Олег Покальчук: «Ми – як малі діти, що ховаються під ліжком, коли в хаті пожежа»

Олег Покальчук: «Ми – як малі діти, що ховаються під ліжком, коли в хаті пожежа»

00:00,
24 Лютого 2011
2434

Олег Покальчук: «Ми – як малі діти, що ховаються під ліжком, коли в хаті пожежа»

00:00,
24 Лютого 2011
2434
Олег Покальчук: «Ми – як малі діти, що ховаються під ліжком, коли в хаті пожежа»
Олег Покальчук: «Ми – як малі діти, що ховаються під ліжком, коли в хаті пожежа»
Соціальний психолог коментує проблему надміру інформації та зміни моделей її сприйняття в цифрову добу.

ПОЧАТОК ТЕМИ ЧИТАЙТЕ ТУТ. Продовжуючи тему інформаційного переїдання, про специфіку сприйняття інформації у цифрову добу спілкуємось із соціальним психологом Олегом Покальчуком.

– Пане Олеже, як на вашу думку, чи справді тепер змінилися механізми сприйняття інформації?

Я маю дещо інший підхід до цього. Перша освіта в мене біологічна, і я би припустив, що психофізіологічні характеристики людини не змінюються протягом тисяч років. І робота гіпоталамусу, як вищого підкоркового центру вегетативного забезпечення контролю, це підтверджує. І, відповідно, інформація, яка надходить до нас, так само, як і раніше, фільтрується ним, і тоді вже дає (або не дає) біохімічні імпульси для тіла. Будь-яка інформація сприймається людиною з точки зору її корисності. Не обов’язково – осмислюється. І тут уже є дисонанс між розумінням корисності в, так би мовити, загальнобуттєвому сенсі і корисністю такою, як її розуміють тіло, мозок – відповідно до своїх бажань.

– Другий контекст видається більш вагомим….

– Основний критерій – це виживання. І тут є два параметри: людина в конкретному своєму стані – психологічному, віковому і гендерному, – хоче і має потребу або стабілізуватися, або активізуватися. Два напрямки – стабільність і розвиток, гомеостазис і гетеростазис.. Тож відповідно до обраного напрямку людина фільтрує й акцептує інформацію, яка до неї надходить. Поняття якості цієї інформації є відносним. На особистому рівні воно може відрізнятися від загальноприйнятого в культурному сенсі. Доказом цього є соціологічні опитування: при особистому інтерв’ю спитайте людину, чи вважає вона духовні цінності для себе пріоритетними – 99,9% скажуть: «Звісно, так». А за більш широких, глибинних опитування з’ясовується, що насправді всі ці цінності в них десь у другій двадцятці. Жорстка, «зоологічна» селективність інформації – це одне, а культурні, соціальні фільтри сприйняття – то зовсім інший вимір. Чим етнос, нація культурніші – тим ця розбіжність менша.

Тобто в Європі ці фільтри працюють краще, ніж у нас?

– Так. Людина там може сказати: «Ні, мені це не подобається, я цього не буду їсти», – в неї чітко окреслені пріоритети. А в нас радше скажуть щось на зразок: «Ну-у-у, ви розумієте…». В нас маса поводиться за принципом соціальної мімікрії: раз подобається всім – значить, і мені. Масовидне сприйняття інформації – її соціальне схвалення є пріоритетним, незалежно від якості.

– Як на це впливають фактори віку, статі, освіти тощо?

