Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Чи є життя після Facebook?
Надмірна політизованість, високий градус негативу, незрозумілість алгоритму і, як наслідок, надлишок зайвої інформації підштовхують багатьох користувачів Фейсбуку до думок про необхідність тим чи іншим чином упорядкувати свою присутність у найбільшій соцмережі. Звісно, говорити про «масову втечу із Фейсбуку» — це видавати уявне за дійсне. Натомість розгляньмо кілька можливих варіантів подібного врегулювання на майбутнє — як наслідку ключових ризиків неусвідомленого користування соцмережею №1.
Проблема 1: багато зайвої інформації.
Ви бачили у метро чи маршрутці людей, які коментують невідомому нам телефонному співрозмовнику буквально кожен свій крок? «Оце сіла у вагон... Ні, людей небагато... Є сидячі місця... Ще три зупинки їхати... Щось голова болить... Треба кефір не забути купити біля дому... Та це музикант якийсь у вагон зайшов, кричить так, що оглухнути можна».
Чуючи таке, багато хто думає: а навіщо це все — мені? Добре, якщо людина говорить не надто голосно і без нецензурних слів. А якщо це феєричний монолог, який із міркувань цензури в разі телетрансляції перетворився би на суцільну низку звукових сигналів?..
Щось подібне відбувається у Фейсбуку. І чимдалі більше. Анонсоване засновником мережі намагання «створити ідеальну персоналізовану газету для кожної людини в світі» у своїй реалізації поки що далеке від ідеалу. Далеке настільки, що особисто я, приміром, не пам'ятаю жодного дня, коли б не побачив у своїй стрічці дописи, які відверто дратують, і повідомлення від користувачів і спільнот, із якими маю мало спільного. Припускаю, що задекларована мета — занадто складна у практичній реалізації для мережі з мільярдами користувачів. Складна — аж до нереальності.
У нинішній стрічці Фейсбуку надто багато людей говорять уголос із самими собою. І не помічають, як дивно це виглядає збоку.
Саме тому гортання стрічки часом нагадує поїздку в пасажирському потязі: пасажири повиймали із сумок курку, варені яйця, хтось відкоркував пиво, хтось витягнув колоду карт, а ще хтось — заліз на верхню полицю в несвіжих шкарпетках… Тільки в ролі курки, яєць, пива, карт і шкарпеток — думки, якими користувачі діляться із широким загалом, не надто цікавлячись (а як можна поцікавитись?), чи вони комусь цікаві. Тим більше, що певна кількість користувачів «лайкає» всі пости у стрічці «на автоматі». І найбожевільніша ідея все одно знайде своїх прихильників — просто тому, що у світі є все і всього багато. На кожен товар — свій покупець, на кожен допис — свої лайки.
А з новим алгоритмом, коли дописи від спільнот і брендів поступилися у видачі дописам від людей, яких робот соцмережі незбагненним чином ідентифікує як наших «друзів і сім'ю», дивних «пасажирів» стало відчутно більше у стрічці чи не кожного із нас. Пізнавальність контенту знизилася, кількість «інформаційного сміття» збільшилася. Противники «Вконтакті» й «Однокласників», які протиставляли Фейсбук згаданим соцмережам за ознакою якіснішого контенту, давно втратили для цього підстави.
Проблема 2: негатив і заполітизованість.
У Фейсбуку чимало людей виставляють на загальний огляд власні комплекси, образи, проблеми. Заболіло щось — з'явився допис. Нахамили в маршрутці — другий допис. А якщо вже подивився новини по телевізору — це ж поле неоране для думок із приводу й без! (Зазвичай друге.) Хоча можна обійтися й без актуальних інформаційних приводів загальнодержавного масштабу: нещодавно, приміром, трапився у стрічці допис «френда» (точніше «френдеси») про те, що в неї під час ранкової поїздки маршруткою на роботу порвались нові колготки. Мимоволі згадалося гоголівське «Олександр Македонський був великим полководцем, але навіщо ж стільці ламати?» Перефразую: колготки щодня рвуться в тисяч українок — але чи це справді привід сповіщати про невеличкий побутовий конфуз усіх своїх підписників?
Більшості людей простіше (і психологічно зручніше, хоча самі вони того здебільшого не визнають) жалітися, прибіднятися, заздрити й бажати іншим зла — фейсбук-стрічка, як її не фільтруй, це відображає, як середнє арифметичне психологічної температури суспільства. Мовляв, я тут вам трішки нагаджу — можна? Хоча слово «можна» в таких випадках — зайве.
«Люди переносять свої звички в онлайн — у тому числі звички не чути думки інших, відфільтровувати позиції, що суперечать їхнім власним, грубіянити, ображати слабших і цькувати вразливих», — резюмує наукова співробітниця Київської школи економіки Євгенія Кузнєцова в дослідженні «Facebook та ЗМІ: Як українські медіа використовують соцмережу №1, а як Facebook змінює ЗМІ».
Проблема 3: фейкові новини
Зменшення кількості брендів у видачі новинної стрічки саме по собі не знімає проблеми поширення недостовірних новин. Просто є шанс побачити більше фейків безпосередньо в дописах користувачів. Яких штучний фейсбук-інтелект віднесе до кола наших «друзів і сім'ї».
Це — як із ґаджетами: так, вони радикально прискорили передачу думки на відстані. Але якість думок, що передаються, — вони не змінили. Просто тепер у світі із шаленою швидкістю циркулюють шалені потоки нерозумних думок.
Френд-стрічка Фейсбуку для багатьох давно стала власне своєрідним персональним медіа. Кількість джерел інформації при цьому не підлягає точному опису, а репутація ЗМІ й журналіста вступає у своєрідний «етичний двобій» із рейтингом. «Ми не могли не поширити цю новину, бо всі про неї говорять, вона в тренді, про неї “гудуть” соцмережі», — типове пояснення працівників сучасної редакції. І фейк із Фейсбуку стає надбанням традиційних ЗМІ. На які згодом, знову ж таки, посилаються фейсбук-користувачі. Коло замикається.
За таких умов перед журналістом і редакцією в цілому постають драматичні виклики: існує загроза подати неперевірене як факт, прибільшити чи применшити масштаби проблеми або явища, підмінити факти емоціями, які виходять на перший план, дозволити джерелам маніпулювати собою, і, як наслідок, — поширити у ЗМІ неумисну або умисну неправду.
«Ставити все під сумнів і задавати питання», — ця порада з хрестоматійної вже книжки Девіда Ренделла «Універсальний журналіст» залишається суттю роботи журналіста, незалежно від зміни технологічних платформ збирання, обробки та поширення інформації. У випадку з перевіркою відомостей із соцмереж вона також стає в пригоді.
Запитання варто ставити й до новини, яку перевіряємо, й до самих себе. По-перше, вдало сформульоване запитання вже містить частину відповіді. А, по-друге, найоперативніший інструмент фактчекінгу — власна інтуїція і здоровий глузд редактора.
Хоча, на жаль, не факт, що цей найоперативніший інструмент є й найдоступнішим. Адже в багатьох ЗМІ редактор — це просто трішечки досвідченіший за інших журналіст. І це «трішечки» — не та відмінність, яка створює різницю.
А ще в багатьох ЗМІ, зважаючи на стан рекламного ринку, редактори зайняті зовсім іншими справами, ніж контроль за достовірністю матеріалів власних журналістів. Не до цього...
Проблема 4: інформаційний тунель
Така легковажність грає зі ЗМІ злий жарт. Непомітно, але неухильно значна частина мас-медіа змінила модель поведінки стосовно інформаційних потоків із проактивної на реактивну. Нині багато ЗМІ не створюють інформаційний порядок денний, а реагують на порядок денний, який створили соцмережі. А потім такий контент, який і без цього є вторинним, знову поширюється в соцмережах. Виходить ще одне замкнене коло.
У цьому сенсі поділюся спостереженням із власного редакторського досвіду: на інформаційних ресурсах, які я редагую, регулярно виходять у топ найбільш відвідуваних матеріалів... дитячі твори. Маю на увазі статті старшокласників — учасників Школи універсального журналіста, якою керую, та роботи учасників Всеукраїнського конкурсу учнівських творчих робіт «Я — журналіст!», який організовую. Одна з причин — унікальність контенту. Не сенсаційність, а саме унікальність. Як кажуть на концертах — «виконується вперше».
Річ у тім, що діти ще не знають: дорослі дяді й тьоті-журналісти значну частину своїх «доробків» формують на основі повідомлень у Фейсбуку. Натомість 16-річні пишуть свої твори «з нуля». Багато хто з них сприймає роботу журналіста як письменника, а не «диспетчера Фейсбуку». Багато хто вважає її своєрідним «дорослим» продовженням звичної їм діяльності з написання творів на уроках. І це в даному випадку працює якраз на користь унікальності контенту. Тому що у школі вони засвоїли: неякісний твір — це «зідраний» з інтернету, а якісний — написаний власноруч «із чистого аркуша». Багато дорослих про це забули. А шкільні відмінники й призери олімпіад звикли дотримуватися правил. І контенту це якраз іде на користь.
Багато ЗМІ в реактивній моделі вперто відтворюють модель реальності, сформовану (чи нав'язану) Фейсбуком. Мовляв, обговорення теми Х «порвало» соцмережі — і ми про це пишемо. Натомість у проактивній моделі журналіст «із нуля» пише статтю, приміром, про переселенця зі сходу, який започаткував і успішно розвиває власну справу. А вже потім постить її у Фейсбуку й таким чином робить власний внесок у формування порядку денного соцмереж (а не формує на їхній основі порядок денний свого ЗМІ).
Ризикну припустити, що проактивність інформаційної політики ЗМІ стосовно соцмереж може мати набагато позитивніші для них наслідки, ніж здається редакторам, які вже звикли планувати теми «озираючись на Фейсбук». Ризик опинитися «поза мейнстримом» може бути винагороджений прихильністю читача. Про монетизацію, звісно, напряму не йдеться. Але покладімо руку на серце: перспектива монетизації в реактивній моделі інформаційної поведінки — ще примарніша. Зрештою, «проміжна станція» на шляху до монетизації, про яку здебільшого забувають (тому, зокрема, й не дістаються «пункту призначення») — це довіра. А завоювати її унікальним контентом — легше.
Звідси — ще один висновок: боротися із фейковими новинами можна не лише фактчекінгом, інтуїцією та професіоналізмом. А й формуванням власного порядку денного з боку медіа. Тим більше, що суспільство до цього давно дозріло. Фраза героя відомого радянського фільму про книгу Ремарка, яку нині «читає вся Москва», для нинішнього інформаційного простору вже не актуальна. Щоби переконатися в цьому — пригадайте київське метро 15–20 років тому й тепер. Спочатку всі читали «Киевские ведомости». Потім — «Факти». Згодом — «Сегодня». А нині — смартфон. А у смартфоні в кожного — своє. Колективна реальність першої сторінки «Фактів» роздробилася на маленькі персональні реальності на екранах ґаджетів.
Реальність — настільки багатогранна, що в ній є все. І лише від нас, медійників, залежить, що з мільярдів деталей обрати для пазла, який творимо. Можна, звісно, взяти чужі заготовки для власного конструктора. Готові деталі — це простіше. Але є ризик, що вийде як в анекдоті: що б не будували — виходить танк. Чи не буде цей танк ворожим до нас — ось питання...
А можна — творити власний пазл із власних деталей. Це довше й дорожче. Але й нинішня кількість медіа — штучно роздута мильна бульбашка. Всі розуміємо, що стільки їх не потрібно. Та й не буде. І «реактивні» ризикують зникнути першими.
Тому «інформаційний тунель», про який говорять багато медіаекспертів, аналізуючи ризики «фейсбукізації» суспільства — це не тільки (а можливо, й не стільки) про викривлення персональної реальності конкретного користувача за рахунок фільтрування кола друзів і тематики дописів із блокуванням доступу до альтернативних точок зору. Нинішній світ — занадто складний і розгалужений, а джерела інформації — занадто різноманітні й доступні, щоб можна було говорити про якусь «об'єктивну реальність» взагалі. (Приклад про «Ремарка, якого читає вся Москва» — саме про це. На хвилиночку, пройшло півстоліття, й сьогодні мирно співіснують люди, які не дивляться «Євробачення», не стежать за Чемпіонатом світу з футболу й гадки не мають про концерт 9 травня на «Інтері»). Думаю, більше сенсу є говорити про «тунель», який створюється зусиллями медіа. Медіа, які, на додачу до політичних впливів із боку власників, ще й тиражують «фейсбучний мейнстрим». А не формують власний порядок денний.
Що тепер робити: можливі сценарії
Медіаспоживання розвивається за спіраллю, де кожен її новий виток дає більше охоплення аудиторії. Друковані ЗМІ «тримали» меншу аудиторію, ніж телебачення. Фейсбук охопив аудиторії і преси, і радіо з ТБ. Але є зворотня сторона цієї спіралі: слідом за насиченням ринку як наслідком масового (потокового) медіаспоживання відбувається дроблення, нішування, диференціація. І це вже — інший тип споживання — споживання «за запитом». Коли порядок денний у кожного — свій. І у тренді — не мейнстрим, а вибірковість. Саме усвідомлення неминучості цієї тенденції й диктує можливі рішення. Можливі сценарії чи то «життя після Фейсбуку», чи то, радше, життя, яке Фейсбуком не обмежується й на Фейсбуку не зациклюється. Розглянемо кілька таких перспектив.
1. Подальше удосконалення інструментів фільтрації новинної стрічки — і з боку користувачів, і з боку мережі. Встановлення й, у разі потреби, зміна пріоритетів у показі; постійне швидке реагування на неприйнятні пости (з діапазоном реакцій від приховування до скарги); більша перебірливість у формуванні стрічки друзів (як у реальному часі, так і «заднім числом», тобто проведення періодичних «чисток») — це можливий арсенал реакцій користувача. Вочевидь, і сам Фейсбук пропонуватиме користувачеві нові способи контролювати свій персональний інформаційний потік. Кожен новий скандал із витоком інформації до цього лише спонукатиме.
2. «Еміграція» в інші соцмережі. Перше, що спадає на думку — Instagram і Telegram.
Telegram сьогодні для декого виконує функцію Фейсбуку на початку його проникнення в інтернет-простір України. Пам'ятаєте, колись ФБ багато хто сприймав як «мережу для дизайнерів, маркетологів і журналістів»?
Що ж до Instagram, то потенціал його росту — це не лише прихильники візуального контенту, як може здатися на перший погляд. Instagram сприймається деким як своєрідна альтернатива Фейбуку на вісі «погані новини — хороші новини». (Приналежності двох мереж одному власникові в контексті саме нашої розмови не торкатимемося.) Тому що загальна тональність Інстаграму — позитив. Прихований меседж середньостатистичного користувача цієї соцмережі — інший: «Я тут вам трішки похвалюсь». Звісно, в таких «самовихваляння постах» вистачає фальші. Але, на думку автора, дівчина з позиченим у подруги букетом квітів і багатозначною цитатою під цим фото (один із типових прикладів «інстаобману») — дратує менше, ніж «мова ворожнечі» у Фейсбуку. А уникнути потенційного негативу в Інстаграмі — набагато легше, ніж у Фейсбуку, через таку «фішку» цієї мережі як невзаємність підписки. Для соціально активного користувача Інстаграму, який зацікавлений у власному просуванні, вважається нормальною ситуація, коли співвідношення тих, хто стежить за тобою («фоловерів»), і тих, за ким стежиш ти, сягає 10:1. А часом перша цифра може бути й ще більшою. У Фейсбуку подібну сегментацію реалізувати важче.
3. Перехід у Месенджер. Один із трендів для активної (я би сказав — проактивної) фейсбук-аудиторії — це «месенджер замість стрічки». Тобто пряма комунікація з тими, хто цікавий (потрібний) замість «потокового» споживання їхніх новин.
Якщо провести аналогію з «лихими 90-ми», то Месенджер — це мобільний телефон, а новинна стрічка — пейджер. Пригадуєте, колись, у домобільну еру, був такий модний ґаджет, на який можна було відправити текстове повідомлення? Різниця полягала в тому, що пейджер працював лише «на вхід», а мобільний телефон — як «на вхід», так і «на вихід». Тому з розвитком мобільної телефонії пейджер із атрибута бізнесмена, у статусі якого він пробув недовго, швидко перетворився на засіб зв'язку для водіїв і експедиторів. Тобто, як правило, тих, кому дзвонять, а не хто телефонує сам. Щоправда, така аналогія має якийсь сенс на існування лише в ув'язці з наступним пунктом.
4. «Писати, а не читати». Можна безкінечно переглядати стрічку і сперечатися під чужими дописами — а можна написати власний і самому виступити каталізатором дискусії. Або спочатку написати власний допис — а потім читати чужі. По суті, говоримо про ту саму різницю між проактивною й реактивною позиціями у Фейсбуку, яку розглядали в одному з попередніх розділів статті. У такому випадку матимемо своєрідне сегментування ФБ-аудиторії на умовний «середній клас» (той, що творить контент) і «мас-маркет» (той, який суто споживає чуже). До речі, припускаю, що одна з недавніх новацій Фейсбуку — постійні запитання на зразок «У дитинстві я хотів стати...« — це не лише для збирання більшої кількості даних про аудиторію. А й для допомоги тим, хто не знає, про що писати взагалі.
5. «Життя — це офлайн». Фраза, яку часто повторює у своїх виступах Ігор Манн, — це і про «цифрову гігієну». Щоб не розчаровуватись у Фейсбуку, не варто ним надмірно зачаровуватися. Хоча журналістові зробити це — складніше, ніж людям багатьох інших професій. Адже публічність — це наша «валюта». І публічні виступи (в різних їхніх формах) давно мають два виміри — аудиторія власне виступу й аудиторія, яка про це дізнається завдяки соцмережам. У наш час друга — важливіша.
Публічність формує експертність і впливає на вартість нашої праці в майбутньому. Тому я й не вірю в ефективність повної відмови від соцмереж. Це — як говорити про футболку Цукерберга та водолазку Стіва Джобса як про доказ неважливості зовнішньої складової нашого іміджу. Так, футболка, так, водолазка. Але насамперед — Цукерберг і Джобс. Поки ти не перший і не другий — вкладати в імідж доцільно все ж таки більше. І щось підказує, що й досягнувши бажаної вершини — вкладати доведеться ще більше. Щоби втриматися. І підкорювати нові.
Тому ключове у сценаріях поведінки в «житті після Фейсбуку» — це доцільність. «Доцільність» — це коли те, що ти робиш, дотичне ДО ЦІЛІ, яку перед собою ставиш. Доцільність у використанні соцмереж — це насамперед фільтрація: і того, що постиш, і того, що читаєш. Погано не «зависати» у Фейсбуку, а бути неперебірливим і некритичним. Втрачати відчуття усвідомленої присутності в теперішньому часі. Адже скрізь можна знайти й корисне, й непотрібне. А потім — вчасно зупинитися, щоби повернутися в реальний світ.