«Сонце пече, річка тече, влітку на вулиці так гаряче», — ця фраза з давнього хіта гурту «Тартак» як ніколи добре характеризує спекотну середину літа в Україні. Цього місяця — під час відпусток і відряджень — книжки читалися повільніше, однак ми все одно приготували для вас порцію вартої уваги нон-фікшн літератури.

«Ігри відображень. Якою бачить Україну світ», Тетяна Водотика та Євген Магда (Vivat, 2016).

Книжку відомого політолога Євгена Магди (який минулого року випустив іншу працю на дотичну до медіа тему «Гібридна війна: вижити і перемогти») та історика Тетяни Водотики присвячено еволюції міжнародного іміджу України з давніх часів і до сьогодні. Вона приваблює, зокрема, доступністю подачі чималого масиву інформації. З одного боку, це направду ґрунтовне дослідження, яке могло би бути підручником для факультетів політології, історії, журналістики. Адже в першій частині містить усю необхідну термінологію й теорію, подану стисло і зрозуміло. А з іншого — книжка не позбавлена суб’єктивних тверджень — політичних оцінок і прогнозів, із якими можуть не погодитися не лише експерти й журналісти — фахівці з дотичних тем, а й пересічні читачі, які багато виїжджали за межі нашої країни.

Широка історична довідка й дані соціологічних досліджень щодо знань про Україну в мешканців різних країн вдало врівноважують суб’єктивізм. Причому історичний контекст присутній у кожному розділі книги — зокрема, де йдеться про передумови формування певного іміджу України окремо в США, Європі, Росії та країнах Сходу. Автори подають багато не дуже відомих історичних фактів. Тож читачі не тільки повторять хронологію згадок про мешканців нашої землі в середньовічних манускриптах, а й дізнаються дещо нове.

Зручно, що кожен розділ містить висновки — для тих, хто відвик (чи кому не доводилося) читати науково-популярні книжки з гуманітарних дисциплін. У такому форматі можуть роздратувати дві речі: по-перше, нав’язування власної думки про те, що потрібно робити, а по-друге, навпаки, відсутність пропозицій і лише констатація. Однак Євген Магда й Тетяна Водотика все ж написали, яким чином Україні, на їхнє переконання, варто розбудовувати власний імідж. Ні, цим вони ні для кого не відкриють Америки, однак говорять авторитетно — виходячи з умов стану гібридної війни, глобалізаційних процесів у світі та спираючись на історію, помилки інших держав і просто здоровий глузд.

«Україні необхідно створювати гідний продукт (інформаційний передусім) з розрахунку, в тому числі, і на власне споживання. І починати, ймовірно, з образу української держави (культури/товару/послуги) в самих українців….[] Немає сенсу спалювати мільйони доларів на війну різних форм пропаганди. Куди актуальнішим виглядає будівництво успішної країни, цікавої та привабливої для оточуючого світу», — і з цим важко не погодитися.

Окрема подяка авторам — за оптимізм у баченні українського майбутнього.

«Розмови з терористами. Моя подорож від ІРА до Аль-Каїди», Пітер Тейлор («Темпора», 2014).

Молодого репортера Пітера Тейлора, який повідомляв про місцеві новини, в 70-х відправили в Північну Ірландію, про передумови конфлікту в якій він майже нічого не знав. Зате мав змогу розібратися в цьому в подальші 30 років, коли розмовляв із більш та менш радикальними представниками Ірландської республіканської армії (ІРА), розвідниками, переговірниками та британськими урядовцями. І розповідав на BBC про всі перипетії від розшуку «терористів» до отримання ними посад у парламенті Північної Ірландії, яка, після всієї пролитої крові, все ж залишилася у складі Сполученого королівства.

Починаючи з 90-х, Пітер Тейлор зайнявся «Аль-Каїдою», яка вже була на слуху. І хоча конфлікт у своїй країні він висвітлював втричі довше, більшість сторінок у книжці — саме про ультрарадикальних ісламістів. Та й тепер (це вже дізнаємося в Гуглі) 74-річний журналіст, кавалер Ордену Британської імперії тримає руку на пульсі й готує матеріали про ІДІЛ.

Нехай вас не вводить оману назва — це не книжка інтерв’ю. Розмови — радше головний авторський метод отримання інформації про проблему, якої стосуються десятки його документальних фільмів. Навіть про найстрашніші терористичні атаки в «Розмовах із терористами» пан Тейлор намагається говорити абсолютно нейтрально й відсторонено, подаючи всі погляди. Це дещо дивує, адже в книжці (на відміну від журналістського матеріалу) могло б бути більше авторського ставлення.

Пітер Тейлор насамперед закликає до діалогу, адже тільки завдяки йому, на думку автора, можна якщо не подолати тероризм, то хоча би зменшити. Це стосується як внутрішнього конфлікту (ІРА), ближчого до українського, так і ісламістів, які в останні два роки все частіше завдають удару Європі.

«Всі заходи, створені для того, щоб знищити ІРА, — насправді мали протилежний ефект і лише викликали ще більшу підтримку ІРА. Реальність терористичних звірств та нещадність злочинців, які ці звірства здійснюють, іноді губиться у пропагандистській війні, що є плодом жорстокого конфлікту. Як і багатьом іншим журналістам, мені часом доводилося бути в самому центрі цього всього, і я намагався відділити правду від пропаганди. Час від часу на мене здійснювали напади з обох боків, я трактую це як доказ того, що я розумію все правильно», — зазначає автор.

Автор виступає з різкою критикою інституалізованих тортур, які завдавали представникам терористичних організацій у в’язницях Британії та США. Жодна провина й жодні благі наміри — як-от видобути вкрай суспільно важливу інформацію, на його думку, не можуть їх виправдати.

Пан Тейлор спілкувався зі своїми героями за різних обставин — від англійського чаювання біля каміна до в’язниць і шкіл американської глибинки. Та книжка не розповідає, як розмовляти з терористами й не пропонує стратегії вирішення проблеми. Але вдало ілюструє її становлення та перебіг. Крім того, як зізнається автор, він десятки разів ставив питання людям, які здійснювали чи готували атаки, чи вважають вони себе терористами. Водночас уникаючи цього слова — в розмовах, а що стосується ІРА — і в публікаціях (такою була загальна редакційна політика якісних британський ЗМІ — про це в інтерв’ю MediaSapiens розповів північноірландський журналіст Ден Кінан. — Ред).

Книжка читається не надто легко, передусім через засилля маловідомих арабських імен. Однак напружитися варто, особливо тим журналістам, які мріють про кар’єру міжнародників. Без розуміння природи сепаратизму в Північній Ірландії неможливо писати про Британію, як і без знань про «Аль-Каїду» — про поточні події в світі.

Пітер Тейлор понад усе намагався зрозуміти, що спонукало молодих людей, які виросли в західних країнах, ставати воїнами джихаду й іти на смерть, а ірландців — убивати своїх співвітчизників. І саме в цих прагненнях — найбільша цінність його 40-річного журналістського дослідження, підсумованого в цій книжці.

«REC:візити. Антологія письменницьких голосів», Тетяна Терен («Видавництво Старого Лева», 2015).

Ці два томи глибоких, вдумливих інтерв’ю з українськими письменниками — рідкісне задоволення для поціновувачів вітчизняної літератури: від творів 60-х років і до найсучасніших. Це не розмови з приводу виходу нової книжки чи отримання нагороди, які вважають за потрібне робити наші ЗМІ, коли згадують про літературну тематику. Це бесіди про батьків і дитинство, рідну землю й процес творчості, вчителів, мрії, любов та сенс життя.«Передовсім, я намагалася розпитати авторів про світоглядні речі, кожне інтерв’ю мало бути ще й до певної міри цілісним портретом письменника», — зазначає Тетяна Терен у передмові.

Співрозмовниками журналістки стали 20 письменників: як уже сивочолі Іван Драч, Юрій Мушкетик, Іван Дзюба й Дмитро Павличко, так і дуже сучасні Юрій Іздрик, Сергія Жадан, Лариса Денисенко.

Тетяна Терен свідомо подала розмови у вигляді монологів, сховавшись за своїх героїв. Але вправність у веденні бесіди, доречні запитання й чимала підготовка інтерв’юерки  відчуваються. Як і майстерна подальша робота з текстом. Свою методику інтерв’ювання Тетяна частково розкриває в передмові, тож із неї можна й дечого навчитися. А прочитавши хоча би кілька розмов, неодмінно подумати: «Поки хтось один збирається, інший бере й робить!».

Тексти з «REC:візитів» — церозмови з дуже різними людьми, кожен із яких сказав свій меседж, важливий на той момент. У деяких текстах відчувається поспіх, в інших — плинність. У них вистачає й відкриттів, які стосуються класиків XX століття. У цих двох томах — багато натхнення на читання й писання.

Шкода, що, як зазначає авторка, деякі літератори не дали згоди на такий формат розмови. Згадуються й ті, що вже залишили цей світ, але, безперечно, могли би чудово доповнити ці дві книжки й сказати своє — важливе для сучасності — слово. Однак радує, що Тетяна Терен пообіцяла: цими двома книжками проект «REC:візити» не завершиться. Потенційних героїв для наступної книжки, на щастя, в нас удосталь.

Нагадаємо, до липневого огляду Media Sapiens увійшли книжки: «Важкі рішення» Гілларі Клінтон, «Ще день життя» Ришарда Капусцінськиго, «Виходить продюсер» Олександра Роднянського та «Бесіди нащадка епохи» Фредерика Беґбедера.

Книжку «Ігри відображень. Якою бачить Україну світ» люб’язно надано на огляд видавництвом Vivat, а «REC:візити. Антологія письменницьких голосів. Книга друга» —  «Видавництвом Старого Лева».