Рік 2014-й, незважаючи на всю складність проблем, які він приніс не лише Україні в цілому, а й українським медіа, все ж таки став роком великих, революційних змін. Згадаймо: ще в листопаді 2013-го ми мали тотально контрольований корупційним державним апаратом та «сім’єю» Януковича інформаційний простір. Цей контроль здійснювався через тиск на власників великих медіахолдингів або через їхні корупційні зв’язки з «сім’єю». Відбувався переділ медіаринку в інтересах цієї «сім’ї».

Державні мовники — НТКУ та НРКУ, обласні ТРК — що утримуються коштом платників податків, відверто цензурувались урядом, Адміністрацією Президента та місцевою владою. Про те, що колись вони стануть суспільними мовниками, мріяли лише невиправні оптимісти, до яких належить і ваша авторка.

Російський вплив на інформаційний простір України був величезним — через засилля російського кіно- та медійного продукту, поширення російських телеканалів у кабельних мережах, транслювання меседжів проросійської пропаганди в новинах багатьох національних та регіональних телеканалів.

Наприкінці року 2014-го ми маємо куди більш обнадійливу картину. Зараз немає відчутного контролю держави над мовниками. Навіть спроби держави, зважаючи на зовнішню агресію, створити легальний орган, Міністерство з питань інформаційної політики, яке гіпотетично може стати інструментом державного контролю над ЗМІ, наразилися на масований спротив медійної спільноти та громадянського суспільства. Вже очевидно: Мінінформполітики навіть за умови його створення не зможе мати цензурного впливу. Принаймні, найближчим часом.

В нас з’явився плюралізм у телепросторі. Так, це поки що плюралізм олігархічний, і наслідком його є масштабні олігархічні війни в медіа. Але навіть такий зовнішній плюралізм кращий за тотальний контроль держави та абсолютистської влади, який ми мали ще рік тому. Навіть олігархічний плюралізм відкриває шляхи до відкритої конкуренції в політиці, бізнесі, робить більш прозорою для суспільства діяльність олігархічних груп, які тепер і публічно пильнують одна за одною.

Розпочався процес відходу українського медійного простору від тотальної залежності від російського продукту та російського «порядку денного». Ідеї «русского мира» вочевидь назавжди будуть відкинуті більшою частиною українського суспільства та навіть українських політиків.

Головним досягненням року можна вважати перетворення державних мовників на де-факто неконтрольованих владою. Є надія, що вже на початку 2015 року вони стануть де-юре суспільними мовниками. Тобто в Україні вперше за роки незалежності з’являться національні та регіональні мовники, які будуть відстоювати інтереси суспільства, а не влади та/або олігархічних груп. Якщо суспільні мовники наберуть сили, вони матимуть шанс стати своєрідним камертоном українського інформаційного простору, суспільним контролером діяльності та редакційної політики й для приватних мовників.

Не може не тішити зростання кількох конкурентних інформаційних телеканалів, у цій ніші теж нарешті з’явилася конкуренція. Подією року можемо сміливо вважати й становлення мовників, перш за все «Громадського ТБ» та «Громадського радіо», які були фактично ініціативами самих журналістів, підтримані суспільством та західними донорами. Вони суттєво впливають на стан нових медіа в Україні, задають тон у розвитку інтернет-телебачення в країні, зокрема поширюючи власне зростання на схід.  Підтримувати «Громадське ТБ Донеччини» нині дуже важливо для всіх нас.

Не можна не згадати про роль медійних громадських об’єднань та журналістських рухів. За масштабністю їхньої діяльності та згуртованості ми є унікальним прикладом для країн Східного партнерства. Потужні громадські медійні організації — «Інтерньюз Україна», Інститут медіа права, ГО «Телекритика», Інститут масової інформації, Академія української преси, фонди «Суспільність» та «Рівність можливостей», галузеві об’єднання Незалежна асоціація мовників, Асоціація видавців періодичної преси, Інститут розвитку регіональної преси, Національна спілка журналістів України, Незалежна медіа-профспілка України та інші мають величезний вплив на державну політику в інформаційній сфері, на ставлення до українських медіа та процесів у них міжнародної спільноти. Ми досягли того, що практично жодне рішення не приймається владою та державою без консультацій із громадськими організаціями. І коли таке сталося з призначенням міністра інформаційної політики, це викликало справжній шок у медійних ГО.