– Перший фільтр – епоха народження: людина, яка формувалася в совку, і постсовкова людина – принципово різні. Головний чинник – соціально-культурна парадигма: я не маю на увазі комуністичну чи некомуністичну. Кажу про радянсько-совкове тоталітарне виховання. Є особливості виховних моментів тоталітаризму – ти повинен пліч-о-пліч із обраними перемагати труднощі, йти до перемоги по трупах ворогів, не спинятися, вперед і тільки вперед. Тепер ми намагаємося мавпувати парадигму Заходу, де важливіші індивідуальні пріоритети, споживацькі орієнтири, неозорий, тому іноді потворний для нас лібералізм. Потім існує гендерний фільтр: безумовно, жінки й чоловіки сприймають інформацію абсолютно по-різному. Три чверті інформації, яку жінки всередині свого середовища вважають актуальною, значущою, потрібною, – чоловіки взагалі не помічають – як у тому анекдоті про жінку в протигазі, яка втратила надію привернути увагу інакшим чином: «Ти що, брови вищипала?». Але повторююся: я вважаю, що в суспільстві – особливо в нашому, яке є соціально слабко розвинутим, – індивідуальне сприйняття і первинна обробка інформації є пріоритетними. А поведінка на підставі цього – чомусь завжди групова, по принципу «як усі». Бо хочеться соціального схвалення, щоб похвалили і погладили, і цукерку дали. Українське суспільство перебуває в стані психічної регресії: воно стрімко інфантилізується. А дитяче сприйняття вміє поєднувати непоєднуване й заміняти реальні успіхи фантазіями. Для того самого гіпоталамуса, з якого я почав, і перше, й друге сприймається однаково: на події, що відбувалися в реальності чи в фантазії, емоційна сфера дітей реагує однаково, змушуючи гіпоталамус на гормонально-ендокринному рівні виділяти ті ж самі речовини. Діти все переживають дуже яскраво і щиро: спеціалісти з детекторів брехні знають, що на дітях їхні технології не спрацьовують.

– Чому інфантилізується суспільство?

Є два чинники. Перший – непереборні зовнішні обставини – починаючи з економічних.

– Тобто людина відчуває, що вона ні на що не впливає, нічого не може досягти, і, відповідно, абстрагується?

– Я хочу розширити цей дискурс: обставини й економічні, й філософсько-соціальні. Вся ця політично-культурна каша довкола не може дати людині щось корисне – вона в принципі неїстівна. А другий чинник інфантилізації – падіння внутрішньої енергетики. Якщо говорити про національну пасіонарність, то негативна селекція призвела до того, що з покоління в покоління найсміливіших, найгарячіших арештовували, розстрілювали, виморювали і так далі. Тому навіть генетично в нас є потяг до заощадження – починаючи з їжі, грошей і закінчуючи виявами якоїсь симпатії, дружелюбності (бо це також: віддавати енергію – а натомість що? Невідомо що). Й оце «схлопування» з двох боків призводить до інфантилізації: в хаті пожежа – а діти ховаються під ліжко, там тихо і темно.

– А ця дитина, котра їсть неїстівну кашу і сидить під ліжком – вона взагалі колись звідти визирне, чи все життя так і просидить?

– Ну, діти ж бувають старші й молодші, розумніші й дурніші. І розумніші відчувають, що рано чи пізно доведеться звідти вилізти, що треба щось робити. А якщо діти зовсім малі й дурні, вони там гинуть. Якщо в будь-якому суспільстві, в будь-який спільноті є однорідна група людей, яка становить більш 20%, вона змінює поведінку решти. І якщо, скажімо, постсовкових людей буде більше 20% і вони будуть мати певну спільну систему уявлень про світ – нехай суб’єктивно різних, але таких, що об’єктивно будуть в одній парадигмі, – то вони зможуть впливати на зміну суспільства і, відповідно, на зміну сприйняття інформації.

– Якими мають бути ці 20%? Більш освіченими?

– Я би не переоцінював значення освіти. Це така міфологія XVIII століття: будете читати більше книжок – будете хороші, добрі й справедливі.

– Можливо – будете просто краще розуміти, що з вами роблять. Чи ні?

Це облуда, повірте. Багато діячів Третього рейху і сталінських поплічників були дуже начитаними і навіть високоосвіченими людьми. Геббельс був доктором філософії ще в 20-х. Сталін чудово знав літературу і особисто читав усі художні новинки.

