Цьогорічною новацією ТВі стали розгорнуті опитування глядачів. Спочатку вони були по одному щотижня, їхні підсумки підбивали в ефірі «Вечорів із Миколою Княжицьким». Згодом власні опитування запустили «Знак оклику» та «Сьогодні. Тиждень». Відправляючи СМС, глядачі надають фінансову підтримку проектам каналу – про це було чітко й чесно заявлено від самого початку.

ТВі не претендує на те, щоби звати свої опитування соціологічними дослідженнями, «гласом народу», громадською думкою чи чимось на той самий кшталт. Думка глядачів, і не більше. І в цьому позицію каналу можна лише вітати.

Бо нема куди подітися від факту: цільовою аудиторією ТВі є люди з політичними поглядами й уподобаннями певного напряму. Не суспільство в цілому, а лише один його сегмент, хай навіть і дуже значний. А отже, репрезентативної вибірки в масштабах суспільства досягнути неможливо за всього бажання, й це є об’єктивним фактом, від якого нема куди подітися.

Але якби ж то цим уся несоціологічність і вичерпувалася! Бо в опитуваннях існує й суб’єктивний чинник – запитання для дослідження й варіанти відповідей на них. Здавалося б, ніщо не заважає робити їх бездоганно коректними з погляду соціології. Тим паче що каналові, який претендує на інтелектуальність, це було б цілком до снаги. Вибірка респондентів не є й не може бути репрезентативною? Але ж це не привід, щоб самі опитування робити абияк, за принципом: «Аби бодай щось було»! Це ніяк не привід, щоб опитування були відвертою профанацією, а то й маніпуляцією!

З 9 по 15 березня запитання було таким: «Як змінився ваш добробут за час правління Віктора Януковича?» Було запропоновано такі варіанти відповідей: 1) «Покращився»; 2) «Погіршився»; 3) «Не змінився». Чудово, бездоганно.

12 квітня буде підбито підсумок голосування на тему: «Яку мову ви вважаєте рідною?» Варіанти відповідей: 1) «Українську»; 2) «Російську»; 3) «Українську і російську» (уголос цей варіант озвучено як «російську і українську»); 4) «Іншу». Теж майже бездоганно.

«Майже», бо значення терміну «рідна мова» є неочевидним для респондентів і потребувало б визначення – принаймні, якщо метою є отримання придатного для аналізування результату, а не просто «сам процес» опитування заради опитування. Чимало російськомовних у побуті, від самого дитинства й дотепер, українців соромляться визнати російську мову своєю рідною, бо вважають, що така відповідь «литиме воду на млин ворогів». «Я не умею говорить по-украински, но я – патриот Украины, а значит, мой родной язык – украинский», – така аргументація є досить поширеною в суспільстві, але вона не прояснює об’єктивного стану речей, а приховує його.

Відтворюється радянська ситуація «українців за паспортом», тільки в дещо іншому вимірі: у чималій кількості сімей ані батьки, ані діти не володіють українською мовою достатньою мірою, але якщо всі вони визнають саме її, українську, своєю рідною, то й проблеми, нібито, немає. Запропоноване ТВі формулювання не в змозі вловити цієї тривожної тенденції.

Опитування, що тривало з 16 по 22 березня, виглядало вже гірше. Запитання: «Україна повинна...». І варіанти відповідей: 1) «Стати членом Євросоюзу»; 2) «Стати членом ЄЕП з Росією, Казахстаном, Білоруссю»; 3) «Залишатися осторонь усіх об’єднань»; 4) «Байдуже, головне, аби ковбаса в холодильнику була». Що мав відповісти глядач, який вважав, що Україна має вступити до якогось іншого об’єднання, хоча б до Організації країн – експортерів нафти? Або організувати своє об’єднання, яке-небудь ЄАВТ-2? Але головне в іншому: якщо три перших варіанти відповідей було, як і належить, сформульовано нейтрально, то четвертий варіант мав дуже помітне емоційне забарвлення. Його формулювання дорівнювало такому: «Байдуже, бо я бовдур, обиватель, міщанин і взагалі вкрай обмежений тип». Звісно ж, навіть глядачі, які насправді не переймаються тим, куди вступить або не вступить Україна, уникали четвертого варіанту відповіді й мусили обирати з трьох інших. Це була відверта підказка, як не слід голосувати.

З 23 по 29 березня запитання було таким: «Ваше ставлення до проведення Євро-2012 в Україні». І варіанти відповідей: 1) «Це вигідно лише чиновникам, які збагатилися з держбюджету»; 2) «Україна покращить свій імідж у Європі та світі»; 3) «Завдяки Євро побудували нові дороги, стадіони, аеропорти та готелі»; 4) «Краще б на витрачені гроші підвищили пенсії та зарплати».

Перше. Чи є наведені варіанти відповідей однорідними, одноаспектними? Ні, найменшою мірою не є. Погодьтеся: збагачення чиновників (а чому лише їх? а якщо я вважаю, що з держбюджету збагатилися далеко не лише чиновники, а й близькі до влади бізнесмени – який варіант відповіді мені обрати?) – то одна річ, а побудовані стадіони та готелі – зовсім інша. Одне не заважає іншому.

Друге. Чи є запропоновані варіанти відповідей взаємовиключними? Чи не перетинаються вони? Перетинаються, ще й як. Цілком можливою могла б бути відповідь: «Україна покращить свій імідж у Європі та світі, але краще б на витрачені гроші підвищили пенсії та зарплати». Відповідь ця є абсолютно логічною. І навіть більше: якщо дати ствердні відповіді на всі чотири запропонованих варіанти, в цьому не буде найменшої суперечності, найменшого порушення логіки.

Певні типи соціологічних опитувань припускають ствердні відповіді на більш ніж один із-поміж запропонованих варіантів. Тільки в такому разі, по-перше, респондентів заведено про це попереджати, а по-друге, давати їм можливість обирати для ствердної відповіді одразу декілька позицій.

Третє. Чи є запропоновані варіанти відповідей коректними самі по собі? Звернімо увагу на третій варіант: масово побудовані (а не трохи підремонтовані) готелі, аеропорти та шляхи насправді далеко не є фактом.

І четверте. Чи є запропонований перелік варіантів відповідей вичерпним, повним? Ні, не є, й дуже далеко не є. Скажімо, як на мій погляд, проведення Євро-2012 може істотно погіршити імідж України у Європі та світі.

Так от, який варіант відповіді я мушу обрати? А ніякий – немає такого, не передбачено. Який варіант відповіді я мушу обрати, якщо вважаю, що проведення Євро-2012 – то передусім престижно? Якщо впевнений, що й сам чемпіонат, і наплив іноземних гостей матимуть передусім ментально-психологічне значення, бо до значної міри зруйнують в українців відчуття європейських задвірків, зациклених на собі й своїх проблемах, і внесуть Україну в європейський та світовий контекст? Змусять українців не лише теоретично усвідомити, а й практично відчути себе частиною великої європейської сім’ї? А якщо я сподіваюся, що думки й враження гостей України, можливо, спонукають-таки глуху до думок власних співгромадян владу поглянути на творіння рук своїх об’єктивно й неупереджено, без надмірної самовпевненості?

Таких можливих відповідей є десятки. Але тільки й можна, що залишити їх при собі – авторів опитування вони не цікавлять.

В опитуванні, яке мало з’ясувати еміграційні наміри глядачів, був відсутній один-єдиний, але дуже важливий варіант відповіді: «Хотів би виїхати за кордон підзаробити на певний час, але не маю наміру емігрувати назовсім». А таких людей дуже й дуже чимало; чимало з-поміж них дуже й дуже здивувалися б, якби їхнє гастарбайтерство (а тим паче навчання за кордоном) хтось назвав еміграцією. Натомість канал ніби виходив із суто радянської категорії «измены родине»: виїхав за кордон – усе, крапка; емігрант-відщепенець.

Цьоготижневе запитання від «Сьогодні. Тиждень» звучить так: «Якій політичній партії ви довіряєте більше?» Варіанти відповідей: 1) «Партії регіонів»; 2) «Батьківщині»; 3) «Фронту змін»; 4) «Комуністичній партії»; 5) «ВО “Свобода”»; 6) «Немає довіри до жодної політичної сили».

Оце вже виглядає зовсім-зовсім погано. Кажете, ви покладаєте сподівання на «Удар» Кличка? На «Громадянську позицію» Гриценка? Забудьте, таких політичних сил не існує. Вам дано вичерпний перелік, а все решта – то маніпуляції Банкової, її технологічні проекти. Чи не до такої думки мусять схилятися глядачі? Дуже вже тхне це опитування звичними для України не надто шляхетними виборчими піар-технологіями.

Зверніть увагу: навіть позиція «Іншим політичним силам» у запропонованому переліку відсутня! Не кажучи вже про те, що людина може довіряти одразу декільком політичним силам або вагатися.

