Болонська система «по-українські»: мімікрія, лінь та відверта маніпуляція

Болонська система «по-українські»: мімікрія, лінь та відверта маніпуляція

12:12,
3 Жовтня 2016
27606

Болонська система «по-українські»: мімікрія, лінь та відверта маніпуляція

12:12,
3 Жовтня 2016
27606
Болонська система «по-українські»: мімікрія, лінь та відверта маніпуляція
Болонська система «по-українські»: мімікрія, лінь та відверта маніпуляція
Болонська система, за якою навчають нинішніх студентів, так і лишається радянською, хіба що декомунізованою. Головна проблема Болонського процесу в Україні – це відсутність реальної імплементації його положень. На практиці, за невеликим винятком, маємо лише поверхові та бюрократичні зміни у вищій освіті.

Нині багато студентів навіть не здогадується, що поділ «бакалавр – магістр» існував не завжди. Така диференціація раніше єдиної вищої освіти, як і нова філософія навчання у вишах, прийшли до України тільки 2005 року. Тоді ми приєдналися до Болонського процесу, розпочатого в Європі на шість років раніше.

Причини запровадження

До його запровадження європейські країни спонукали одразу кілька речей, що й визначило головні особливості Болонської системи. По-перше, новоутвореному Європейському Союзу не вистачало мобільності студентів, які через різні національні системи навчання та відсутність універсального мірила знань не могли вільно рухатися між вишами й робочими місцями ЄС. Із цього запиту постала система кредитів. По-друге, зведенню до спільного знаменника заважала також різна кількість і спрямованість ступенів освіти. Тут виник універсальний поділ на бакалаврат і магістратуру. По-третє, європейська освіта почала відставати від американської, що спричинило відтік найкращих студентів і найкращих ідей. Задля модернізації та підвищення ефективності було впроваджено одразу низку заходів, зокрема рейтингову систему оцінювання.

У той же час Україна користувалася радянськими пережитками: єдиною вищою освітою зі званням спеціаліста на виході, 5-бальним оцінюванням, на яке головним чином впливав іспит, і вузькопрофільною спеціалізацією вишів та факультетів, що унеможливлювало безболісний перехід на інший напрям підготовки.

Різниця найкраще помітна на економічній аналогії. У Радянському Союзі освіта, як і економіка, була плановою. Держава потребувала тисячу лікарів, давала тисячу бюджетних місць вишам, ті, своєю чергою, за розписаними шаблонами готували тисячу медиків. А Болонська система, як і ЄС, зорієнтована на ринок. Студент приходить у виш, де налаштування освіти для нього максимально гнучкі та ліберальні. Вибираючи центральний напрям підготовки, він може, на своє бажання, доповнити його якими завгодно предметами, щоб збільшити власні конкурентні можливості чи просто розвиватися в тому напрямку, у якому вважає за потрібне. Загалом філософію Болонської системи можна описати як підготовку до конкуренції, а радянську систему –  як підготовку працівника.

Проте, як і в економіці, наша держава ще не досягла статусу ринкової. Наразі її евфемістично називають перехідною. І сьогодні багато студентів навіть не здогадуються, що Болонська система, за якою їх навчають, – це та сама радянська система, хіба що декомунізована.

Оцінювання

Найважливіша річ для студента – оцінювання. Болонська система передбачає, що протягом усього семестру він набирає рейтингові бали, які наприкінці підсумовують (а не виводять середнє арифметичне!) у рівень його знань. Існує три джерела набору рейтингових балів: навчальний процес (відвідування, певні види робіт), модульний контроль (контрольні роботи після засвоєних блоків дисципліни) та іспити (щоправда, існують вони не в усіх країнах). Максимально можливий бал рейтингу – 100. До того ж за семестр і за іспит можна отримати лише чітко фіксовану диференційовану кількість балів (зазвичай 60 і 40 відповідно).