– Але ж у своїй справі вони досягнули успіху…

Це різні речі: я веду до того, що поведінка людини та її освіта прямо не пов’язані. Думати, що людина освічена по-європейськи буде краще відфільтровувати – це облуда. Деякі африканські диктатори мали прекрасну європейську й американську освіту, що не заважало їм із гарним дипломом їсти своїх ближніх. Тому ліберальні балачки, мовляв, якщо в нас буде європейська освіта, то все буде добре – це не більш ніж балачки. По-перше, соціальна динаміка – це річ така, довгувата... Минатимуть десятки років, і люди, які сукупно виросли в іншій реальності, будуть віддзеркалювати цю реальність у своїй поведінці. І з них, можливо, виділяться люди, чия освітня база на той час не застаріє, і вони зможуть формувати якісь речі, які насправді потрібні вже тепер. Тому що на сьогодні європейська система виховання й освіти вже дає радикальні збої: я маю на увазі політику мультикультурності, про що європейські лідери – Девід Кемерон, Саркозі, Ангела Меркель, – нещодавно заявили вголос. Друга епоха Просвітництва зазнала краху.

– З освітою в глобальному сенсі зрозуміло. А як щодо таких побутових речей, як, наприклад, інформатизація суспільства, включеність людей у загальний інформаційний простір, нові технології? Нещодавно Держкомзв’язку оприлюднив дані, згідно з якими на сьогодні кожний третій українець є користувачем мережі: чомусь здається, що всі ці люди – досить молоді мешканці великих міст, а як щодо інших…

– Прокоментувати цю статистику в цифрах я не можу, але цілком очевидно, що люди віком 30+ справді є активними користувачами мережі. Але мережа не є вже таким піком технологій – це просто заміна старій комунікації. Бо стара комунікація заражена політичними вірусами, різними інформаційними паразитами, і люди елементарно не хочуть бути зараженими: якщо в селищі чума – тікають у сусіднє або будують нове. І цей прошарок перебіг до соціальних мереж, до інтернет-простору. Молоді люди йдуть туди, бо це блювотиння, що оселилося в старому інформаційному просторі, як у фільмі жахів, затоплює території, на яких вони раніше почувалися комфортно.

– Це зрозуміло. А люди 50+, 60+ – як щодо них?

Я думаю, вони приречені залишатися в старих комунікаціях. У них немає особливого вибору, альтернативи і… потреби.

– Тобто вони є виключеними з нового інформаційного простору?

Так. Але я думаю, що на 50% це їхнє власне бажання. Головна суб’єктивна мета будь-якої комунікації – це підвищення самооцінки. І ці люди, перебуваючи в ретрокомунікативній традиції, почуваються в тому віці, в якому вони починали в цю традицію входити. Їм комфортніше дивитися якийсь там «Блакитний вогник» чи «Іронію долі», бо тоді вони почуваються так, як колись, коли були молодшими. І їм від цього краще.

– Ну а ті, кому нині, скажімо, 10+?

Це дуже цікаве покоління. І досі абсолютно не відстежене. Я би сказав, що це покоління комп’ютерних ігор: діти живуть водночас у різних модельованих ігрових ситуаціях. І, на жаль, вони – за моїми спостереженнями, не підтвердженими науково, – не відрізняють об’єктивної реальності від комп’ютерної. Ну, точніше відрізняють – вони ж не божевільні, – але на емоційному рівні вони їх сприймають майже однаково. Тому вони водночас жорстокіші і безпринципніші, і – значно більш вразливі і тендітніші, ніж їхні попередники. В соціальному плані вони можуть бути дуже вдячним будівельним матеріалом для соціуму будь-якого типу: від абсолютно тоталітарного до неоліберального. Це чиста дошка. На них ніхто нічого не пише.

– Тобто ці фільтри, про які ми говорили, в них узагалі не стоять?

– Так. А ще це покоління «індиго» запрограмоване на швидкість реакції: вони швидші і за віком, і в розумінні того, що time is money. Вони дуже швидко все абсорбують, оскільки на їхнє зростання прийшлася хвиля різних ґаджетів і нових комунікаційних схем. Вони дуже, дуже швидкі.

–Тобто про них можна сказати, що це вже певна Четверта хвиля?

– Так, можна. Цікаве покоління, але без гальм: якщо їм роздати автомати – вони всіх перестріляють, якщо плуги – переорють усю землю.

 

Ілюстрація –«Радіо Свобода»

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду