Чи потрібна журналістська освіта? Якщо так, то якою вона має бути і хто повинен її викладати? Які основні проблеми нинішнього стану підготовки фахівців, що таке «постправда» і які стереотипи мають випускники шкіл щодо професії журналіста?

Ці та інші питання стали темою дискусії учасників щорічної конференції з актуальних питань професійної журналістики «Честь професії — 2017» «Журналістика 3.0: як забезпечити якість у конкурентному медіасередовищі», яка відбулася 19 травня. Організатори конференції - Українська Асоціація Медіа Бізнесу (попередня назва - УАВПП) та Незалежна Асоціація Телерадіомовників.

Нагадаємо, що 19 травня було нагороджено переможців конкурсу професійної журналістики «Честь професії».

Система освіти має враховувати ризики «постправди»

Сергій Квіт, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», екс-міністр освіти та науки,вважає, що хоча більшість професійних журналів не має спеціалізованої освіти, вона все ж необхідна, але повинна давати відповідь на глобальні та внутрішньодержавні проблеми в медійному середовищі.

Наприклад, одним із дискусійних питань для світу та України є конфлікт між професійною і непрофесійною журналістикою. Ще десять років тому громадянська журналістика здавалася позитивним явищем, однак тепер, із розвитком соцмереж, усе змінилося. Громадянські журналісти не несуть професійної та етичної відповідальності за створений ними контент. Виникає таке явище, яке «постправда». Для нього притаманне апелювання до емоцій та конструювання нової реальності.

«Що таке “постправда”? Це коли журналіст може говорити, писати, озвучувати, публікувати якусь інформацію про те, чого взагалі може не існувати», — зауважив Сергій Квіт. Він додав, що подібно до радіомовлення за часів Радянського Союзу такий вид громадянської журналістики може стати інструментом пропаганди, адже містить у собі маніпулятивну складову.

Тож цим ризикам треба протидіяти, й освітні заклади не можуть залишатися осторонь.

«Журналістика — це не наука»

Та крім глобальних проблем, колишній міністр освіти виділив і внутрішньодержавні — вони добре відомі працівникам галузі. Зокрема те, що українські факультети журналістики здебільшого не пов'язані з медіаіндустрією і рівень викладання там незадовільний. До того ж навчальні заклади за радянською традицією продовжують будувати журналістську освіту на філологічній базі.

За словами Сергя Квіта, в цьому немає сенсу, бо журналістика — це не наука: це професія, для якої треба набути певних умінь та навичок.

«Те, чого ми навчаємо на факультетах журналістики, повинно бути пов'язано з професією як такою. Журналістика — це є фах. І це те, чого вимагає ринок», — наголосив він.

Медіагалузь потребує багато різних спеціальностей і професій, і це не тільки журналістика, зазначив Сергій Квіт: «Необхідні оператори, ведучі ток-шоу, ведучі музичних програм та інші. Це великий дуже спектр професій, яких можуть бути десятки. А ми кажемо, що в нас є факультети журналістики і вони випускають журналістів. Це неправильно, і ще раз підкреслює те, що ми не маємо зв'язку з медіагалуззю».

Чи потрібен творчий конкурс?

Темою дискусії стало також і те, що нині на факультетах журналістики майже скрізь високий конкурс, але медіакомпанії за випускників не дуже-то і змагаються. На думку Тетяни Лебедєвої, почесної голови Незалежної асоціації телерадіомовників (НАМ) і голови наглядової ради Суспільного мовлення,високий конкурс не є показником того, що на навчання прийдуть люди, з яких вийдуть хороші журналісти.

Пані Лебедєва згадала конференцію, під час якої ГО «Детектор медіа» презентувала дослідження стану журналістської освіти. «Деякі результати дослідження і його обговорення мене вразили. По-перше, представник Міносвіти тоді сказав, що один із показників (рівня журналістської освіти. — MS) — це те, скільки молодих людей із високим балом по ЗНО прийшли в ту чи іншу журналістську школу. На мій погляд, це не є показником. Бо це має бути людина, яка розуміє, що таке журналістика, а не щойно зі шкільної лави. По-друге, там лунало, що не потрібно проводити творчий конкурс. Це взагалі злочин».

За її словами, якщо скасувати конкурс (нагадаємо, що Інститут журналісти КНУ імені Тараса Шевченка вже його скасував. — MS), то на журналістику, може, і вступатимуть освічені абітурієнти, але ті, які не зможуть стати хорошими спеціалістами. Крім того, у професію можуть прийти багато вступників, які мають стереотипне, далеке від реальності уявлення про те, що означає бути журналістом.

«Можливо, прийдуть люди, які справді отримали високий бал із ЗНО, але які мають, зазвичай, дуже дивне уявлення про професію журналіста, — зазначила пані Лебедєва. — Вони думають, що журналіст — це впливова людина, яка отримує дуже багато грошей, вміло може маніпулювати, яку бояться політики тощо. Дівчата часто уявляють, як вони в красивому платті будуть вести програми на телебаченні. Здебільшого існує таке уявлення про професію, і немає тих, хто підкаже, що це насправді не так».

На думку Тетяни Лебедєвої, ефективність викладання в тій чи іншій журналістській школі слід оцінювати не за тим, якого рівня вступники там навчатимуться, а за тим, які фахівці випускаються.

Утім,критично до творчих конкурсів ставиться голова правління ГО «Громадське радіо» Андрій Куликов: «Колись був такий конкурс, що людина до вступу на факультет журналістики повинна була мати теку публікацій. У будь-якому випадку ці публікації організовували матусі, татусі, тощо. І абітурієнт отримував незаслужену перевагу. Для мене журналістика — це насамперед ремесло, а не творчість, це технології збирання й обробки матеріалу, фактів, даних. Тому я не за творчий конкурс абсолютно. Хіба що він у такому вигляді має бути: зібрали людей, показали їм якусь персону, й дати завдання взяти в неї інтерв’ю, щоб вона розповіла історію свого життя».

Перетворити журфаки на творчі виші?

Один із мінусів освіти Тетяна Лебедєва вбачає в тому, що в багатьох закладах студенти мають занадто мало можливостей для практики.

«У результатах дослідження “Детектора медіа” мене здивувало те, що з 19 освітніх закладів, які брали участь в опитуванні, лише шість мали сайти, — сказала вона. — Дуже часто керівники журналістських шкіл жаліються, що не мають можливостей організувати для студентів більше практики. То робіть хоч сучасний сайт, де вони могли би це робити, створюйте якісь радіо, щось таке, що дасть можливість цим людям зрозуміти хоч трохи, що це за професія».

Почесна голова Незалежної асоціації телерадіомовниківвважає, щовидавці та редактори мають регулярно оцінювати, як ті чи інші школи готують журналістів до роботи та практичної діяльності. Тоді, можливо, велика кількість випускників журналістських шкіл перейде в якість. Бо дуже часто в Україні навчання в цих школах відбувається не заради результату, а лише заради процесу, вважає пані Лебедєва.

Щодо низької якості журналістських кадрів погоджується і Володимир Мостовий, фундатор Комісії з журналістської етики, засновник газети «Дзеркало тижня». За його словами, нині, як і 50 років тому, освітні заклади, що готують журналістів, випускають здебільшого тих, кого можна назвати «професійними дилетантами». Проблему він вбачає в тому, що у вишах немає викладачів-практиків, які би мали реальний досвід польової журналістики, редакційної роботи.

«Справді, де взяти цих викладачів? Років п'ять-шість тому дуже активно обговорювалося питання створення творчих майстерень, переведення факультетів журналістики в розряд творчих вишів, так як у театралів і кіношників, де певні метри, досвідчені професіонали, ведуть невеликі групи, — пригадує пан Мостовий. — І там вирішувалася одразу і проблема щодо тих, хто має науковий ступінь, і тих, хто не має. Я дуже песимістично дивлюся на той порядок, який існує в наших культурних вишах, коли заслужений артист — готовий доцент, народний артист — це професор. Звісно, я розумію, що цей доцент може чогось навчити. Але, мабуть, не дуже багато і не дуже глибоко».

Про чотирічний бакалаврат

Скептично ставиться пан Мостовий і до того, щоб навчати журналістів протягом чотирьох років. У людини, яка хоче стати медійником, на його думку, вже має бути певний фах — економіка, право, культурологія. «Але я і не прихильник того, щоб журналістика була магістратурою, — сказав він. — Магістратура — це підготовка до наукової діяльності. І тут я з нашою “оболонською” системою не згоден, тому що якщо зникає така кваліфікація як спеціаліст, то як тоді?»

Критично ставиться до чотирирічного навчання журналістського фаху й Андрій Куликов: «У листопаді минулого року мені сяйнула думка, яка змусила по-іншому поглянути на мою роботу зі студентами. До того я їх думав: “От чого вони можуть упродовж чотирьох років навчатися на факультеті журналістики”? А в листопаді минулого року я подумав: “Чого я впродовж чотирьох років можу їх навчати?”. Насправді після понад 30 років роботи в журналістиці в мене немає матеріалу на те, щоби протягом чотирьох років навчати цих молодих людей чогось корисного».

За його словами, за два тижні можна навчити до цілком пристойного рівня людей, які до того не мали жодного відношення до журналістики, але мають розум, бажання вчитися й певний багаж знань. І навіть наявність багажу знань у даному випадку не є обов'язковою. Головне — навички. Їх можна засвоїти швидко, а потім лише розвивати.

Відбирати ж майбутніх професіоналів відомий журналіст пропонує з тих, хто працює з першоджерелами. А потім навчати. Причому спершу треба готувати універсальних журналістів:«Спеціалізація настає потім. Людина часто-густо сама не знає, що в неї краще вийде. От їй здається, що її вабить так звана міжнародна журналістика, або культурні питання, або спортивні. Пам'ятаєте, була така програма “Про спорт” на “1+1”? Знайте, яку програму хотів Полховський робити насправді? Про класичну музику. А Роднянський сказав, що нам зараз така не потрібна, роби про спорт. І вийшла прекрасна програма», — розповів пан Куликов.

Незважаючи на те, що в певних аспектах думки експертів не збіглися, всі вони погодилися: в галузі журналістської освіти є багато над цим працювати. Радянські методи викладання досі визирають із минулого, вчителі-теоретики не поспішають покидати робочі місця, а у студентів часто немає розуміння того, що ж означає бути журналістом. Із чого ж почати вирішення цих проблем? У першу чергу навчальним закладам слід налагодити співпрацю з медіаіндустрією.

Конференцію «Журналістика 3.0: як забезпечити якість у конкурентному медіа середовищі» підтримує Проект рамкової програми співробітництва Ради Європи та Європейського Союзу «Свобода медіа в Україні».

Яна Собецька, стажерка сайтів «Детектор медіа» та MediaSapiens