Робити важливе цікавим. Як сторітелінг допомагає журналістам-розслідувачам

Костянтин Чернічкін, Facebook / MezhyhiryaFest

Organized Crime and Corruption Reporting Project (OCCRP) – міжнаціональна платформа розслідувальної журналістики, яка розібралась із тисячами офшорних документів: «Панамським архівом» та «Райськими паперами». Наслідки розслідувань OCCRP були грандіозними: кримінальні справи, відставки найвищих посадовців, гучні викриття. Проте читачі могли б і не помітити сенсації, якби результати роботи розслідувачів були сформульовані нецікаво, нечитабельно й нудно.

Редактор OCCRP Ілля Лозовський народився в радянській Росії, але ще в дитинстві емігрував до Сполучених Штатів Америки. Він працював співредактором проекту Democracy Lab у американському виданні Foreign Policy, а також керував програмою «Євразія» в неурядовій організації Freedom House, яка надає підтримку правозахисним організаціям та активістам. На MezhyhiryaFest2018 року Ілля говорив про те, як сторітелінг допомагає доносити результати розслідування до широкої аудиторії.

Якщо хтось не зрозумів твоєї історії, це твоя помилка. Ми пишемо для звичайних людей, і наше завдання – зробити матеріал доступним для них. Чудові журналістські розслідування часто перетворюються на нечитабельні тексти. У кращому разі вони нудні, в гіршому взагалі не збагнеш, що до чого. Такі історії не мають жодного впливу, а півроку чи рік виснажливої роботи розслідувачів виявляються змарнованими.

На допомогу приходить сторітелінг. Він дозволяє впоратись із безладом і структурувати його у зрозумілі меседжі. Завдяки сторітелінгу текстова журналістика може конкурувати з відео та іншим контентом, який миттєво схоплює увагу аудиторії. Сторітелінг – наш природний спосіб комунікації, який уможливлює емпатію.  Коли ми комунікуємо у розповідному стилі – так, ніби переповідаємо історію другу, – люди відчувають, що ми про них турбуємося.

А нашим завданням є стурбувати їх історіями. Це неабияк актуально для розслідувань. Місія журналістики – це робити важливе цікавим. Мені дуже імпонує робота, яку роблять журналісти Vox – вони доступно роз’яснюють складну інформацію.

Текст має бути поданий так, щоб у читача не залишилося жодного шансу відірватись від нього. Ми маємо дати читачеві базове розуміння того, що відбувається, обрати лише релевантні факти і обов’язково пояснити, що вони означають.

Історія обовязково має бути вибудована наративно. Повинні бути герої – зазвичай люди, хоч і не завжди. І тут теж слід бути прискіпливим у виборі. Неприпустимо надмірно перевантажувати текст персонажами і деталями, які розпорошуватимуть увагу читача.

Є хороший спосіб перевірити, чи добре ви розумієте свою історію: якщо ви можете висловити основну думку в одному реченні – буквально в одному твіті – ви готові починати писати.

Звісно, іноді писання йде так добре, що здається, ніби історія сама пишеться. Але зазвичай цей процес нелегкий. Те, що ви дізналися під час розслідування, – це ще не історія. Навіть якщо ви зібрали приголомшливі факти, помітити історію є найскладнішою частиною в роботі над матеріалом. У такому разі варто обговорити цю проблему з редактором. Хороший редактор допоможе віднайти у ваших фактах релевантну історію.

Пересічний читач проводить одну-дві хвилини на сторінці вашого тексту. Якщо він дочитає текст до кінця, то насамперед тому, що мова була легкою, а структура комфортною для читання. Головна ж причина, з якою люди припиняють читати текст – розгубленість.

Дуже важливо зберігати наратив ясним на кожному рівні його структури: усього тексту, секцій, абзаців і речень. І у жодному разі не забувати про signposting – встановлення вказівників.

Спершу покажіть своєму читачеві карту, а вже тоді беріть у подорож. Насамперед це треба робити в частині після ліду, яка зветься nutgraph. Тут ми коротко резюмуємо, про що йтиметься у тексті. Якщо текст складається із трьох секцій, то три речення у nutgraphмають бути викладені у тому ж порядку, що й секції в основному тексті. Деякі тексти також можуть містити kicker – щось екстраординарне із вашої історії.

Signpostingдоцільно застосовувати і на рівні абзаців. Вказівники сигналізують читачеві, у якому напрямку історія розвиватиметься. Це може звучати тупо, але вибудовувати абзац слід у такому порядку: скажіть їм, що ви збираєтеся їм сказати; тоді розкажіть; тоді повторіть те, що ви тільки що сказали.

Інколи за тим же принципом слід давати цитати. Це ви знаєте про значення цитати – читач може не розуміти її доречності в тексті. Тому дуже важливо представити – по суті переказати – цитату, інтегрувавши її у наратив історії. Тоді читач розумітиме її функцію в тексті. Те саме стосується представлення характерів: не можна просто назвати ім’я героя, слід надати про нього інформацію, релевантну для вашої історії. У всякому разі, щоразу коли у наративі представлені нові елементи (яких не має бути надто багато), їхній зв'язок має бути явним.

Зв’язність має зберігатись і між абзацами. Перше речення нового розділу або останнє речення попереднього має сповіщати його роль і функцію – чому цей розділ є саме тут і яким є його значення для розуміння цілого тексту. Читач має розуміти, чому те, що він щойно дізнався, допоможе йому зрозуміти нову інформацію.

Та ж сама циклічна структура працює і в межах речення: воно має починатися так, як завершується.

Не повинно бути жодних сюрпризів. Багато журналістів думають, що «весь сік» історії слід уміщати ближче до завершення. Але ви ж пам’ятаєте статистику – більшість читачів не дочитують ваші тексти. Якщо визначати найголовніший меседж з моєї розповіді, то це signposting і ще раз signposting. Тут діє закон Парето: 80% ваших зусиль – це верхні 20% тексту. Погано коли читач заплутується в основному тексті через надмірну кількість незв’язаного і не поясненого фактажу.

Це не поразка, якщо ви використали лише 5% з того, що вам вдалося дізнатися. Світ перенасичений фактами, і неможливо схопити їх усі. Кожен наведений факт у вашому наративі має виконувати свою роль. Показати, як ви важко працювали, не є вашою метою; цінним є якісно й цікаво подати історію так, що вона матиме вплив. Ваше завдання – занепокоїти людей вашою історією. Іноді справді потрібно пояснити, кому завдали шкоди; яке реальне значення має те, про що ви розповідаєте.

Погляньте на історію з перспективи читача. Обмежте кількість імен та назв. Додайте смаків і кольорів. Нерідко саме їх дуже не вистачає хорошим, але сухим історіям. Дайте речам та місцям ожити.

Будьте креативними, аби не переривати наратив. Використовуйте інфографіку, чарти, бокси. У більшості випадків розповідати історію найкраще саме хронологічно.

Є сенс зробити перерву після розслідувальної роботи, а тоді на свіжу голову шукати у зібраному фактажі історію. Якщо ж процес писання не йде взагалі, пам’ятайте: речення, яке ви зараз напишете, не має бути ідеальним – воно просто має там бути.

Надавайте перевагу конкретному над абстрактним; активному стану над пасивним; дієсловам та іменникам замість прислівників і прикметників. Останні деякі бізнес-видання взагалі забороняють використовувати своїм працівникам. Усе просто: вжив прислівник – позбувся роботи.

Боротьба з прикметниками і прислівниками має певний сенс. «Він біг швидко» – це поганий стиль. Але навички писання можна розвинути. Книжка, яка є базовою на всіх заняттях з англійського письма у кожній американській школі – це «TheElementsofStyle», маленька книжечка на 40 сторінок, яку я раджу прочитати всім, хто хоче писати англійською добре.

comments powered by Disqus