«Часто люди хочуть, щоб ми вирішили їхні проблеми без їхньої участі», — репортерка «1+1» Ольга Кашпор

Ольга Кашпор, Фото Катерини Хорощак

Яке магічне слово треба сказати редакторові, щоби той затвердив тему матеріалу? Як мотивувати героїв розповісти свою історію на камеру? Успіх соціального репортажу складається передусім із ретельної підготовки та планування роботи, хоча, як попереджає заступниця директора департаменту новин каналу «1+1» з нових форматів Ольга Кашпор, двічі нагороджена премією «Телетріумф», усе завжди йде не за планом. Про свій досвід і секрети соціального репортажу Ольга говорила на зустрічі у Школі журналістики Українського католицького університету.

«Редактор хоче чути не тему, а історію»

Коли ви прийдете на обласне чи всеукраїнське телебачення, в розкладі знімань усі події будуть розписані, але у списку точно не буде новобранців. Вам редактор скаже: «Шукай тему». І соціальний репортаж для вас — золоте дно.

Тему для соціального репортажу можна знайти в соцмережах, власних джерелах та в новинах. Люди часто звертаються до вас самі, якщо знають, що ви — журналіст. Працюючи в Києві, ми також намагаємося читати новини регіональних видань і офіційні повідомлення.

Припустимо, ви знайшли тему. Чи варто негайно підходити з нею до редактора? Ні. Він насправді хоче чути не тему, а історію. Є формула, за допомогою якої можна перевірити, чи те, що ви знайшли, — історія. Якщо на початку розповіді напрошується слово «уявляєш?», тоді ви готові.

Теми потрібно фільтрувати, адже те, що вас зацікавило, не обов’язково може лягти в основу сюжету. Спершу зрозуміти, чи цікавить це цільову аудиторію. Для цього треба знати своїх глядачів. Наприклад, аудиторію «ТСН» ми уявляємо як жінку 35–45 років, яка має дітей, тому уважна до теми освіти та здоров’я. Вона не розкошує, тому цікавиться способами економії, але може дозволити собі поїхати із сім’єю на море раз на рік. І коли я знаходжу тему, одразу думаю, чи буде це цікаво, наприклад, Антоніні з Черкас чи Валентині з Рівного. Але на свої вподобання теж треба зважати. Якщо журналіста зовсім не цікавить те, що важливо цільовій аудиторії, краще піти з цієї редакції. Можливо, хіпстеру було б важко щось виробляти для нашої глядачки.

Друге питання — чи достовірна ця інформація. Всі знають правило кількох джерел, але часто забувають про перевірку фактів і впевнені, що це точно зацікавить цільову аудиторію. А згодом розуміють, що інформація неправдива, коли вже встигли записати кілька коментарів.

Готуючи сюжет, варто одразу продумати відеоряд і пам’ятати, що є теми не телевізійні, але вкрай важливі. Здається, що якщо інформація достовірна й цікавить глядача, про це хтось точно буде говорити. Але це не завжди так, особливо в разі, якщо тема прийшла до вас від глядача. Дуже часто люди хочуть, щоб ми вирішили їхні проблеми без їхньої участі. Вони дзвонять, жаліються, а коли ми кажемо, що знімемо сюжет, чуємо у відповідь: «Якось без мене». А як же без них? Адже нам потрібен герой. Отже, ви можете піти двома шляхами: взятися за ситуацію, яка сталася з конкретним героєм, або ж обрати конкретну тему, й шукати під неї конкретного героя, який допоміг би її розкрити.

«Героїню я вмовляла два місяці»

Тому наступний крок — знайти потрібних героїв. Інколи ви можете побачити, як журналісти пишуть у соціальних мережах: «Агов, шукаю маму першокласника, у якого важкий портфель» або «Хто ніколи в житті не чистив зуби, відгукніться». Це спрацьовує, але не з кожною темою.

Якось я знімала сюжет про репродуктивні технології. Директор клініки під час знімання сказав: «Уявляєте, в деяких країнах держава оплачує жінкам не тільки штучне запліднення, а й сурогатну мати». Вау, подумала я, це ж тема! Біжу до редактора. І кажу йому: «Уявляєш, у деяких країнах…». А він мені: «І шо? Скільки людей теоретично цікавляться темою репродуктивних технологій?». І я почала шукати, як цю тему можна продати.

Це дуже специфічна історія, де люди не відгукнуться на допис у соцмережі: «Агов, хто робить штучне запліднення, всі сюди, будемо вас знімати!». Тема виглядала на перший погляд безнадійною. Але це не так. Можна було звернутися до вузькопрофільних інституцій. Я знайшла громадську організацію, яка підтримує безплідні пари, й дізналася про жінку, яка сім разів наймала сурогатну матір, але жодна не доносила дитину. А це шалені гроші. Жінка продала квартиру, машину, влізла у величезні борги, потім від неї пішов чоловік.

Ця жінка дозволила дати свій номер телефону мені. Це було сигналом, що вона готова говорити про знімання. Було важко, але я зателефонувала… і вона сказала, що в неї вже є дитина. Виявляється, восьма спроба виявилася вдалою. Коли я попросила її про це розповісти на камеру, вона сказала, що не має для цього жодних підстав.

Та коли я прийшла до редактора і сказала: «Уявляєш, є жінка, яка вісім разів наймала сурогатну матір!», він відповів, що все одно не бачить розвитку теми. І натякнув, що треба шукати сенсацію. Тоді я зайнялася наймаруднішою журналістською роботою: підняла закон про репродуктивні технології. І знайшла! У законі було написано, що Україна фінансує жінкам спроби штучного запліднення, зокрема сурогатне материнство. Але грошей на це щороку виділяють дуже мало, цієї суми вистачає дуже небагатьом жінкам, держава фінансує тільки першу спробу, яка часто невдала.

Після цього тему редактор затвердив, я почала працювати далі, поговорила ще з кількома експертами, щоб назбирати інформацію і сфокусувати тему. Для цього суть сюжету треба виписати одним реченням. Це важко, але дуже полегшує подальшу роботу.

Героїню я вмовляла два місяці. Це були найдовші в моїй практиці телефонні перемовини. Знайти героя, який уособлює крайнощі ситуації, дуже непросто, але саме через нього якнайкраще можна показати історію, яка може бути близька багатьом глядачам.

«Є тільки один рецепт: поставитися до героїв щиро»

На жаль, не всі наші герої будуть героями у прямому сенсі слова. Якщо людина на коні, вона радо «скакатиме» назустріч камері і співпрацюватиме з журналістами. Але більшість наших героїв не супермени. Будуть ті, які казатимуть «не хочу». Часто це будуть люди в горі, дуже важкі, до яких не підступитися. Ще відмовлятимуться люди з фізичними вадами й люди, які відчувають провину. Наприклад, мати, яка загубила або не догледіла власну дитину, не дуже хоче бути героїнею сюжету. Будуть ще люди, які ні в чому не винні, нікого не ховають, але, як та жінка, яка вісім разів наймала сурогатну маму, нічим не вмотивовані. До них треба шукати підхід. І є тільки один рецепт: поставитися до них щиро і трохи відсунути на задній план те, що ви хочете зробити сюжет.

На противагу тим, кого треба вмовляти, є й категорія людей «хочу!», які завжди готові. Вони атакують тебе з камерою на вулиці, щоби передати привіт. Їм не важливо, з якої ви програми, вони дуже часто питають, із якої ви газети, побачивши величезну камеру. Іноді ви можете натрапити на людей, яких можна назвати міськими божевільними. Підступ у тому, що одразу можна й не зрозуміти, що вони такі, та сприйняти їхню історію як добрий привід для сюжету.

«До нестандартних ходів ми звертаємося, коли тема затерта»

У репортажі не можна просто перелічити весь фактаж, який у тебе є. Журналіст має придумати, як це показувати. Спершу скласти план зйомок, потім написати анонс. Він може бути провокативним, афористичним, таким, як заголовок у розумному глянці. І якщо ви напишете хороший анонс і прийдете з ним до редактора, то тему точно затвердять. Якщо ви сфокусували тему, наприклад, так: «Україна мала би виділяти гроші на репродуктивні технології, що дозволило б частково подолати демографічну кризу», то анонс звучав би так: «Я знайшла жінку, яка вісім разів наймала сурогатну мати, і навіть не знала, що принаймні один раз за це могла заплатити держава».

Нестандартні ходи в сюжеті допомагають зробити тему сенсаційною, але водночас доступнішою. До нестандартних ходів ми звертаємося, коли тема затерта, наприклад, або коли запізнилися з подачею, тож треба показати тему з нового боку. Також нетипові ходи потрібні, коли тема важка для візуалізації чи сприйняття: наприклад, ухвалили новий важливий закон.

Плануючи нестандартні ходи, треба подумати, наскільки законно те, що ви нафантазували, чи етично це та, зрештою, чи безпечно для вас.

Є кілька видів журналістських прийомів. Наприклад, журналіст може тестувати щось на собі або експериментувати з іншими охочими. В нас були добровольці, які постували, здавали аналізи й ми дізнавалися, що було з ними після посту. А якось моя колега хотіла розповісти про те, що багато цілителів та екстрасенсів є шарлатанами. Вона перевдягнулася в цілительку, поїхала в село, запросила всіх на сеанс і показала, як це працює. В кінці зйомок журналістка себе розсекретила, і людей повідомили, що їх знімали.

Ще один прийом — блог, себто особиста думка журналіста. Ми почали використовувати цей формат у «ТСН. Тижні» й тепер переводимо блоги у щоденні новини. Їх добре сприймають глядачі, адже в них немає довіри до людей, що звуть себе експертами, натомість вони вірять Андрієві Цаплієнку, який побував у багатьох гарячих точках і бачив війну на власні очі.

Фото Катерини Хорощак

comments powered by Disqus