Литовський журналіст-міжнародник Лінас Бальсіс, про чий приїзд до Львова вже розповідав MediaSapiens, по тридцяти роках роботи в медіа, сім із яких він був спецкором національної телерадіокомпанії в Брюсселі, зробив вибір на користь політики. За його словами, дистанція між цими двома світами – журналістським і політичним – не така вже й велика. Тепер пан Бальсіс передає свій досвід молодому поколінню, яке прагне поєднати журналістські навички зі знаннями в галузі комп’ютерних технологій. Він вірить, що нині триває переродження медіа, а литовські ЗМІ за деякими параметрами вважає навіть кращими за західноєвропейські.

«Підкупити пресу стало легше, ніж за часів Народного фронту»

Лінасе, ви були першим в історії незалежної Литви спеціальним кореспондентом національного телерадіомовлення з питань ЄС і НАТО в Брюсселі. Розкажіть про цей досвід. Із якими труднощами довелося стикнутися?

Справді, я віддав цій роботі понад сім років, і це були дуже цікаві роки мого життя. Хоч я й не був новачком, коли переміг у конкурсі на литовському телебаченні й радіо на право працювати кореспондентом у Брюсселі. До цього я близько п’яти років вів теле- й радіопрограми, присвячені тематиці Євросоюзу. Тож я їхав у Брюссель, знаючи наперед, що на мене там чекає. Та коли ми з моєю дружиною Ірмою, – вона телевізійний режисер, оператор і редактор, а я всього лише журналіст, – переїхали туди й почали працювати, щодня глибше занурюючись у європейську політичну кухню, виявилося, що не так усе просто. По-перше, потрібно було звикнути до нового життя, знати, як винайняти помешкання в Брюсселі, як за нього платити, як порозумітися, наприклад, у муніципальному офісі, якщо не знаєш французької. Були проблеми. Вирішуючи їх, довелося і французьку опанувати, й дізнатися всі інші нюанси, а потім уже системно працювати у сфері ЄС і НАТО.

Коли ви почали працювати в Брюсселі, чи була відчутною різниця між стандартами журналістики посткомуністичної Литви та європейських медіа?

І так, і ні. Фактично 2002 року Литва вже мала славу країни з найбільш вільною пресою в Європі, й це справді було так. Литовська преса, що зародилась у часи Народного фронту Саюдіса (громадський рух за незалежність Литви, що сформувався за часів Перебудови. – Авт.) й активно боролася за визволення країни, досить швидко пройшла шлях демократизації. Тому я б не сказав, що, приїхавши до Брюсселя, я сильно здивувався іншим стандартам. Можливо, навіть навпаки – ми з Ірмою здивувалися, що литовська преса виявилася більш агресивною, активною та нахабною. В Литві й тоді, й тепер відкрити ногою двері міністерського кабінету й увійти до нього з камерою вважається нормою. У Брюсселі ж такого немає. Там ви ніколи не увійдете до кабінету комісара без попередніх обговорень і домовленостей. Тому спершу я здивувався такій увічливості європейських медіа. Звісно, я скоро збагнув, що за цією ввічливістю стоїть дуже глибоке розуміння речей, і журналісти можуть дуже чемно, з усмішкою на лиці зігнути будь-якого міністра в баранячий ріг.

Наскільки сьогодні медіа в Литві впливають на владу й політику? Чи відчутна реакція на гучні журналістські розслідування?

Раніше такої реакції було більше. Можливо, тому, що було менше самих розслідувань. В останнє десятиліття серйозних і глибоких розслідувань значно побільшало, але з роками реакція влади й політиків на такі публікації стає більш індиферентною. Звісно, бувають випадки, коли після публікації створюється, наприклад, парламентська комісія. Та, на жаль, в останнє десятиліття литовська преса трохи деградує – стає поверховою, а часом навіть продажною. Підкупити її стало легше, ніж за часів Народного фронту.

Чому так? Я не знаю. Можливо, зміцніли інтереси лобістів, які розуміють, що можуть спокійно жити, маючи власний засіб масової інформації. Втім, я не хочу малювати лише чорними фарбами. Формується молоде покоління журналістів, які завершують навчання на Заході. Повертаючись, ці люди відразу починають працювати по-західному. Як викладач я бачу, що їхній спосіб мислення змінюється в позитивний бік.

«Журналіст – учасник політичного процесу»

Ви можете оцінювати відносини медіа і влади з обох боків: були й журналістом, і представником влади – першим радником і прес-секретарем президента Литви. Ви залишили роботу в Брюсселі, прийнявши пропозицію тоді ще кандидата у президенти Далі Ґрибаускайте долучитися до її команди. Чим було аргументовано таке рішення? Адже, пішовши в політику, ви фактично пішли з журналістики.

Від журналістики до політики лиш один крок. І він насправді не такий уже й великий. Журналіст – спостерігач політики, політик – безпосередній її учасник. Але, будучи спостерігачем, ти автоматично стаєш учасником. Журналіст, який пише, робить сюжети для телебачення чи радіо на політичні теми, щодня спілкується з політиками, неминуче сам потрапляє до цієї сфери.

Скажімо, я завжди підіймав питання: чому політики повинні декларувати свої доходи і власність, а журналісти – ні? Від статті журналіста також може залежати ухвалення певних політичних рішень. Отже, журналіст – такий самий учасник політичного процесу.

Тож я б не сказав, що пішов із професії. Методи роботи залишилися ті самі, тільки цілі інші. Мета журналіста – копати, копати й вирити правду, а потім повідомити її суспільству. Мета ж політика – переконати суспільство у правильності своїх рішень.

Мені було цікаво змінити амплуа. Крім того, по трьох десятиліттях у журналістиці починаєш відчувати, що вже маєш певний досвід і знання, які кортить утілити в життя, беручи участь в ухваленні важливих для країни рішень безпосередньо.

В Україні останнім часом відносини між журналістською спільнотою та прес-службою президента доволі напружені. До прикладу, на одній із небагатьох прес-конференцій Віктора Януковича журналістам різних видань роздавали папірці з заготовленими запитаннями, які вони мали озвучити. Журналістів, що поважають себе, це обурило. Чи можливе щось подібне в Литві?

Ні, в нас такі речі не є можливими. Якби щось подібне сталося, мабуть, це й стало би головною новиною дня – всі журналісти дружно оприлюднили б ці папірці з запитаннями. Якщо у вас було так само, значить, преса вільна й не боїться влади.

У моїй практиці роботи прес-секретарем нічого схожого бути не могло. Попрацювавши у команді президента, я розумію політиків: не завжди легко знайти добру відповідь, не завжди ця відповідь є остаточною і не завжди її можна озвучити саме зараз. Але, зрозуміло, журналісти все одно запитують і мають на це право. У демократичній системі найкращий метод – це метод діалогу. І я завжди, якщо навіть не міг чогось сказати відразу, намагався допомогти журналістам. Обіцяв надати інформацію, щойно вона буде доступною, й пізніше повідомляв усе необхідне.

Ще один приклад з українського життя: нещодавно журналіст «Української правди» Сергій Лещенко з’ясував, що Віктора Януковича у закордонних поїздках супроводжують кореспонденти тільки лояльних до нього ЗМІ. Крім того, вони літають за кордон державним коштом рейсовими літаками, хоча раніше літали президентським літаком. За яким принципом працює журналістський пул президента Литви?

По-різному. Бувають випадки, коли президент чи прем’єр, якщо є така можливість, набирає пул журналістів. Але це робиться не для того, щоб вони добре подали цю поїздку у своїх матеріалах, а через те, що відбуваються якісь справді важливі події. Тут є інтерес і самої преси – не завжди журналісти достатньо багаті, аби купувати квитки і їхати власним коштом. Хоча в ідеалі має бути саме так. Західні журналісти всюди літають самі: навіть якщо летять у делегації президента, самі оплачують свою поїздку. Бувають випадки, коли квитки делегації оплачує сторона, що приймає, наприклад, Брюссель. Якщо в делегації залишається два-три вільних місця, можна взяти журналістів. У таких випадках для мене завжди було проблемою визначити, кого саме брати. Тому я старався всіх чесно інформувати про те, скільки є вільних місць, і пропонував самим визначитися, хто поїде. Така саморегуляція журналістів зазвичай працює.

