«Кремлівські пропагандистські ток-шоу давно померли б, якби не учасники з України»

Фото: Марина Верещака

Журналістська кар’єра Олени Риковцевої почалася в Одесі — вона починала як власна кореспондентка журналу «Огонёк» на півдні України. Згодом переїхала до Москви, після «Огонька» працювала у виданнях «Московские новости» та «Общая газета», а з 2001 року стала оглядачкою «Радіо Свобода». За спеціалізацію обрала собі медіакритику. «Це був веселий огляд того, як російська преса подає події у світі, плюс коротке інтерв’ю з журналістами, які виступали як експерти», — розповідає вона про свою п’ятнадцятихвилинну програму «Читаем газеты», яка згодом переросла в годинний «Час прессы». Ми зустрілися з Оленою на Львівському медіафорумі, де вона брала участь у дискусії про майбуття розмовного радіо, й поговорили про сучасність російського телебачення.

Олено, ви стежите за російським телебаченням?

Тільки цим і займаюся.

Смішно чи страшно?

Деколи навіть намагаюся знаходити в цьому щось забавне, й мене розуміє моя аудиторія. Але, звісно, це не смішно. 88 % населення Росії перетворилися на людей, які беззастережно вірять телебаченню, й об’єдналися навколо ідеї фортеці в облозі: навколо вороги, нас усі ненавидять. Нагадувати про фашистів уже не потрібно — вони занадто глибоко сидять у свідомості. Будь-які жорсткі матеріали загострюють відносини Росії з іншими державами, тому кремлівське телебачення веде далі свою мерзенну діяльність у м’якому режимі. Зудить, щоб показати, як добре ми живемо, як у нас вільно, демократично й сито, а пенсії й зарплати більші, ніж в Україні.

Який ключовий інструмент провладної пропаганди в Росії?

Звісно, ток-шоу відіграють головну роль. Спеціально дібрані експерти вбивали в голову аудиторії спочатку ідею, що треба йти воювати на Донбас. У перші роки це були прямі заклики. Тепер ток-шоу залишаються головним пропагандистським інструментом. Шестеро експертів із розумним виразом обличчя втовкмачують аудиторії, що тут — добре, там — погано, Європа нас ненавидить, Америка тим паче, всі проти нас, але всі кращі за всіх, бо всі брешуть, а ми — ні. І так годинами.

Якщо раніше було одне годинне шоу, тепер їх два або більше щовечора. Публіка ж справді знаходить для себе в ток-шоу якесь заспокоєння, пояснення, виправдання. Це вже як до церкви ходити — сидіти й дивитися ток-шоу.

Величезна частка відповідальності за те, що такі програми процвітають, лежить на українських політичних експертах і журналістах, які їздять до Москви. Я не маю на увазі людей на кшталт колишнього депутата-комуніста Спиридона Кілінкарова, які просто переїхали до Росії та вдають українців. Я маю на увазі справжніх українських громадян, напевно, патріотів своєї країни. Деякі з них їздять за гонорар, і це також цинізм — відстоювати інтереси своєї держави за гроші. Інші їздять за ідею, сподіваючись щось довести російській аудиторії. Але вони грають на рейтинги ток-шоу. Адже програма побудована так, що проти проукраїнського учасника встають кілька людей, які з нього знущаються. Він виглядає нікчемним і непереконливим. Адже дуже складно бути переконливим, коли проти тебе семеро. В Україні такі є — наприклад, Віталій Портников, який усіх поставить на місце, але він не поїде на такі програми.

Якби не їздили, не було би попиту?

Кремлівські пропагандистські ток-шоу давно померли би, якби не учасники з України. Російське телебачення прекрасно зроблене. Воно знає закони жанру: потрібна друга сторона. Де її взяти в Росії? Уявіть, що стоятиме Кілінкаров і говоритиме, що він українець. Але навіть російська публіка розуміє, що він грає в одну дудку з В’ячеславом Ніконовим, Сергієм Марковим та іншими прокремлівськими завсідниками ефірів. Тому це ніяке не шоу, й так воно дуже швидко би видихлось.

До того ж, пропагандисти спекулюють, кажучи, що на російському телебаченні українська позиція представлена, а на українських каналах немає представників Росії. Прирівнювання країни-агресора до країни, на яку скерована агресія — найпопулярніший трюк. Україна має моральне право не кликати їх і не мати з ними справи.

Чому журналісти залишаються працювати на російському телебаченні, а не встають і не йдуть?

Там дуже великі гроші. А йти немає куди — поле зачищене. Якщо журналіст — принципова людина, він має піти із професії. Але цього він не хоче, тому швиденько навіює собі, що справді поділяє те, що говорить в ефірі. Це єдиний спосіб психологічно вціліти й не з’їхати з глузду.

Чи з’являються нові альтернативні медіа?

Про культуру, театр, кіно — будь ласка. На альтернативне політичне видання грошей ніхто не дасть. Подвиг «Новой газеты» в тому, що вона досі існує. Бо щойно в них з’являється рекламодавець, його викликає Кремль на розмову. Це навіть не цензура, просто всі бояться давати альтернативним медіа гроші, щоб не постраждати. Закордонні гранти також недоступні: щойно скористаєшся, тебе одразу назвуть іноземним агентом.

«Радіо Свобода» в Росії не заборонено лише тому, що необхідно дотримуватися паритету, адже Russia Today не забороняють на заході. Наша сильна сторона — інтерв’ю з персонажами, які відмовляються говорити з російськими ЗМІ. Наприклад, ми зачіпаємо абсолютно закриту для російських медіа тему людей, які воювали на Донбасі на боці сепаратистів. Натомість розслідувань ми робимо мало — радше розкручуємо чужі, якщо комусь із інших ЗМІ вдається зробити добру роботу.

Чи чекаєте ви змін від політичних протестів, які відбуваються в Росії, зокрема, під проводом Олексія Навального?

Не думаю, що це триватиме довго. Коли влада не робить якихось жахливих речей на кшталт закриття улюбленого «Вконтакте», людей немає чим виводити на вулиці. Ні мотивації, ні причин зараз немає. Навальний не налаштовує людей проти Путіна особисто. 4 квітня цього року він оголосив акцію «Путин нам не царь», а вже 24-го вона називалася «Он нам не царь». Прізвище Путіна зникло. Можливо, це випадковість, а може, попросили поміняти назву в обмін на обіцянку легше поводитися з молоддю — не всіх крутити, а через одного.

На що ви сподіваєтеся, залишаючись журналісткою в путінській Росії?

Чекаю, що його змінять. Ми ж маємо до цього дожити. Чекаю, що зміниться його режим, піде його бандитське оточення й він сам.

Думали колись поїхати з Росії?

Ніколи. Чому це ми маємо віддати йому Росію? Нізащо.

Фото Марини Верещаки

comments powered by Disqus