Євромайдан та війна на сході України стають дедалі неприємнішою темою для українського суспільства. Це явище видається логічним, однак воно загрожує знеціненням витрачених за три роки зусиль. Ці моменти історії України не мають бути виведені за межі публічного інформаційного простору. Кожен із них має бути вповні відрефлексований, аби не залишитись у пам’яті як іще один національний комплекс.

Майдан та Україна у світовому контексті

Запитання «Як писати про Майдан і війну, щоб було цікаво і правдиво?» було темою однієї з дискусій Форуму видавців, учасниками якої стали письменниця Олена Захарченко, авторка книжки «Вертеп. #РоманПроМайдан», репортажист і редактор відділу «Большая тема» «Фокусу» Дмитро Фіонік, письменник Євген Положій і літературознавець Андрій Дрозда.

Декому з них таке формулювання здалося дивним. По-перше, відповідь на це запитання є завжди особистою. По-друге, з темою Майдану та війни в літературі та журналістиці пов’язана інша, значно більша проблема. На неї звернув увагу модератор розмови медіаексперт Артем Захарченко, автор книжки «Чумацька траса».

«Виходило мало власне художньої літератури. Були документальні свідчення, збірки архівних матеріалів, фейсбук-постів. Але насправді великих художніх текстів про Майдан фактично неможливо пригадати. Про війну вийшло трохи більше. Хоча це були тексти “для внутрішнього вжитку”, що є корисними на цьому етапі, але хочеться роману, що підкорив би світ», — пояснив він.

Артем Захарченко

На думку модератора дискусії, у створенні тексту такого рівня письменникам має допомогти надзавдання — показати світу мотивацію українців. Це зобов’язує літераторів опанувати технічні закони мистецтва, щоби змогти написати саме те, «чого чекає світ від нас».

Міфи, державність і «громадянська робота».

Причини писати про Майдан і війну

Перш ніж говорити про цікаве в текстах, сюжетах чи фільмах про події зими 2013–2014 року та російську агресію, для себе необхідно сформулювати мотивацію до їх створення, роздумів на цю тему. Автори певні, що у відповіді на це питання приховане долання зневіри в українському суспільстві та звільнення від комплексів минулого.

«У багатьох склалася така думка, що писати про Майдан зараз не потрібно. Мовляв, це річ, якої люди ще не пережили. Що вони не можуть про це читати, що ті події мають перекритися якимись іншими спогадами, аби біль осів. Тоді люди готові будуть це купувати й читати», — зазначила Олена Захарченко.

Письменниця не має сумнівів, що великі художні тексти про Революцію гідності невдовзі з’являться. Але вже нині є чимало приводів остерігатися того, що ці тексти матимуть мало спільного з реальним Майданом.

«Будуть створюватися певні міфи іншими людьми, які, можливо, на Майдані зовсім не були, але в них є потреба виговорити. Тоді міфи закріплюватимуться. А тоді буде перекручування історії, якщо ми не писатимемо вже», — зазначила вона.

На думку Олени Захарченко, таких міфів нині є, щонайменше, два. Перший — що на Майдані не було «звичайних людей», що в ньому брали участь підготовлені до цих подій «революціонери». Другий полягає у протиставленні «мирного, нормального Києва», в якому працюють магазини й дитячі садочки, бунтівній центральній частині міста, оточеній «Беркутом».

Олена Захарченко

Важко говорити, наскільки такі уявлення про події в центрі Києва зими 2013–2014 років є популярними та впливовими. Якщо вони справді існують і можуть бути покладені в основу якихось творів про Майдан, то це поглиблюватиме нерозуміння цих подій у суспільстві. Таке явище може привести до свідомого дистанціювання від важливих соціальних перетворень. Що певною мірою призводить і до втоми громадян від інформації про війну в Донецькій та Луганській областях.

«Я не знаю результатів соціологічних опитувань, але це природно, що люди намагаються відсунути негативні явища від себе. Вони вмикають телевізор, вони замовляють дитячі книжки, дивляться мультики — це не погано. Погано те, що люди інколи тільки це і знають. Адже, на жаль, війна — частина нашого життя. Від неї не можна відмахуватися: сьогодні вона в Донецьку, завтра — в Сумах, післязавтра — у Львові», — так пояснює цей феномен письменник Євген Положій.

На його думку, кожному в Україні сьогодні важливо залишатися у фокусі подій: від Майдану й до війни. Так можливо акумулювати свою енергію і спрямовувати її на успішне завершення бойових дій. В іншому випадку сама війна триматиме кожного у своєму фокусі: тоді участь у ній доведеться брати більшості.

Дмитро Фіонік певен, що люди, результати роботи яких існують у публічному інформаційному просторі — журналісти, письменники та художники, — не можуть нині просто відмовитися від «говоріння про Майдан і війну». Журналістика, на його думку, є, зокрема, «боротьбою з бісами, злом, яке так чи інакше виявляється в суспільстві». Тривалий час в Україні значну підтримку мали крайні політичні сили, адже в соціумі був значний рівень прихованої агресії. І з початком Революції гідності та війни вона нікуди не поділася.

«Чи все проговорено, чи все написано про Майдан і війну? Думаю, що ні. Ця тема не може бути достатньо обговорена. Але крім того, що ми боремося з бісами, важливо і служити ангелам. У плані служіння добру, в контексті письменства про Майдан і війну йдеться про створення нового історичного епосу. Те, що переживаємо ми, й та робота, яку виконують журналісти, письменники, художники, життєво важливо для української державності. Говорячи про те, треба чи не треба писати про Майдан і війну, ми говоримо про виживання нації», — пояснив Дмитро Фіонік.

Дмитро Фіонік

Натомість журналіст стверджує: пишучи, не слід думати, що ти пишеш спеціально для нації. Треба жити своєю душею, переробляти свої враження. Слід думати про деталі, про просте, про те, що турбує тебе, особисто тобі не дає спати.

Зацікавити за три роки після початку

Розмова про форму творів про Майдан і війну, на думку авторів, нині є особливо значущою. З одного боку, пошук інших варіантів їх утілення може повертати людей до розгляду цієї теми. Це важливо, з огляду на стан зневіри в перетвореннях і неготовності до дій, що стає виразнішим в українському суспільстві. З іншого боку, нова форма може підказати новий вихід із цієї ситуації.

«Нині у світі великий акцент на non-fiction, на розповіді про реальні події. При цьому там мають бути ідеально пропрацьовані персонажі та динамічний сюжет. Тобто перша функція передбачає, що там не буде традиційної для наших теренів містики. Другий пункт стосується постійної хиби української літератури, коли в нас не вміють технічно збудувати твір. У нас або є динамічний сюжет, а текст відверто попсовий, або глибокодумні твори з персонажами, так би мовити, у 3D-форматі (коли легко зрозуміти їхню мотивацію), але там немає гідного сюжету», — таких творів про Майдан бракує Артемові Захарченку.

Дмитро Фіонік вважає, що пошуки цікавих тем і форм для розповіді про Майдан і війну насправді полягають у якісному виконанні своїх журналістських і письменницьких завдань.

«Питання тільки одне — професіоналізм передачі відомостей. Якщо виникає якась проблема тут, то вона можлива тільки в одній площині: професіоналізм або непрофесіоналізм. Відтінки цього: якісні репортажі, проблемні статті із дотриманням усіх канонів», — резюмував він.

Журналіст певен, що головною умовою для написання цікавого твору є залученість людини до того, що відбувається в суспільстві. Та водночас важливими є й уявлення про стандарти журналістики й літературний смак.

Розповісти незручну історію

Спікери зазначали, що форма може стати і фактором залучення до обговорення подій Майдану та війни на сході України тих людей, які свідомо чи ні викинули себе з цього обговорення. Йдеться про тих, хто не поділяв цінностей Революції гідності, є прибічником попередньої політичної системи, і тих, хто виправдовує російську агресію чи зберігає «агресивний нейтралітет».

«Думаю, що рано чи пізно дехто з цих людей читатиме книжки і про Майдан, і про війну. Я думаю, чим кращою буде книжка, тим вони більше змінюватимуть власну думку», — вважає Євген Положій.

Євген Положій

Письменник навів приклад 61-річного добровольця «Донбасу» Миколи Кузмовича. Він пішов воювати, хоча був офіцером КДБ, після відставки жив на березі Каховського водосховища. Захотів розібратися — потрапив на Майдан на 19–20 лютого і зрозумів, у чому справа. Чоловік пішов добровольцем на схід і загинув буквально за три тижні.

«Напевне, на таких людей і ставив Путін, що вони стануть на бік Росії. Але сталося зовсім інакше. Я не думаю, що письменники пишуть свої книжки для того, щоби змінювати погляди людей, робити з антимайданівців майданівців. Вони описують те, що було. Бажано це робити цікаво», — підсумував Євген Положій.

Олена та Артем Захарченки не думають, що для таких людей потрібно створювати особливу, окрему літературу чи вести пропаганду. Але вони сходяться на тому, що Україні взагалі бракує «попсових» творів (як у словесності, так і в кіно) про події Революції гідності та протистояння на сході України. Такі речі могли б бути красномовними і для тих, хто зовсім не поділяє цінностей Майдану.

Саме по собі обговорення теми Майдану та війни вже є фактором єднання українців із різним історичним та особистим досвідом і поглядами, стверджує Дмитро Фіонік. Адже саме події 2013–2016 років є тим моментом дива, від якого українське суспільство зможе відштовхнутися в майбутньому.

Обговорення подій майже трирічної давнини, розповіді про тих, хто бере участь у війні в Донецькій та Луганській областях України можуть стати підґрунтям для руху соціуму вперед. Самі по собі вони не усувають політичних чи військових ризиків. Але вони тамують біль, позбавляють комплексів, усувають колективні неврози. Вони завершують процес звільнення суспільства, який розпочався три роки тому. Це обговорення важливо виводити у світовий інформаційний простір, адже саме за останні три роки Україна вперше відчула себе частиною світу. Так само важливо не дати цьому обговоренню перейти на «вульгарний рівень».

Фото - Видавництво «Нора-Друк»