«Затикаю вам рота на правах ведучої». Огляд політичних ток-шоу 11–17 червня

Скріншот «Еспресо»

Поки «Свобода слова» і «Політклуб» обговорювали долю заручників Кремля і перспективи їхнього звільнення, «Український формат» вирішував кадрові питання української влади, а у «Праві на владу» переймалися тим, чи мають представники ЛГБТ-спільноти проводити «криваві карнавали».

Кого моніторили: «Свобода слова» (ICTV), «Український формат» (NewsOne), «Політклуб Віталія Портникова» («ЕспресоTV»), «Право на владу» («1+1»).

Коли моніторили: 11–17 червня 2018 року.

«Свобода слова» (ICTV), 11 червня. «Чекаючи на Клімкіна»

Якщо минулого тижня всі політичні ток-шоу були одностайні й балансували в межах теми Антикорупційного суду, цього разу на глядачів чекала розмаїтість. Втім, «Свобода слова» і «Політклуб Віталія Портникова» збіглись у темах: обговорювали долю українських заручників Кремля й те, чи можуть вплинути на їхнє визволення іноземні партнери України. Гостями ток-шоу ICTV стали люди, знайомі з темою не з чуток — хтось сам був за ґратами, хтось занурений у тему глибше, ніж інші. Та не вони були головними у студії: над ефіром ширяв дух міністра закордонних справ Павла Клімкіна, який мав включитися із зустрічі нормандської четвірки у Берліні.

Хто переймався проблемою: Георгій Тука, заступник міністра з питань окупованих територій; Анатолій Гриценко (партія «Громадянська позиція»); Ахтем Чийгоз, заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу, Марія Іонова (народний депутат, Блок Петра Порошенка), Ігор Гриб, начальник відділу з питань осіб, позбавлених особистої свободи, Міністерства з питань тимчасово окупованих територій; Ангеліна Карякіна, головна редакторка «Громадського телебачення».

Чекання на включення очільника МЗС було одним із факторів, що об'єднував промови учасників програми, кожен із яких говорив про своє. Георгій Тука — про те, що позиція Росії стає все більше маніпулятивною, але переговори в міжнародному форматі необхідні, хай навіть не принесуть конкретних результатів. Гриценко був оптимістичнішим — мовляв, крапля камінь точить, ставлення до Росії у світі міняється. В його словах лунала певна бравада: «Сильних слухають! Треба стати сильними в усіх сенсах. Тому, що коли ми слабкі, нам диктують хто завгодно». Також він похвалив Трампа, який у першу чергу думає про економічне зростання США.

Наступний гість, Ахтем Чийгоз, сам колишній політв'язень, акцентував на тому, що журналістам і громадським діячам не можна припиняти говорити про ув'язнених, бо це дає їм шанс на безпеку і впевненість, що держава Україна розуміє мету їхньої боротьби. Боротися ж за їхнє звільнення — відповідальність усіх українців.
Марія Іонова, представниця президентської політичної сили, не раз згадувала про активність Порошенка в боротьбі за звільнення в'язнів і його персональну роль у тому, що звільнено вже понад три тисячі осіб, мовляв, «він звільнив». Із нею обговорювали й законопроекти про політв'язнів авторства Мустафи Джемілева 
чи Ірини Геращенко. Депутатка гарантувала, що вже скоро справа зрушить із місця. Як чиновник, щоправда, із триденним стажем, і водночас як родич ув'язненого виступав Ігор Гриб, син якого, Павло, вже десять місяців сидить у Краснодарському СІЗО. Він чи не єдиний продовжив лінію попереднього оратора: говорив і про потребу ухвалення закону, і про важливість підтримки політв'язнів громадськістю. Втім, його виступ важливий із точки зору особистої історії, що діє на глядача переконливіше, ніж промови політиків — жодної зустрічі й один лист за десять місяців!

Останньою гостею біля мікрофона стала Ангеліна Карякіна із «Громадського», яка більше говорила про справу Сенцова — Кольченка, зокрема про відсутність доказів у справі про тероризм, деталі їхнього перебування в колонії тощо.

Про те, що Клімкін незабаром включиться, нагадували раз у раз. Але не так сталося, як гадалося. Наприкінці програми ведучий повідомив: «Чесно кажучи, я почуваюся трошки незручно. Я вам обіцяв Павла Клімкіна, але перемовини в Берліні до цих пір тривають. Наша програма, звичайно, дуже серйозна, але навіть ми не наважимося переривати нормандську четвірку заради включення міністра закордонних справ. Тому ми будемо закінчувати, не тягнучи більше час». Герої п'єси «Чекаючи на Ґодо» Семюела Беккета даремно чекали на міфічного Ґодо, який мав би надати їх існуванню сенсу й позбавити їх загроз зовнішнього світу. Глядачі «Свободи слова», схоже, мали підстави почуватися так само. В цілому склалося враження, що діалог був відсутній як такий. Висловлювань спікерів, що викликали одностайну реакцію глядачів студії, у програмі не було. «Немає в нас об’єднавчих епізодів сьогодні. Ну що ж, це теж певним чином одностайність», — завершив ефір Вадим Карп’як.

«Політклуб Віталія Портникова» («Еспресо»), 14 червня. «Для танго потрібні двоє»

На відміну від ток-шоу ICTV, ефір «Політклубу» став майданчиком для живої дискусії. Хоча на початку програми тон задав ведучий, який вважає, що Україна має перестати чекати на політичне диво й навчитися жити у стані конфлікту, бо він обіцяє бути довгим. Якщо, звісно, Росія не усвідомить, що їй звідси треба йти: «Для танго потрібні двоє і російський окупант не збирається з нами танго танцювати, він буде в нас стріляти. Або ми його переживемо, або він переживе нас».

З ким говорили: Сергій Висоцький (народний депутат, «Народний фронт»); Сергій Соболєв (народний депутат, «Батьківщина»); Володимир Огризко, екс-міністр закордонних справ; Данило Лубківський, екс-заступник міністра закордонних справ; Ольга Мусафірова, журналістка «Нової газети»; Тарас Качка, експерт з міжнародних питань, фонд «Відродження».

Розмови в «Політклубі» зазвичай динамічні. З одного боку, важливу роль відіграє підбір гостей, які переважно розуміються на темі, можуть лаконічно і влучно висловлюватися, не лізуть за словом у кишеню. З іншого — Віталій Портников — талановитий модератор, який може надати слово гостю, якщо той засумував, або відібрати, якщо гість аж надто перетягує на себе ковдру. Розмова, що точилася у студії 14 червня, була чи не найцікавішою за останні кілька місяців — змістовна, проте емоційна, без маніпуляцій, а з конкретикою. За півтори години обговорили і геополітику, й особливості сприйняття України світом (і Росією зокрема), й те, як Україні навчитися жити в тих обставинах, що склалися. Гості переважно з пієтетом висловлювалися про США, які, за словами Сергія Висоцького, є флагманом санкцій проти Росії, а Соболєв окремо наголосив, що якби свого часу президентом США був не Обама, а Трамп, Крим та частину Донбасу не було би окуповано, прямого вторгнення не відбулося би. Про потребу співпраці з міжнародними партнерами влучно сказав Тарас Качка: «Якщо у вас є гарна армія, яка може зупинити ворога, вам не потрібні партнери. Якщо в вас є військовий альянс, який вас захищає так саме військово — на вас навряд чи нападуть. В ситуації, в якій ви не можете дати відсіч таку, як ви дали відсіч, тому що ми дали насправді ефективну відсіч, але, на жаль, відновити контроль над певними територіями України не можемо, нам потрібні партнери». Та перспектив членства в ЄС чи НАТО Україна наразі не має, навіть угоду про асоціацію виконує, шкутильгаючи на обидві ноги. На думку Соболєва, в нас немає чорного й білого, в нас 50 відтінків сірого: мовляв, нас 27 років привчали, що ми позаблокова країна, й подивіться, чим це закінчилося. Цю фразу Портников оцінив дуже добре: «Ця цитата ввійде в історію, я вас переконую. Зараз ми були присутні на історичній події. Повірте, ніхто так ніколи з українських політиків відверто не говорив».

Цей випуск «Політклубу» — був розмовою однодумців, які погоджуються у ключових тезах: Росія не має політичної волі закінчувати конфлікт, її стратегія — затягувати, тиснути, тримати Україну на гачку, не варто сподіватися від неї, що вона одномоментно зміниться. Ці слова в різних формулюваннях звучали і від гостей студії, і від ведучого. Спокійно розбудовувати сильну державу, в тому числі й у військовому плані, закликав Огризко. Зріло розмовляти з суспільством і не мати ілюзій — Лубківський. Про те, що всі державні інституції мають працювати разом і тиснути на Росію, і «треба просто теж акцентувати увагу на тому, за що справді відповідальна держава, а за що відповідальні активні люди в суспільстві, і не плутати ці речі, бо інакше ми тоді перетворимось на щось гірше, ніж Російська Федерація», - сказав Тарас Качка.

Учасники «Політклубу», як і «Свободи слова», обговорювали питання поїздки українських вболівальників на матчі чемпіонату світу з футболу до Росії. Від Володимира Огризка прозвучала важлива теза: «Шість тисяч хохлів, не українців, а хохлів, поїхали туди дивитися на цей чемпіонат, з них половина може там і залишитися, стати новими заручниками, а потім ми з вами будемо збиратися і критикувати державу за те, що вона нічого не зробила, щоб цих заручників звільнити. Де є відповідальність? Розумієте, кожен з нас має відповідальність за те, що він робить, за те, що він робить для своєї держави, що він робить для іншої держави, розумієте? І в тому це ключове питання, і смисл державного управління полягає в тому, щоб пояснити тим людям, які ще, можливо, не досить розібралися в тому, де чорне, а де біле». А от у питанні закликів до бойкоту ЧМ всі були не такі одностайні: Портников називав бойкот умовним, а Ольга Мусафірова вважає, що більше питань до самих українців, які не можуть відмовитися від перегляду футбольних матчів, але закликають до цього інших.

«Український формат» (NewsOne), 13 червня. «Дебилы, хватит врать!»

Для танго потрібні двоє, а для якісного політичного ток-шоу — троє: учасники, ведучі та глядачі. Втім, судячи з кількості маніпуляцій та перекручень, про рівність партнерів у цьому танці не йдеться — творці «Українського формату» не просто «танцюють» глядачів, а роблять це в особливо збоченій формі. Для них немає нічого неприйнятного, особливо коли є шанс покритикувати владу.

Владу критикували: Сергій Мельничук, позафракційний нардеп; Олексій Кучеренко, екс-міністр ЖКГ; Інна Богословська, колишня народна депутатка; Вадим Карасьов, політтехнолог; Євген Червоненко, екс-міністр транспорту; Дмитро Співак, лідер громадсько-політичного об'єднання «Справедлива Одеса», керівник платформи «Національна стратегія розвитку»; Кирило Куликов, колишній народний депутат; Борис Беспалий, колишній народний депутат; Руслан Бортник, політкоментатор; Сергій Шахов, народний депутат і член партії «Наш край».

Сеанс поливання брудом чинної влади тривалістю три з половиною години пройшов у стилі comedy club — гості по черзі вправлялися в дотепах, цитували Михайла Жванецького, Ігоря Губермана, розповідали анекдоти. Крім того, періодично зачитували цитати філософів, публіцистів, політологів та ін. Але це не допомогло: «Український формат» виглядав як розмова людей, яких викинули з влади, але які відчайдушно хочуть туди прорватися ще раз.