На превеликий жаль, публічна риторика лідерів «Батьківщини» змушує повсякчас пригадувати риторику державних лідерів Росії. Бо демонструє той самий світогляд: є й можуть існувати або васали, або вороги; рівноправних партнерів немає й бути не може: «Хто не з нами, той за Януковича»; «Немає опозиції, окрім “Батьківщини”, й “Фронт змін” – пророк її»; ніякої опозиції, окрім «Батьківщини» та асоційованих із нею політичних сил, немає тепер і не може бути в майбутньому; лідера опозиції визначено на віки вічні. Свідомо чи мимоволі, але запропоновані ТВі варіанти відповідей змушують глядачів виходити саме з такої точки зору.

На самому початку березня глядачам запропонували проголосувати за одного з кандидатів на посаду президента Росії. Жодного зареєстрованого кандидата не було випущено, був і варіант: «Не підтримую жодного». Здавалося б, усе гаразд?

Передусім, залишаються великі сумніви в коректності такого опитування. Якби російський телеканал влаштував подібне опитування стосовно українських виборів, журналістів того ж таки ТВі це страшенно обурило б. Вони цілком слушно кваліфікували б це як антиукраїнську акцію й втручання у внутрішньоукраїнські справи. Питання коректності опитування має й інший бік: виникають чималі сумніви в тому, що глядачі ТВі володіли достатньою інформацією, щоб у даному разі зробити усвідомлений вибір. Так, здебільшого щось десь чули, але навряд чи більше.

Але головне навіть не в цьому. Напевне, не помилюся, коли стверджуватиму: далеко не один глядач подумки казав собі: «От шкода, що я не можу піти й проголосувати на російських виборах! Ото б я Путінові показав! Та якби українці могли голосувати, ніколи не став би Путін президентом! Була єдина країна, але розвалили її, гади!»

Хотіли того на ТВі чи не хотіли, але цим голосуванням канал навіював глядачам: Росія вам не чужа, це – не закордон, це – теж ваша країна, й від її влади безпосередньо залежить ваше життя. Звісно ж, досить поширеними в суспільстві є сподівання: от якби влада в Москві змінилася, то й в Україні все одразу пішло б по-іншому. Але на двадцять першому році незалежності сподіватися на Москву – хіба ж це не нонсенс? Що це, як не той самий комплекс меншовартості?

...Можливо, я надто вже прискіпуюся й вимагаю від каналу перфектності, якої він ніколи не обіцяв? Зрештою, жодного разу він не висловив претензій на науковий характер своїх опитувань.

І все було б гаразд, якби йшлося про звичні телеопитування у стилі «так – ні», «підтримую – не підтримую». Зачіпаючи актуальні соціально-політичні проблеми й пропонуючи глядачам науково-соціологічну форму відповідей, канал сам установлює собі дуже високу планку. Він сам провокує глядачів очікувати на науковість не лише форми, а й змісту. Він сам змушує сподіватися, що цінність його опитувань – не лише в додатковому фінансуванні, а й в отриманні матеріалу, який дозволяв би до значної міри уявляти громадську думку, прагнення й уподобання, притаманні дуже значному сегментові суспільства. Бачити всі реальні плюси та мінуси тієї думки, її обнадійливі й тривожні тенденції.

Що нагадали мені ці опитування, то це сценки в підземних переходах, які часто доводиться бачити. Декілька хлопців бренькають собі щось на гітарах і співають дурнуватими голосами, а дівчата тицяють перехожим просто в обличчя капелюха: «Допоможіть музикам!» Їх найменшою мірою не цікавить, чи слухають їх ті перехожі, чи подобається бодай комусь їхнє музикування, чи може воно когось зацікавити. Чистої води жебрацтво – от що це таке. До речі, прийшло це до нас із тієї самої Москви як черговий «передовий досвід». Чи не те саме робить і ТВі: байдуже, чи є взагалі якийсь сенс у формулюваннях запитань та відповідей – вони ж однаково лише задля годиться, задля вигляду? На російському телебаченні всі інтерактивні штучки відпочатково мають маніпулятивне завдання, а ще завдання створити ілюзію, ніби громадська думка бодай когось цікавить. Підкреслю: ілюзію. А на українському ТВі?

Незрівнянно шляхетнішим було би просто звернутися до глядачів із проханням про матеріальну підтримку. Глядачі ТВі відгукнулися б.

А ще шляхетнішим було б не задурювати глядачам мізки й проводити не ілюзію опитувань, а справжні опитування. І теми можна було б обирати не абияк, не якісь типово-загальні, а такі, які були б цікавими й несподіваними – й водночас важливими, такими, що соціологи мали б одразу вхопитися за них. Чомусь видається, що творчий колектив ТВі цілком міг би це робити.

Насамкінець зауважу єдине: обирання способу, в який проводити глядацькі опитування, є невід’ємним правом каналу. І якщо канал щосили прагне псувати враження від себе, він також має на те цілковите право. От тільки не дуже зрозуміло, навіщо це йому.