«Найскладнішим було знаходити власників борделів та сутенерів», — канадський журналіст-розслідувач секс-індустрії

Віктор Маларек , Фото - Львівський медіафорум

«Найчастіше вони називають нас Наташами», — розповідає одна з героїнь книжки «Наташі: всередині нової глобальної секс-торгівлі» (The Natashas: Inside the New Global Sex Trade) канадського журналіста українського походження Віктора Маларека. Два роки він розслідував тему секс-торгівлі жінками. Побував у борделях шістнадцяти країн, спілкувався із секс-працівницями й сутенерами, брав участь у рейдах задля визволення жінок із сексуального рабства. Про цю роботу Маларек розповів на Львівському медіафорумі.

Моє розслідування почалося зі статті про нелегальне перевезення жінок у Німеччину. Мене зацікавила ця тема, і я почав шукати більше інформації, спілкуватися з людьми із правозахисних сфер у Торонто. До цього я робив багато досліджень на різні соціально важливі теми, такі як наркоторгівля та проблеми біженців, однак масштаб злочинів у секс-індустрії мене вразив. Я зрозумів, що це буде моє найважливіше розслідування.

На початку дослідження я мав стереотипне сприйняття секс-індустрії. Думав, що проституція — це найстаріша професія у світі. Але коли я проїхав понад 16 країн і поспілкувався з самими жертвами сексуальної експлуатації й сутенерами, то зрозумів, що тут ідеться не про професію, а про найстаріше зловживання жінками.

Коли я був зі своїм розслідуванням у Європі, то дізнався, що в Німеччині понад 400 тисяч жінок беруть участь у секс-індустрії. Проте 85 % із них нелегально перевезені з Азії чи Африки.

У Боснії та Герцеговині, Косові жінки постійно потерпають від сексуальної експлуатації миротворцями та поліцейськими ООН. Там є великі борделі, які називають нічними клубами. Мене вразило, що секс-працівниці були переважно зі східнослов’янських країн. Одного разу я був учасником рейду, під час якого вдалося визволити близько ста дівчат. На фотографіях у паспортах, які ми відібрали в їхніх сутенерів, вони виглядали усміхненими та щасливими, хоча я знав, що насправді були глибоко нещасними.

Я намагався говорити про проблеми експлуатації секс-працівниць із керівництвом Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку. Мені відповідали, що ті борделі були побудовані для місцевого населення, а не для солдатів. Однак я знав, що боснійці та косовці не мали грошей, щоб відвідувати подібні місця. Натомість солдати з миротворчої місії ООН вважали нормальним, коли вони платять за сексуальні послуги й отримують бажане.

Я вірю в журналістику суспільної дії, і через розслідування моє життя часто було під загрозою. Але після того, як я побачив усіх нещасних жінок, які не з власного бажання були втягнуті в секс-індустрію, то вже не міг мовчати.

Мені часто казали, що ми не маємо права впливати на особистий вибір жінок. Але коли вони стають секс-працівницями, їхні права переходять до рук сутенерів. У країнах, які я відвідав під час свого розслідування, я зустрічав зовсім молодих дівчат, яких силоміць забрали в сексуальне рабство. Багато з них були вихованками інтернатів. У цій структурі вони почувалися захищеними. Але в реальному світі ці діти часто почуваються несоціалізованими та вразливими, тому є великий ризик стати жертвами сексуальної експлуатації. У своїй книжці я намагався описати, як ці молоді дівчата потрапляють у системи секс-індустрій, щоб, можливо, це стало для когось пересторогою.

Найскладніше у моєму розслідуванні було знаходити власників борделів та сутенерів. Я ходив у місцеві бари, спілкувався там із місцевими чоловіками й розпитував у них, де можна знайти бордель. Там я зрозумів, що проблема сексуальної експлуатації закладена не лише в жінках, які продають свої тіла, але і в самих чоловіках, які змушують їх до цього.

Моє дослідження тривало два роки, й коли мені було важко переживати трагічні жіночі історії, я уявляв себе відеокамерою, яка лише фіксує, але не реагує. Це допомагало мені абстрагуватися, що дуже важливо, особливо коли зосереджено працюєш із подібною важкою темою.

В один момент моє розслідування секс-індустрії стало чимось більшим для мене. Я ходив у різні правозахисні організації, щоб вони не лише організовували місії з визволення жінок і дівчат із сексуального рабства, але й допомагали створити умови для їхнього повернення.

У своїй книжці я є журналістом, але маю місію. Мені складно залишатись об’єктивним, коли стикаюсь із пригнобленням гідності інших людей. Я свідомий того, що систему змінити дуже складно. Але своїми журналістськими матеріалами ми можемо звернути увагу суспільства на проблеми жінок, які стали жертвами секс-індустрій, і допомогти їм відстояти свої права.

Фото надані Львівським медіафорумом

comments powered by Disqus