Головне питання ток-шоу було сформульовано так: «Чим керується влада у призначенні чиновників: особистою відданістю чи професійними якостями?». Проїхалися по багатьох урядовцях та представниках влади. Зачепили Олександра Данилюка, його кар'єру і скандали; Андрія Реву, ставленика Гройсмана, якому згадали критику ідей відновлення виплати пенсій на окупованих територіях; Андрія Коболєва з «Нафтогазу», якого назвали креатурою Яценюка, заодно нагадавши про великі суми виписаних премій. Згадали з якогось дива й Наталю Корчак, яку схарактеризували як землячку Порошенка і Гройсмана. Втім, вона ж ще й землячка гостя студії Олексія Кучеренка, але про це делікатно змовчали. Називали у студії імена Уляни Супрун, Олександра Лінчевського, Юрія Стеця, Сергія Пашинського, Юрія Луценка, Валерії Гонтарєвої, Дмитра Вовка, Арсенія Яценюка, Наталії Яресько, Хатії Деканоїдзе, Еки Згуладзе, Володимира Омеляна, Павла Клімкіна та інших. Зрозуміло, без жодного натяку на баланс думок та право на відповідь, ще й подекуди з прямими образами, які не зупинялися модераторами розмови:

«Дмитро Співак: Я вам прочту цитаты. Слово в слово, потому что записал, даже записал дату, где сказал, кому сказал и так далее. Это Цицероны отечественные, это гении мысли. Читаю.

Рева — министр социальной политики. Что это значит? Который должен обеспечивать всем вам пенсии, и так далее, понимаете. Цитирую. 30 января, интервью "Обозу". "МВФ, говорит Рева, локомотив реформ в Украине. У меня складывается впечатление, продолжает Рева, что если бы не МВФ, то у нас за последние 25 лет не было бы никаких реформ". О, дал! Ребята. Так его не в отставку надо, его надо знаете к кому, она же все знает, как лечить.

Дальше читаю. Омелян. Есть такой министр инфраструктуры. Железные дороги, просто дороги, аэропорты. Я его называю "хайперлупер" украинский. У нас же все строят хайперлупы. И вот, цитата. Чтобы понимать, что человек живет какой-то своей реальностью. Он приехал откуда-то, они все такие, знаете, блестящие, классные, в галстуках, с великолепным английским языком. Приехали, отстегнулися и уехали. Читаю цитату. Говорит Омелян о нашем с вами будущем. "Украина в мировом мейнстриме". Перевожу на человеческий, чтобы мы с вами поняли — мы впереди планеты всей уже почти. С четверга. Вот буквально. "Мы заказываем самолеты и будем строить по пять аэропортов в год". Говорит Омелян. "К 2030-му у нас их будет 50". И завершает. "Наконец-то мы идем в ногу со временем" Ну он нормальный? Скажите мне, какой мейнстрим, какие 50 аэропортов? В Одессе 7 лет строят посадочную полосу.
Василь Голованов: Дмитрий, все хотят выступить. Лаконичнее. Прошу.

Дмитро Співак: Третье. Цитата и все. Климкин. Это наше дипломатическое все.
Ведучий: Умоляю вас, лаконичнее.

Євген Червоненко: Климкину давай костюм купим в складчину.

Дмитро Співак: Всегда мятый. Это наше лицо. Знаете, говорят, дипломатов встречают по одежке, провожают по уму. Смотришь на него — понял, можно ни встречать, ни провожать. Значит, господин Климкин, это наш главный дипломат страны, который должен куда-то нас вести. Значит, гениально. Когда выслали из России 23 английских дипломата, то наш Климкин, встречаясь со своим коллегой Борисом Джонсоном из Великобритании, предложил Джонсону трудоустроить в Украине 23 английских дипломатов. И говорит, украинцы будут рады здесь все организовать. Мы быстрее будем получать английские визы. Сказал Климкин. На что Великобритания через неделю в шестой раз отказала Украине в получении безвиза.