Рух «Стоп цензурі!» в об’єднанні з рухом «Чесно» в 2014 році практично визначили порядок денний для всієї журналістської спільноти в Україні, створили засоби потужного тиску громадськості на події не лише медійні, а й політичні. Громадянська свідомість та позиція великої кількості українських журналістів, телеканалів, відомих друкованих та інтернет-видань під час Євромайдану та військових дій у зоні АТО мають великий вплив на ставлення до них багатьох громадян України. І це не лише велика честь, а й велика відповідальність. А також урок для тих, хто не вірить в ефективність «малих кроків». Згадаймо, саме активність медійних громадських об’єднань створила в роки президентства Ющенка передумови для прийняття під час влади Януковича прогресивного законодавства щодо доступу до публічної інформації. Саме наша активність у роки правління Януковича в законотворчому процесі щодо суспільного мовлення дозволила врешті-решт мати підготовлений та схвалений європейськими експертами рамковий закон, який після Революції гідності був швидко прийнятий Верховною Радою й дав зелене світло довгоочікуваній реформі.

Тож маємо пам’ятати: навіть у найважчих ситуаціях, при засиллі диктатури треба працювати на майбутнє — щоб мати з чим увійти в період швидких прогресивних змін. Все велике народжується з малого, малі кроки торують великому шлях.

Головними завданнями на 2015 рік у медіасфері є здійснення де-факто й де-юре переходу до системи суспільного мовлення, незважаючи на той спротив, що його чинять зараз деякі політики, чиновники та не зацікавлені у змінах медійники «старої школи». Не менш важливе завдання — роздержавлення друкованих ЗМІ, і цьому процесу не мають заважати ані зовнішня агресія, ані важкий період реформ. Досвід Грузії є добрим свідченням цього. Має бути підготовлено та прийнято Верховною Радою новий закон про прозорість медіавласності та її демонополізацію — що дасть можливість, зокрема, рухатися й у напрямку послаблення впливу російського тіньового капіталу на український інформаційний простір.

Великою проблемою для медіа є падіння рекламного ринку. Маємо зосередити зусилля держави, законодавців, власників ЗМІ навколо стимулювання його зростання. Можливо, й за рахунок відмови від деяких невчасних, хоч і продиктованих суспільними інтересами ініціатив, як-от заборони реклами ліків, реклами алкоголю в друкованих виданнях. Бо маємо зараз зробити все можливе, — хай і ціною певних тимчасових жертв, — для становлення незалежного власного медійного ринку.

Маємо також зробити все можливе, щоби ЗМІ нарешті почали заробляти (і змагатися заробленими коштами) не лише рекламою, а й власним контентом (і змагатися, відповідно, коштами, отриманими від його продажу споживачам). Має також відбутися демонополізація рекламного ринку.

Процес переходу до цифрового мовлення в Україні має стати остаточно прозорим та демонополізованим, з урахуванням інтересів місцевих мовників.

Виклики інформаційної агресії з боку Росії мають отримати гідну відсіч в Україні та за її межами. Але не на рівні маніпулятивної пропаганди та контрпропаганди, напівправди. А на рівні створення якісного інформаційного, просвітницького вітчизняного продукту, який ніс би споживачам правду, був би запотребуваний ними завдяки увазі медійників до нагальних потреб суспільства та кожного окремого громадянина. Треба також пам’ятати, що всі заборони, державне втручання в діяльність ЗМІ мають бути не лише тимчасовими та законодавчо обґрунтованими. А ще й справді необхідними й достатніми, не переходячи цієї межі. 

