Інформаційні фактори посилення і послаблення військової дії
Сьогодні інформаційний компонент став набагато сильнішим. Соціальні мережі додатково надали йому нові можливості. Відповідно, два інші компоненти (фізичний і віртуальний) частково втратили силу. Держави намагаються відходити від застосування фізичної сили, бо військові втрати негативно впливають на населення. Але деякі типи загроз неможливо вирішити кінетично, наприклад, у війні ідей чи ідеологій. Віртуальний компонент у вигляді релігії та ідеології втратив свою обов'язковість.
Армія більше орієнтована на дії у фізичному просторі, тому для неї важко розвивати інформаційний інструментарій. Слід також визнати, що інформація не потрібна, якщо вона не підсилює військову дію.
Слід принципово розрізняти інформаційно-технічну й інформаційно-гуманітарну моделі війни, чого ми не робимо. В першому випадку це царина закритої інформації, це кіберзахист, де як інструментарій цього захисту від кібератак будуються «мури»; у другому випадкуйдеться про публічний простір, де в принципі ніякі мури неможливі, де є війна контентів. Це відкритий простір, яким, до речі, гуляють усі фейки, де царює не так правда, як постправда.
Довга війна, — а Україна увійшла в такий період, — обов'язково вимагає відповідної підтримки на двох фронтах: серед військових і серед власного населення. Довга війна витягла старі гасла війни ідей, оскільки по-іншому її пояснити не можна. Україна, до речі, приділила цьому не так багато уваги, тому частина населення недостатньо розуміє цю війну. Довга війна вимагає активної інформаційної роботи саме на «домашньому фронті».
Американці, наприклад, намагалися раніше планувати свої військові операції на два тижні, бо за такий строк пацифісти ще мовчать, і вже потім вони розгортають роботу проти війни. Тобто внутрішня війна може (і є насправді) не менш важливим фактором перемоги. Тому в CNN, наприклад, сиділи групи військових психологів, які коригували висвітлення війни. Вони були також на National Public Radio. А скидання статуї Саддама Хусейна було, скоріш за все, інсценованим, щоби продемонструвати красивий кінець військової операції. Тобто під телебачення спеціально створювалася яскрава подія. До речі, в одному з листів Рамсфельда було прохання створити якусь метрику війни, оскільки навіть йому як міністру оборони не було зрозуміло, хто в ній виграє. Виділяються групи експертів, колишніх військових, які виходили на постійній основі на телеканали. Але вони отримували інформацію з Пентагона й не були такими незалежними, як мовилося про них з екрана.
Коли сьогодні на екрані ми бачимо військових прес-секретарів, які з папірця зачитують свій текст про кількість обстрілів за добу, це не є дієвим, оскільки важко побачити відмінності від того, що вони читали вчора. До того ж, усе робиться беземоційно. Потрібні коментатори, які розкриватимуть зміст цих повідомлень і говоритимуть без папірців. Потрібен не стільки факт, скільки інтерпретація. Факт — це тактична інформація, інтерпретація — стратегічна.
Що нині найстрашніше? Соцмедіа, тому що в кожному тексті реально може бути закодоване повідомлення, яке суперечить офіційному. Коли я читаю повідомлення про те, як ловлять призовників на вулицях, то я одночасно отримую чітке відчуття, що населення не хоче йти на фронт, хоча там про це нічого не сказано. Ніхто мені не розповідав, наприклад, що в німців офіцери відповідного піар-підрозділу Міністерства оборони ходять навіть на дискотеки, щоб залучити молодь на військову службу. Зрозуміло, що «залучити» і «силоміць привести» — це дві різні дії, але реально вони лежать в одній площині. І коли отримувач інформації знав би про це, він би інакше сприймав цей сюжет. І взагалі тут слід звернутися до існування другого і третього рівня ефектів, а не лише першого.
Соціальні медіа створено за іншою бізнес-моделлю, ніж та, до якої ми звикли у випадку традиційних медіа. Їй потрібна велика кількість джерел і повна відсутність редакторів. Екс-президент Фейсбуку Шон Паркер заявив, що Фейсбук експлуатує вразливість людини. Вони роблять це для того, щоб максимально витягти часу й уваги з кожного, для цього були вигадані й «лайки».
Нині військові США обговорюють створення принципово нової структури управління інформаційними операціями (неієрархічної), яка за інноваційними можливостями буде схожою на Google, Facebook чи Apple.
При цьому слід звернути увагу на відмінність британського підходу від американського. США розглядають як ціль зміну ставлення, наприклад, мусульманських країн до США. Британія вважає ціллю зміну поведінки, наводячи такий приклад. Афганський хлопець розставляє протипіхотні міни, на яких підриваються британські солдати. Він робить це, щоб зібрати кошти на навчання у Великобританії. Отже, він добре ставиться до країни. Тому американська модель у цьому випадку не працює.
Виникає декілька таких розвилок, як будувати структуру інформаційних операцій (ІО), на що вона має бути націленою:
МОЖЛИВІ РОЗВИЛКИ ПОБУДОВИ ІНФОРМАЦІЙНИХ ОПЕРАЦІЙ |
|
Інформаційно-технічна війна |
Інформаційно-гуманітарна війна |
Коротка війна |
Довга війна |
Зовнішній фронт |
Домашній фронт |
Ціль ІО — змінити ставлення (американський варіант ІО) |
Ціль ІО — змінити поведінку (британський варіант ІО) |
Факт як база впливу |
Інтерпретація / смисл як база впливу |
Щоб уявити нові типи атак, що нас очікують, слід поглянути на вже реалізовані дії російської сторони. Досвід треба взяти з трьох баз російської дії: учорашньої, нинішньої і майбутньої баз. Нас може навчити з точки зору вибудови протидії: а) ідеї російського рефлексивного контролю, що лежать в основі російської моделі інформаційної війни, б) справжня чи умовна російська атака на США під час виборів Трампа чи референдуму в Каталонії, в) використання методології підштовхування, за яку Річард Талер отримав цьому року Нобелівську премію [Thaler R.H. a.o. Nudge. Improving Decisions About Health, Wealth, and Happiness. — New York etc., 2009].
Російський рефлексивний контроль — це управління сприйняттям супротивника заради, щоби вплинути на процес прийняття ним рішень. «Зелені чоловічки» демонструють цей інструментарій, який у подальшому використанні може виглядати як управління групами українських громадян заради створення хаосу всередині країни. Ми бачимо це в роботі відповідних соціальних сайтів, у деяких протестних акціях, у дзвінках про замінування, справжніх підривах. Усі такі дії завдяки емоційному напруженню блокують будь-яке критичне мислення, переводячи населення на автоматичні реакції. І це збігається з тим впливом, який був під час виборів Трампа, а також тим, що Москва нині активно шукає молодих психологів та спеціалістів із біхевіористської економіки для розробки моделей підштовхування Талера.
Був яскравий приклад у Х'юстоні в травні 2016 року, коли російські тролі змогли керувати з двох різних акаунтів і протестом, і контрпротестом [див. тут, тут і тут]. Одна група виступала із закликом «Зупинити ісламізацію Техасу», інша — за іслам. Усе це було зроблено від імені двох груп у Фейсбуку, члени яких узагалі не з'явилися, бо сиділи в Петербурзі, а рекламували антиімігрантські та антиклінтонські протести в Техасі. Тобто для цього не потрібні чужі агенти всередині країни, все роблять самі громадяни.
Твіттер, наприклад, назвали «мимовільним агентом» російської розвідки. Такого типу агентом називають також Wikileaks, оскільки ця платформа була створена саме для анонімних викидів інформації, та журналістів, які поширюють такі речі, навіть не зацікавившись їх походженням.
Все дуже добре відповідає радянським активним операціям (див., наприклад, операцію СНІД). Вони були дуже серйозно прорахованими, однотипно змінюючи походження і джерела інформації (див. інформацію про гібридні впливи Росії на різні країни тут і тут).
Сьогодні й військові США в ситуації мирних цілей заговорили про участь сил спеціальних операцій у політичній війні, навіть стверджуючи, що російська гібридна війна нагадує американську політичну. Коментатори заговорили про варіант «озброєного підштовхування». Війну Путіна називають «політико-військовою» (див. також тут і тут).
Американські сили спеціальних операцій говорять про людський вимір війни як фізичне, культурне й соціальне середовище, що впливає на людську поведінку. І навіть ширше: «Сили спеціальних операцій повинні розуміти соціальні, культурні, фізичні, інформаційні та психологічні елементи, які впливають на поведінку людини». І, до речі, ідеологія, релігія, мова та етнічність відносяться до факторів культури.
Оскільки домашній фронт і власне населення є досить суттєвим фактором, тепер ми бачимо відродження інтересу до війни ідей [див. тут, тут і Baracskay D. U.S. strategic communication efforts during the cold war // Influence warfare. How terrorists and governments fight to shape perceptions in a war of ideas. Ed. by J.J.F. Forest. — Westport — London, 2009]. Здавалося, що війна ідей відійшла в минуле, але варіант довгої війни знову повернув нас до неї. Військові навіть звернулися до вивчення досвіду холодної війни.
В історії зафіксовані випадки, коли програш на домашньому фронті вів до програшу на війні. Це англо-бурська війна, це в'єтнамська війна, це перша чеченська війна. Бурська й чеченська війни давали супротивникам слово на своїх телеекранах як бійцям за свободу, тому глядачі переходили психологічно на їхній бік. Щоб цього не було, наприклад, Бі-Бі-Сі переозвучує голоси північно-ірландських терористів, коли бере в них інтерв'ю.
Україна робить перші свої справжні кроки. Це, наприклад, документальні фільми «Борт 76777. Хто відповість за теракт» та на 5-му каналі фільм «Гарт сталевих» про підготовку сил спеціальних операцій. Це справжні стратегічні комунікації, бо вони дають нам не факти, а структури вищого ґатунку — модель картини світу, яка на наступному кроці дозволяє споживачу самому інтерпретувати отримувані факти. Ніяка цензура не потрібна, коли в голові є власна модель світу.
Тепер усюди працюють наративи як структури, що організують вербальну інформацію. Американці вже давно звернулися до цієї суто гуманітарної сфери, коли зрозуміли, що наративи «Аль-Каїди» краще сприймаються населенням, ніж їхні власні. Як приклад можна навести структуру російського наративу стосовно Грузії та України. В основі його лежать ролі Рятівника, Жертви, Ворога. Україна чи Грузія — це Ворог, народ — це Жертва, а Росія — Рятівник [див. тут, тут, тут і тут].
Наратив дозволяє побачити порядок у хаосі, він відкидає другорядні деталі, зосереджуючись на головному. Всі кольорові революції змінюють наратив влади на свою користь. Як вважає, наприклад, англійській історик Стречен, Друга світова війна базувалася на кращому наративі перемоги добра над злом, під час Першої світової війни такого єдиного наративу для всіх не було.
Російський наратив як російський погляд на події буде активно поширюватися Росією, як і той наратив, котрий буде зроблений під конкретну країну впливу для зміни її масової свідомості. Наратив також лежить в основі м'якої сили, бо відповідає тому, що саме хоче розповідати про себе країна.
У війні треба визначати ворога, і це теж робить наратив. У війні з терором немає ворога, бо це війна з методом дії. За це її критикують, наприклад, Лакофф чи Стречен. В останнього була цікава ідея, що стратегії недооцінюють людей, а саме «люди є аудиторією війни» [Strachan H. The Direction of War. Contemporary Strategy in Historical Perspective. — Cambridge, 2013]. На війну тепер дивляться мільйони, як на якусь спортивну подію. І оскільки блоги та інше дають можливість говорити всім, то зникає різниця між репортером і солдатом. Він також критикує ідею асиметричної війни як нову, бо всі війни використовують відмінності в силі із супротивником. Ідея симетричності була тільки під час холодної війни.
Виникла ідея навіть збройного наратива, який задається так: «Збройний наратив — це війна в інформаційному середовищі за допомогою використання слів та картинок замість бомб і куль. Жертвами при цьому стають правда, розум і роздуми» [див. тут і тут]. Ще цитата стосовно сучасного наративу: «Наратив сьогодні може бути розміщений із великою швидкістю у вигляді серії взаємопідтримувальних історій, які людям важко заперечити, при цьому вони досягають глобальної аудиторії за секунду і за мінімальну ціну».
Військових повинні цікавити будь-які варіанти формування інформаційного простору, особливо тепер, коли велика частка населення не дивиться телевізор, отримуючи інформацію з соцмереж. Соціальні методи вже давно стали об'єктом аналізу емоцій населення з боку військових [Marcellino W. a.o. Monitoring social media. Lessons for Future Department of Defense Social Media Analysis in Support of Information Operations. — Santa Monica, 2017].
Слід також зауважити, що наразі термінологія як гуманітарної, так і технічної сфер інформаційних операцій залишається не до кінця завершеною, деякі дослідники навіть називають її аморфною [Gorka S. Kilcullen D. Who's winning the battle for narrative? // Influence warfare. How terrorists and governments fight to shape perceptions in a war of ideas. Ed. by J.J.F. Forest. — Westport — London, 2009; Arold U. Peculiarities of the Russian information operations // The crisis in Ukraine and information operations of the Russian Federation. — Tartu, 2016]. Різні відомства бачать і називають те саме по-різному. До того ж, з'явилися вже нові типи війн, про які теж треба думати й готуватися: не тільки гібридні, а й так звані дифузні, а також парадигмальні, під які Україна теж підпадає. Спеціалісти досліджують також біхевіористські та когнітивні війни [див. тут, тут, тут і тут].
Характерним є все більше зростання залежності від цивільного населення, що почало свій відлік від теорії четвертого покоління війни Лінда чи війни, центрованої на населенні, Кілкаллена.