Але зі свого досвіду знаю: краще, коли ти їдеш сам. Коли ми були в Брюсселі, мали авто, гроші на витрати, ми працювали відповідно до свого бюджету й не почувались у боргу ні перед ким.

Ви пішли з посад радника і прес-секретаря президента влітку минулого року. Чому?

Я прийняв це рішення, тому що, на моє глибоке переконання, якщо ти хочеш чесно працювати радником і прес-секретарем (а я працював на трьох посадах – старшого політичного радника, керівника прес-служби і власне прес-секретаря), ти повинен бути політичним однодумцем політика, з яким працюєш. Якщо ваші погляди розходяться з певних причин, стає складно говорити від імені цього політика. Виходить непереконливо.

«Не всі ж  журналісти брудні циніки»

Пішовши з посади прес-секретаря, ви не повернулися до практичної журналістики?

Щоби щодня ходити на роботу й писати репортажі або статті – ні. Але я пишу коментарі на теми, якими наразі цікавлюся і які є важливими для Литви. Не буду приховувати, що в литовському суспільстві моє обличчя знайоме і моя думка має вагу. Мої статті завжди викликають багато коментарів, і мені це подобається – значить, політичний діалог можливий. Адже я йшов із посади із відчуттям, що Литві бракує відкритого політичного діалогу між владою та громадянами. Тому деякими своїми статтями я намагаюся трохи провокувати цей діалог, аби влада почала відкритіше говорити та ділитись інформацією з людьми.

Також я викладаю у двох університетах. У Вільнюському – зв’язки з громадськістю, у Каунаському технологічному – курс журналістики для людей, чиїм головним напрямком освіти є ІТ. Це люди епохи інтернету, і їм дуже потрібно мати певні навички в журналістиці.

Як сьогодні в Литві вчать журналістів? Чи змінилася система журналістської освіти за роки незалежності?

Звісно, змінилася. Взагалі, ми перейняли європейську систему освіти. Коли мене запросили викладати, я відразу погодився. Й не тому, що там пропонували великі гроші, радше навпаки. Я погодився через те, що для молодих журналістів дуже важливий практичний досвід старших. Практиків, які вчать студентів, досить багато. Крім того, молоді люди мають змогу практикуватися в інших країнах – вони можуть обирати студії в університетах Європи і світу.

А чи запитані молоді журналісти в Литві? Нещодавно ми спілкувалися з польськими журналістами Павлом Решкою і Марцином Войцеховським. Вони досить песимістично оцінюють шанси молоді реалізуватись у професії. За їхніми словами, це пов’язано з тим, що класична журналістика відживає своє, і вже тепер навіть у великих газетах Польщі масово скорочують штати. Які тенденції в Литві?

Тенденції, мабуть, схожі і в Литві, і в Європі, і в усьому світі. Так, молодим журналістам нелегко знайти роботу (мій син, до речі, пішов батьківським шляхом). Та я помітив, що в Литві молоді журналісти намагаються відразу йти працювати до нових медіа. Вони розуміють, що робота на інтернет-порталах дозволяє і писати, і робити відео- або аудіорепортажі. В інтернет-журналістиці є інтерактивний зв’язок між журналістами, читачами і глядачами. Це дуже перспективно. Я впевнений і завжди кажу своїм студентам, що ера інтернету революціонізує журналістику. Ми свідки постання абсолютно нових ЗМІ і злиття всіх медіа. І ті, хто це розуміє, думаю, не залишаться без роботи.

Ви вперше в Українському католицькому університеті. Можливо, вже встигли познайомитись із нашою системою журналістської освіти. Які враження?

Я був приємно вражений, коли побачив, що тут поруч навчаються молоді статні семінаристи й гарні дівчата-студентки. Я б сказав, що УКУ – це цікавий приклад злиття різних освітніх тенденцій. Ми щойно говорили про злиття ЗМІ, а тут, як на мене, відбувається щось подібне із методами навчання. Те, що сюди приходять учитися семінаристи, і присутній духовний вимір, для журналістів теж важливо. Бо ж не всі журналісти є брудними циніками, для яких немає нічого святого. А тутешній підхід сприяє гармонійному розвитку і вчить мислити – а це важливо і для журналіста, і для богослова, і для філософа.

Фото Олени Клименко