Чекає суттєвої модифікації діяльність регулятивних органів, зокрема Нацради з питань телебачення та радіомовлення. Має бути законодавчо посилено її повноваження щодо боротьби з прихованою рекламою, має нарешті повноцінно запрацювати її моніторинговий відділ, в медійне законодавство внесено поняття прихованої реклами тощо.

З поточних проблем потрібно внести запропоновані експертами правки у виборче законодавство. Ці поправки мають допомогти медіа вже під час наступних місцевих перегонів, що мають відбутися у 2015 році, зіграти роль поширювачів справді важливої для свідомого вибору електорату інформації, а не популістського піару та джинси.

Нарешті, має відбутися перезавантаження системи саморегуляції в медіа. На жаль, навіть після Революції гідності журналісти олігархічних каналів залишаються в деяких темах провідниками інтересів господарів своїх ЗМІ, навіть коли це пов’язано з порушеннями журналістських стандартів або ж очевидно суперечить інтересам суспільства.

Власне, зараз ми маємо ситуацію, що великою мірою нагадує ситуацію періоду Євромайдану. Тоді в нас був один великий загальнонаціональний канал — «1+1» — який беззастережно зайняв позицію підтримки громадянського спротиву режиму Януковича, підтримки протестувальників. Це була водночас позиція і власника каналу Ігоря Коломойського, і всього колективу групи «1+1». Такої позиції дотримувався й 5 канал Петра Порошенка та канал «24» Андрія Садового. Ми мали також кілька каналів, які тією чи іншою мірою підтримували режим Януковича, застосовуючи при цьому велику кількість маніпулятивних прийомів — державний Перший національний, «Інтер» Дмитра Фірташа та Сергія Льовочкіна, «Україна» Ріната Ахметова, канал «112». Канали групи Віктора Пінчука — ICTV, СТБ, Новий — були в своєму позиціонуванні десь посередині.

Тепер усі перераховані канали мають проукраїнську позицію — з одного боку. З іншого,  якщо Перший національний радикально змінив редакційну політику в напрямку дотримання журналістських стандартів, а канал «112» рухається в бік збалансованості, то канали «Інтер» та «Україна» під час та після парламентської кампанії 2014 року стали практично опозиційними, жорстко критикують перш за все уряд. Водночас вони, знову-таки, часто без дотримання журналістських стандартів, тотально піарять політиків — колишніх представників Партії регіонів та захищають інтереси своїх власників, у тому числі в олігархічних війнах з Ігорем Коломойським. У свою чергу, «1+1» неявно, але підтримує дії уряду Яценюка, виважено ставиться до політики Порошенка, воює з ворогами свого власника — Фірташем, Львочкіним, Ахметовим, Пінчуком та ситуативними опонентами Коломойського, теж часто в цій боротьбі не дотримуючись стандартів. Канали Віктора Пінчука знову займають проміжну позицію між «умовно провладними» й «умовно опозиційними» та беруть участь у «війні без правил» проти Ігоря Коломойського.

Яким чином зробити редакційні колективи спроможними впливати на редакційну політику приватних ЗМІ, незважаючи на те, хто є їхнім власником? Яким чином посилити соціальну відповідальність журналістів та ЗМІ? Яким чином зробити сильнішим та дієвішим тиск громадянського суспільства на редакційну політику медіа? Яким чином поєднати громадянську, патріотичну позицію журналістів з обов’язком неупереджено, повно й достовірно висвітлювати всі факти, навіть ті, які начебто не вигідні українській владі та українському суспільству у протистоянні зовнішньому ворогу? Як бути критиками, але не критиканами? Як бути провідниками правди, але доносити цю правду таким чином, щоб якомога більше людей ставали партнерами громадянського суспільства, а не його ворогами? Як переконувати правдою, а не пропагандою? Ці та інші виклики є домашнім завданням всій українській медійній спільноті на 2015 рік.