ведуть від загального питання до гіпотези, тестування та аналізу. І хоча люди зазвичай використовують слово «доказ», вони схильні мати на увазі «те, що я вважаю правдою»,  а не «те, що було перевірено на правдивість за загальноприйнятими правилами». Звісно, тут уже звичайні люди можуть почати опиратися цим інтелектуальним витребенькам. Нащо пересічній людині вся ця наукова свідомість? Завжди існує здоровий глузд. Чому ж його недостатньо?

Звичайним людям справді в більшості випадків не потрібний цей науковий апарат. У буденних справах здоровий глузд дійсно корисніший, ніж зайві складні пояснення. Наприклад, нам не треба знати точну швидкість, із якою може їхати машина в зливу, не втрачаючи контакту з дорогою. Десь є математична формула, яка дасть точну відповідь, але здорового глузду достатньо, щоб пригальмувати в погану погоду.

Проте коли йдеться про розв’язування складніших питань, здорового глузду недостатньо. Він не може легко впоратися з питаннями причин і наслідків, суті доказів і статистичної частоти. Багато з найзаплутаніших питань для дослідження часто мають відповіді, що суперечать інтуїції та здоровому глузду. (Зрештою, можна згадати спостереження, згідно з яким раніше люди вважали, ніби Сонце обертається навколо Землі, а не навпаки). Прості знаряддя здорового глузду можуть нам зрадити й призвести до великих і малих помилок. Саме тому обивателі та фахівці так часто не знаходять спільної мови, навіть коли йдеться про буденні речі на зразок забобонів і народної мудрості.

comments powered by Disqus