І слід констатувати ще одну залежність — мімікрію російської війни під невійну. Її можна розглядати як таку, що в даний проміжок часу випливає саме з моделі рефлексивного управління супротивником. Як, наприклад, пише один із британських військових: «Інформаційна війна, що мала місце в Україні, базувалась на створенні дезінформації з метою завадити як українському уряду, так і західним спостерігачам побачити реальні цілі. Росія мала можливість досить довгозаперечувати факт присутності своїх збройних сил усередині країни, щоб закріпити здобутки, затримати будь-які контрдії урядових сил і створити дипломатичне прикриття для ворожої зовнішньополітичної діяльності. Активна дезінформація зробила так, що було неможливо отримати точне розуміння того, що конкретно відбувається, зруйнувало прийняття рішень і підірвало українське керівництво. Ховаючи свої справжні наміри, Кремль мав змогу тримати відкритими всі опції, номінально займаючись дипломатичними рішеннями, не втрачаючи достовірності».
Можна побачити такі основні цілі, які здатен виконати інформаційний інструментарій:
- утримувати наратив легітимності дій військових,
- швидко реагувати на ворожу пропаганду,
- формувати інформаційне середовище наперед.
І останнє — треба розглядати й використовувати всі ті методи, методології, які налаштовані на випереджальне управління, щоб отримати ситуацію, коли проблема ще не прийшла, а рішення її вже є [Fuerth L.S. Anticipatory governance practical upgrades. — Washington, 2012]. Проблеми почали йти з великою швидкістю, до якої ми не готові. Там є також цікавий висновок, що сучасна проблема після її вирішення просто перетворюється на іншу. Тобто вирішення військової проблеми Донбасу відкриває нові проблеми. Це відноситься до державного управління, але прогнозування також добре розроблено для військової й поліцейської роботи.
Реально інформаційна робота, особливо з масовою свідомістю, належить до операцій впливу, але вони виявилися невизначеними і в американських військових документах. На операції впливу слід орієнтуватися у випадку більшості інформаційно-гуманітарних операцій, адже саме вплив є основною ціллю.
Можна сформулювати такі висновки:
- не можна застосовувати ідеологію інформаційно-технічної війни до війни інформаційно-гуманітарної чи психологічної. Методом боротьби є не заборона, а збільшення власної інформації, наприклад, у соціальних медіа. Програмне забезпечення американських військових, наприклад, дає їм можливість писати під вісьмома ніками, Ізраїль дає всім зацікавленим свою програму, яка дозволяє вигравати будь-яке телевізійне голосування;
- домашній фронт не менш важливий. Для активізації цієї ділянки необхідними є такі кроки: треба готувати офіцерів-лекторів для походів в університети, студентів військових вишів — для походів у школи, офіцерів-викладачів — для наукових інститутів; потрібні регулярні зустрічі з головними редакторами, журналістами; необхідно готувати власні телерепортажі, які надавати телестудіям чи розповсюджувати в мережі;
- серед інформаційних вимог важливими є такі: розробка стратегічного наративу і контрнаративів, останні повинні бути зроблені для боротьби з російськими наративами; військові повинні мати власні акаунти в соцмережах і активніше розмовляти з населенням; соцмедійна активність повинна мати координацію з ТБ, бо українці багато в чому покладаються на ТБ; необхідна підготовка власних експертів для ТБ, вони мають з'явитися на екрані терміново; наразі абсолютно немає сайтів, налаштованих на російську аудиторію; треба навчити робити спростування, бо погане спростування може лише розширювати коло ознайомлених із цією інформацією; ЗМІ повинні побачити сучасних героїв-військовиків із конкретними прізвищами; змінити пасивні інформаційні дії на активні, ми більше заперечуємо чи виправдовуємося, а це важче, аніж самому першим подати потрібну інтерпретацію;
- необхідно проаналізувати масштаби й типи дій під час російського втручання у президентські вибори в США, парламентські — в Німеччині, у британський Брекзит, у проведення референдуму в Каталонії, бо можливим є повторення цієї ситуації під час українських виборів, оскільки під час гібридної війни інформаційно атакується саме населення;
- слід переглянути візуальний супровід пропаганди: колись під час війни в Перській затоці новини супроводжувалися комп'ютерними малюнками польотів літаків, бо це телебачення, а не радіо, потрібна візуалізація; сучасна пропаганда в художньому вимірі любить непрямі відображення, стара пропаганда любила конкретні обличчя героїв і ворогів у своїх фільмах, тепер це може бути фантастична історія, наприклад, норвезький серіал «Окуповані», у якому йдеться про втручання Росії, навіть військове, у справи Норвегії; або Росія створила серіал «Сплячі» про намагання сплячих американських агентів зірвати російсько-китайські перемовини. Обирається саме такий варіант, бо сучасна пропаганда полюбляє працювати з наймасовішою аудиторією, яку надають саме серіали. Дивно, але всім відомі «Дванадцять стільців» Ільфа й Петрова були підтримані Сталіним та Бухаріним, бо були частиною їхньої атаки на Троцького за його «лівизну» [Фельдман Д. Почему антисоветские романы стали советской классикой? // Независимая газета, 2001, 13 января], тобто теж були прихованою пропагандистською операцією.