Залежно від рейтингового балу, який заробив студент, йому оголошують вердикт у 7-рівневій системі ECTS (European credit transfer system – Європейська система переказу кредитів) – A, B, C, D, E, FX, F. A та Е відрізняються лише кількістю набраних балів, FX означає виконання додаткових завдань для складання дисципліни (аналог перескладання), а F – що доведеться повторно прослухати цей курс або складати інший.

Однак на практиці маємо дещо іншу систему. Викладачі, які працювали до 2005 року або які не бажають ускладнювати собі життя рейтинговими системами, досі ставлять бали за звичайною 5-бальною шкалою. Чи за 2-бальною. Чи (і це правдива історія) застосовують систему «палочка – галочка – палочка і галочка» з відповідною градацією престижності. А перед іспитами це за коефіцієнтами (чи враженнями) переводять у болонські 100 балів.

Таку особливість можна зрозуміти, адже класична радянська вища освіта не змушувала викладачів відзначати успішність студента протягом семестру. «От сесии до сессии живут студенты весело» означало, що головне скласти іспит, а вимоги до відвідування пар та активності на них варіювалися вже залежно від суб’єктивності викладача. Болонська система передбачає активність студента протягом усього року, адже, нагадаємо, максимальний бал за іспит обмежено, і його недостатньо для того, аби скласти дисципліну.  

Проте й ця норма зазнала локалізації. Однакову кількість навчальних годин в Україні та Франції розподілено по-різному. Французькі студенти, наприклад, 25 годин із 40 вчаться самостійно. Достатньо працювати, надсилати роботи на пошту й читати завдану літературу, щоб набрати хороші семестрові бали. А в нас часто переважно оцінюють фізичну присутність на парах, і свавілля викладачів в оцінюванні обмежують лише вони самі та увага адміністрації закладу. «На 95 знає лише Господь Бог», – можна почути від одного з викладачів Київського політехнічного інституту. Навіть якщо студент математично отримав цей рейтинг. На практиці трапляється й інша крайність, коли до кращої оцінки не вистачає кількох балів, але відповідь на іспиті так сподобалася екзаменаторові, що він просто вирішив додати їх «заднім числом».

Однак не в усіх вишах застосовують систему рівнів ECTS. Деяких журналістів досі готують за 5-бальною системою. Себто, може, офіційну документацію й ведуть за ECTS, але в нарахуванні стипендій, оцінюванні та спілкуванні викладачів функціонує тільки п’ять балів. Методист одного з курсів Інституту журналістики КНУ імені Тараса Шевченка навіть не знає співвідношення між 100 балами та ECTS і радить самому загуглити його, аби поставити в документації.

Кредитна система

Проте мірилом знань у Болонській системі є не лише оцінки, а й кредити. Їх нараховують за успішне складання дисциплін, і вони відповідають трудовим затратам студента. Себто, виконавши певну кількість роботи та склавши курс, він може отримати певну кількість кредитів. Усього за бакалаврат їх має назбиратися 240 (60 щороку) і 300, якщо студент закінчує магістратуру. Універсальність кредитної системи забезпечує можливість трансферу між різними вишами та країнами. Адже незалежно від того, що й де студент вивчав, за аналогічної кількості кредитів він витратив аналогічну зі своїми майбутніми однокурсниками кількість зусиль.

В українських реаліях кількість кредитів сприймають як кількість годин, які студент витратив на вивчення дисципліни. 1 кредит відповідає приблизно 36 годинам навчання (лекцій, семінарів, практики чи самостійного вивчення). Таким чином виникає тонка підміна понять. Робота – це абстрактна витрата зусиль, однакова для всіх студентів. Кількість годин, витрачена на певну дисципліну, – то цілком конкретне поняття, і його аж ніяк не можна застосовувати як універсальне мірило. Практична різниця полягає в тому, що навіть за невеликої зміни спеціальності українському студентові треба складати академічну різницю, себто він автоматично витрачає більше зусиль, аніж його одногрупники, а попередні досягнення залишаються фактично неврахованими.

Вибір дисциплін

Болонська система передбачає три типи навчальних предметів: обов’язкові для спеціальності (вивчають усі студенти), варіативні (необхідно вибрати якийсь із цих предметів) і курси на вибір (предмети інших факультетів або спеціальностей, які студент може вивчати). Кількість обов’язкових предметів збільшується тільки під кінець навчання. А ліберальність предметів на вибір додатково досягають тим, що переважно їх не прив’язано до конкретного курсу й студент може вибрати не тільки що вивчати, а й коли. Єдина умова – отримати 240 кредитів за чотири роки. І якщо 120 із них, наприклад, призначає університет, то ще 120 студент заповнює предметами на власний вибір.

В Україні найближче до цієї системи підійшов Національний університет «Києво-Могилянська академія». У більшості інших вишів вона не працює взагалі. Причин для цього багато. По-перше, відіграє роль радянська спадщина й консервативність: повністю виписана замість студента освіта гарантує контрольований результат на виході, тоді як право вибору породжує варіації, і людям здається, що знання просто фрагментуються, а навчання не дає нічого конкретного. По-друге, запровадити кілька курсів на вибір просто складніше, адже для цього потрібен хороший менеджмент, а університетам інколи просто не хочеться перевантажуватись. По-третє, виші можуть жалітися на нестачу викладачів і приміщень, що буцімто не дає змоги їм забезпечити гідний вибір курсів.

Найпоширенішою формою адаптації вибору є можливість визначити спеціалізацію протягом навчання. Наприклад, в Інституті журналістики КНУ імені Тараса Шевченка деякі журналісти, наприклад, можуть уступити в політичну, міжнародну, соціальну чи правову групу. Але вчити політичну й міжнародну журналістику одночасно неможливо: пари тривають паралельно. Вивчити це наступного року теж не можна, адже предмети прив’язано до курсів. Тож система, в основі якої лежить право вибору та вільного розвитку, якимось чином запровадилася в Україні як система спеціалізованої вузькопрофільної підготовки без права вибору.

Та ще й інколи це право забирають силою, навіть спочатку його надавши. У верстальників уже згаданого Інституту журналістики існує поділ на дві групи: цифрову та книжкову верстку. 2015 року через недобір (9 людей за мінімальних 10) на книжкову верстку просто направили одну зі студенток. Іще один момент: коли одноманітних спеціалізацій багато, а потоку планують запропонувати лише кілька, то здійснюють голосування серед усього курсу й у програму вводять найпопулярніші дисципліни. Проте такий вибір означає, що виш теоретично міг би викладати кожну з них. А в хорошому західному виші групу створили б навіть заради одного студента, хіба що його викладач отримував би менше.

Водночас відсутність вибору поєднується із чинною системою кредитів. Та оскільки вплинути на розподіл кредитів студенти не мають змоги, виші й не обтяжують їх взаємодією. Тож навіть більшість випускників не знає, що таке «кредити» та як вони працюють. Проте це майже сюрреалістична картина – не знати про систему, яка лежить в основі власного навчання.  

Бакалаври й магістри

Однією з найбільш наочних та зрозумілих новацій Болонської системи став поділ вищої освіти на бакалаврат і магістратуру. Перший – це загальна вища освіта з тривалістю від трьох років. Саме тут цілковито розкривається можливість вільного вибору дисциплін. Друга – вища спеціалізована освіта, себто формування певного чітко визначеного профілю.

Важливо пам’ятати, що їх обох уважають повноцінними вищими освітами, але вони виконують різні функції. Бакалаврат не може готувати професійних медиків чи ядерних фізиків. Його завдання – розвинути освічену людину в усіх напрямках, які вона сама визначила, щоб можна було вільно змінювати професію та пристосуватися до технологічних і кон’юнктурних змін ринку. Магістратура ж віддалено нагадує радянську систему виховання спеціалістів, коли по завершенні навчання студент має чітко визначений професійний профіль. Таких випускників більше цінують, і вони краще заробляють.