Ребята, честное слово, вот это же их цитаты. Я не придумал ни одной запятой. Это говорит о том, что они и общество живут в параллельных мирах. Они не понимают, что происходит в стране. Они не понимают, как живут люди. Омелян не понимает, какой запах в поездах и вокзалах. Какой хайперлуп? И в заключение. Эту систему нужно не реформировать, не эволюционировать, ее нужно ломать».

Розлогий хронометраж програми, вочевидь, передбачає, що мало хто із глядачів досидить до кінця ток-шоу або ж глядачі долучатимуться під час ефіру. Тому ведучі водять гостей колами навколо теми ефіру, повторюючи основні тези, які зводяться до того, що нинішня влада погана і з цим треба щось робити. Представників влади чи хоча би провладних партій у студії не було. Це спричинило і відповідний рівень дискусії: «Шариковы в вышиванках и Швондеры в “Бриони” — вот эта вот современная кадровая политика в Украине. Абсолютная профнепригодность» (Співак); «Насколько были отвратительные рожи у министров Януковича, вот сейчас ты на них смотришь, и просто любуешься. Думаешь, какие же люди были. Какие профессионалы!» (Куликов); «Мы скоро все станем пациентами Супрун, а это опасно для здоровья вдвойне» (Співак); «Диктатор — это аскет, а наш диктатор еще немножечко шьет» (Куликов); «У нас з владою дуже багато спільного: і вони, і ми вважаємо, що "вор должен сидеть". Один нюанс — вони вважають, що у Парламенті, ми — що в тюрмі» (Беспалий); «То, что вы нам сегодня втюхиваете, это чисто клановая криминальная система» (Богословська); «Дебилы! хватит врать! Вы одной руке кричите, что это российский шатун, а другой берете русский уголь» (Червоненко); «Ребята, у нас полстраны уже патриотов и активистов. У нас работать некому» (Співак).

Цікаво, що цього разу у студії не було представників партії «За життя!». Найбільш ексклюзивні умови дісталися Сергію Шахову з партії «Наш край» та Вадиму Карасьову, який виступав більше як політик, а не політтехнолог та політичний коментатор. Його заклики перетворити Україну на квітучу країну й повернути їй велич ми, певно, ще почуємо.

«Право на владу» («1+1»), 14 червня. «Байдужість і криваві карнавали»

Рецепт резонансного ток-шоу — запросити яскравих спікерів і обрати гостру тему. Ані з гостями, ані з предметом розмови «Право на владу» не схибило — дискусія про марш рівності і права ЛГБТ-спільноти вийшла резонансною, емоційною, пристрасною, з переходом на особистості і тремтінням у голосі, втім, кожен залишився при своїй думці.

Вести діалог намагалися: Ігор Гузь ( народний депутат,«Народний фронт»); Юрій Павленко (народний депутат, «Опозиційний блок»); Іван Крулько ( народний депутат,«Батьківщина»); протоієрей Георгій Коваленко, ректор відкритого православного університету Святої Софії; Ілля Кива (Соціалістична партія України); Олена Шевченко (голова громадської організації «Інсайт»); Анатолій Єрема, телепродюсер «1+1»; Руслана Панухник, керівниця «КиївПрайду»; Арон Джонс, учасник Маршу рівності; Руслан Кухарчук, журналіст і проповідник, асоціація «Новомедіа».

Із самого початку тему розмови було означено як «делікатну, інтимну і, як не дивно, політично складну». Противниками «Маршу рівності» є переважно представники влади, виступи яких можна окреслити загальною фразою «мені особисто байдуже, я — за традиційні, родинні цінності, але...». У кожного своє «але»: Гузь вважає, що на «Марші рівності» учасники вимагали узаконення шлюбів і можливості усиновлювати дітей. Хоча насправді про це говорять і самі представники спільноти ЛГБТ, але як про питання на перспективу. Юрій Павленко переважно висловлювався про те, що держава неналежно підтримує традиційну родину. Також він згадав про ідею проведення перепису населення, яку просуває його політична сила, на що отримав зауваження від ведучої. Іван Крулько апелював до зменшення кількості людей, що беруть шлюб, і не відреагував на запитання Сергія Іванова про те, як на це впливають представники нетрадиційної орієнтації. А також розповів химерну історію про ґея біля метро «Арсенальна», який закликав перехожих обійматися. «Хтось там, мабуть, обнімався, хтось не обнімався. Невідомо, чого він хотів обніматися, але в нього був такий порив. При цьому, на відміну від оцього фаната з Франції, який до Росії приїхав на футбол і його там побили, його ніхто не бив. Він собі стояв і висловлював свою позицію», — наголосив народний депутат, наводячи історію як зразок толерантності українців і свідчення надуманості проблеми з дискримінацією. І зауважив, що питання орієнтації не мало би братися до уваги у питаннях протидії насильству в родині тощо. Він же наприкінці програми виголосив кілька стереотипних тверджень, зокрема про те, що гомосексуалам легше пробитися в шоу-бізнес.

Журналіст і проповідник Руслан Кухарчук наполягав на тому, що в Україні намагаються провести ґей-парад, а не марш рівності. Апогей — виступ Іллі Киви, який наголосив, що, мовляв, люди з інвалідністю на візках або люди, що втратили кінцівки, не стогнуть і працюють без усіляких прайдів, проблема надумана і вся справа в тому, що хтось не може поставити на своєму робочому столі веселковий прапорець. Церква, на його думку, недостатньо засуджує, а політики бояться сказати, що насправді думають, через агресивну гомосексуальну політику Євросоюзу.

Прихильники ЛГБТ також вдавалися до певних перегинів — зокрема, Анатолій Єрема апелював до історії з Кривого Рогу, де батьки ґвалтували власну дитину, мовляв, «це традиційна родина». В цілому ж його намагання пояснити різницю між ґей-парадом і «Маршем рівності», або ж на власній, дуже емоційній історії про смерть партнера показати, з якими проблемами стикаються представники ЛГБТ, лишилися майже не почутими.

Олена Шевченко також намагалася дати відсіч маніпуляціям, зокрема, закидам про те, що потрібно сидіти вдома й не «пропагувати сексуальну орієнтацію». Хоча про те, що «боїться виходити з дому» і «не знає, чи повернеться», заговорила сама. Вона ж провела паралелі з Майданом, на який виходили за переконання й цінності та без страху за власне життя.

Позиція представника церкви, протоієрея Георгія Коваленка, виявилася напрочуд стриманою: мовляв, церква завжди сучасна, попри стереотипи, що вона не встигає за реальністю. Одностатеві стосунки, за словами Коваленка, — це одна з низки проблем: «У святому письмі в одному ряду стоять і одностатеві стосунки, і перелюб, подружня зрада, і корупція, і навіть лайливі слова». Завдання — ненавидіти гріх, але любити грішника і з повагою ставитися до свободи. «Навіть якщо ми чогось не приймаємо, щоби в нашому арсеналі протестних дій не було насильства. Це дуже важливо», — намагався наголосити священик, проте переважно не міг і слова вставити в дискусію. Та ще й почув від Киви нарікання на те, що позиція церкви недостатньо жорстка.

Ведучі активно висловлювали своє бачення ситуації, зокрема, Наталя Мосейчук назвала її «ненормальною і аномальною». Подекуди вони поводились агресивно:

«Наталя Мосейчук: Тоді наступне питання — якщо все рівно в цій коробочці спепризначенців, яка вас веде вздовж Києва, ви нічого, нікому не можете довести, вас ніхто не може почути. Це все рівно закінчується кров'ю, для чого це все ж таки робити? Є інші шляхи. У вас є лобісти в Верховній Раді. Треба просто створити робочу групу, підготувати документи. І тоді вся робота перейде в залу Верховної Ради, ви тоді там будете працювати. Для чого влаштовувати оці криваві карнавали?
Руслана Панухник: Криваві карнавали влаштовує не "КиївПрайд". Криваву кашу влаштовують наші опоненти.
Наталя Мосейчук: Чому ви не убезпечуєтеся? Чому ви не убезпечуєтеся?
Руслана Панухник: Я перепрошую, яке питання?
Наталя Мосейчук: Чому ви не убезпечуєтеся? Чому ви не думаєте про те, що цим може закінчитися. Вам не треба підставляти своїх людей.
Руслана Панухник: Я не підставляю.
Наталя Мосейчук: Під радикалів!
Руслана Панухник: Я перепрошую. Мені не подобається дискурс цей тому, зараз нас звинувачують в тому, що ми реалізовуємо своє право на зібрання, замість того, щоб звинуватити...
Сергій Іванов: Ні, ні, Руслано, Руслано, ні, ні, ні. Ви маєте зрозуміти, що журналіст вам завжди опонує, а ви переконуєте.
Руслана Панухник: Я не розумію, чому звинувачують організаторів, які реалізують своє конституційне право, [більше] ніж тих людей, які б'ють і порушуючи законодавство.
Наталя Мосейчук: Скажіть, будь ласка, Руслано, в мене наступне питання. Якщо вас питають і хочуть дізнатися про вас більше, чому ви так агресивно ставитися до цього і кажете, що вас хтось в чомусь звинувачує?
Руслана Панухник: Я не ставлюся агресивно. Я просто відповідаю на ваше питання».

Або ще такий діалог:

«Наталя Мосейчук: Скажіть, будь ласка, так виходить, що ви боретеся за свої права раз в рік, от так відкрито виходите?
Аарон Джонс: Я борюсь.
Наталя Мосейчук: А що ви робите решту днів?».
Вступають у перепалки з гостями:
«Наталя Мосейчук: Мені дуже шкода, що ви не чуєте правди людини, яка сидить поруч із вами. Мені дуже шкода, що ви заговорюєте цю проблему. Вам хочеться бути в телевізорі, у вас достатньо часу бути в ньому, пане Ілля.
Ілля Кива: Наталя, ви нав'язуєте свою позицію. Зараз ви затикаєте мені рота і не даєте відповісти.
Наталя Мосейчук: Як ви висловлюєтеся, я затикаю вам рота, на правах ведучої. Вибачте мені.
Ілля Кива: Нема таких прав. Є право на слово, розумієте. І те, що зараз я знаходжусь у вашій студії, майте повагу до тих гостей, яких було запрошено. Ви мене почули?
Наталя Мосейчук: У вас було це право і ви його використали сповна».

Є питання до термінології, якою послуговуються учасники програми. Чи термін «особливі люди», який вживали ведучі або гості — прихильники «традиційних сімейних цінностей», точно означує людей, про яких ішлося в ефірі? Адже кожна людина особлива, й це не питання її сексуальної орієнтації. Самі ж «особливі люди» або ті, хто виступає на їхньому боці, вживали конкретніше і зрозуміліше формулювання «представники ЛГБТ-спільноти».

Дивує також уживання слова «байдужість» як синоніма слова «толерантність». Про це кажуть і ведучі, оголошуючи результати опитування, й гості, які як доказ толерантності українців наводять тезу, що ті байдуже ставляться до представників ЛГБТ-спільноти. Проте байдужість не завжди означає прийняття, толерування інакшості, а переважно свідчить про небажання бачити щось далі свого носа й перейматися справами інших.

У розмовах на цю тему важко уникнути стереотипів у сприйнятті як представників ЛГБТ-спільноти, так і їхніх противників. «Праву на владу» це не вдалося: ведучі самі озвучували чимало з них. Вочевидь, робилося це для того, щоби зробити дискусію емоційною, наповненою, спровокувати гостей ток-шоу на гостріші висловлювання й перехід на особистості. Шоу вийшло, а от розмови не було.

comments powered by Disqus