Проте цю систему також не оминули конфузи адаптації. Бакалаврат у нас дає профільні, спеціалізовані знання, адже студенти у своїй більшості не можуть вибирати предмети й вчаться за шаблоном. Магістратуру ж, яка таким чином не може виконувати цю диференційовану функцію, використовують інакше. Для більшості студентів вона є або кроком до аспірантури (хоча звання магістра й не є науковим ступенем, але є обов’язковим для його здобуття), або можливістю й далі жити в гуртожитку. Навіть платна магістратура в середньому вдвічі дешевша за оренду житла в Києві. Не йти в армію, здобути повну вищу освіту, відтермінувати доросле життя – це все локалізовані мотивації становлення магістра.

Проблеми впровадження

Однак об'єктивно болонські реалії в Україні провокуються не лише застарілими вишами або пасивністю політиків. Консервативні верстви населення самі не готові до повноцінного впровадження Болонської системи.

Від батьків, які свого часу закінчували виші радянського зразка, можна почути фрази, на кшталт «Як вона у 18 років може сама вибирати предмети, вона ж вибере найлегші» та «Ким же він буде працювати, якщо не має спеціальності?». Стосовно студентів, то в українських реаліях вони звикли починати працювати ще за навчання. Це дає їм не лише перший стабільний прибуток і кар’єрний фундамент, а й практичні знання. А Болонську систему, яка передбачає активність протягом семестру й отримання більшості балів ще до іспиту, важко поєднувати з повноцінною роботою.

Ще одна об’єктивна перешкода імплементації Болонської системи – пристосованість до іншого типу шкільної освіти. Без гнучкості в останній та без підготовки випускників шкіл до менеджменту власного навчання у виші навряд чи в нас вийде впровадити повноцінну реформу.  Але найбільше Болонській системі закидають, вибачте за тавтологію, несистемність – фрагментацію знань і, як наслідок, неможливість формування аналітичного мислення, відсутність чіткої спеціалізації після закінчення вишу, складність системи оцінювання та неповноцінність бакалаврату.

До того ж варто розуміти, що схожі проблеми виникають не лише в Україні. 2008 року масштабні мітинги проти реформи організували іспанські студенти, адже вимогливіша до часу та праці Болонська система заважала їм паралельно працювати. Крім того, перетворення магістратури на окремий елемент освіти потребувало додаткових зусиль і витрат, аби здобути ті самі знання, які раніше вони могли здобути й так.

2009-го протести охопили Австрію та Німеччину. Місцеві студенти скаржилися на надмірну кількість екзаменів і прагнули повернути давню добру освіту, яка не лише готувала їх до роботи, а й розвивала як особистостей.

2010 року, на 10-ту річницю впровадження системи, почалися протести проти державного контролю над вишами. Викладачі й студенти жалілися, що влада забрала в них можливість керування освітою та нав’язала величезну вартість навчання, тому магістратуру можуть закінчити тільки заможні, а оскільки саме вона відкриє шлях до пристойних заробітків, прірва між багатими й бідними лише поглиблюється. 

Девід Кросьєр, фаховий аналітик, скаржиться, що багато країн і вишів тільки фізично змінили свою систему освіти: поділили її на бакалаврат і магістратуру. Але їхній тип мислення та ставлення до освіти не змінилися. 2008 року, наприклад, проти  «поверхового проведення реформ» протестували в Хорватії.  На жаль, ця ситуація актуальна й сьогодні: 2015 року в доповіді «Болонська система очима студентів» згадано, що уряди деяких країн досі не приділяють справжньому реформуванню достатньо часу й не надають достатньо грошей.

На повну силу не працює й програма мобільності, адже не всі країни визнають дипломи своїх сусідів. І, звісно, повноцінній імплементації Болоньї заважають національні традиції: десь норми просто адаптують, а десь, як у Кембриджі, відмовляються від приєднання до процесу взагалі.

Підсумки

Отже, головна проблема Болонського процесу в Україні – це відсутність реальної імплементації його положень. На практиці, за невеликим винятком, маємо лише поверхові та бюрократичні зміни у вищій освіті:

  • ілюзію самостійного вибору предметів чи навіть повне ігнорування можливості такого вибору;
  • фіктивну систему ECTS, яка фігурує в документації, але не в житті чи безпосередньому навчанні студентів;
  • відсутність залучення студентів до розподілу власних кредитів і, як наслідок, необізнаність у їх призначенні;
  • перекручення бакалаврату та магістратури, що призводить до невиконання їхніх функцій. 

Фактично більшість вишів в Україні просто ускладнили собі життя й запровадили подвійні стандарти навчання. Студенти досі взаємодіють із радянською освітою – 5-бальною системою оцінювання та шаблонним вивченням предметів. Водночас самі виші ведуть документацію у 100-рейтингових балах і зараховують кредити так, наче студенти вибирали ці дисципліни. Єдине, що в такому разі продукує Болонья, – це плутанину. І часто через відсутність контролю не тільки кожен виш, а й кожен викладач пристосовується до системи по-своєму, продукуючи ще одну окрему мікросистему.    

Головною причиною відсутності змін є банальний консерватизм у системі вищої освіти. Ректори й декани вишів, як і професори й доценти, роками звикли працювати в принципово інших умовах. Заміть того щоб повноцінно перейти на іншу навчальну платформу, вони адаптують добре знайому до нових вимог керівництва, не змінюючи її суті,  як і свого способу мислення. Як уже було згадано вище, Болонську систему розраховано на ліберальні цінності та ринкові відносини, тоді як радянська система забезпечує вишам більше контролю й потребує від них менше гнучкості. Це не тільки звичніше, це банально зручніше. Шаблонний набір предметів вимагає менше менеджменту, 5-бальна система поточного оцінювання не змушує викладачів здійснювати серйозні розрахунки, збереження за бакалавратом функцій єдиної освіти не потребує переосмислення навчання та його складових.

З другого боку, багато студентів раді, що не мають головного болю із системою кредитів. Їхні батьки спокійні, що дитина отримає після завершення навчання чітку спеціальність. А суспільство може не перейматися стосовно студентів-медиків, котрі масово вибирають якомога легші дисципліни.

Здається, українці просто на рівні свідомості не готові до боротьби за ринкову систему освіти, бо це означає збільшення відповідальності, послаблення контролю та значні соціальні потрясіння.

З другого боку, якщо ми все-таки вирішимо рухатися в Болонському процесі, то це, на відміну від більшості галузевих реформ, не так складно. Особливо враховуючи те, що він працює в нас 11 років і частково, хоча б на рівні термінів і документів, уже працює на місцях. Його імплементація в більшості частин не потребує значних коштів, зміни законів або взаємодії з іншими соціальними інститутами. Зате за своїм впливом на соціум він зможе перевершити чи не будь-яку іншу реформу.

Вишам потрібно здійснити аудит власного поточного оцінювання студентів і привести його фінальні результати у відповідність із системою ECTS. Та ще й не тільки в частині позначень, а й у частині функціоналу, щоб, отримавши F, наприклад, справді можна було скласти інший предмет. Зміни потрібні й у системі вибору дисциплін: можливо, якщо виші не здатні забезпечити студентів необхідним штатом і приміщеннями, то їх варто чіткіше профілювати. Нехай журналістів і режисерів готуватимуть різні університети, зате з необхідною кількістю кабінетів. Із запровадженням повноцінної можливості вибирати набуде своєї природної функції бакалаврат, і магістратура зможе позбутися наукового присмаку. І, звісно, потрібно допустити студентів до розподілу власних кредитів, нарешті віддавши долю юних українців у їхні руки та сформувавши ринкову конкуренцію на виході.

Однак поки що, відповідаючи вимогам Болонської системи лише формально, ми дістаємо лише формальні результати.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
Фото: edushine.in
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду