Минулого тижня щонайменше двічі головним ньюзмейкером дня ставав президент Віктор Янукович. Уперше це сталося у вівторок, 21 лютого, коли в Києві відбулося засідання Ради регіонів, про яке досить детально повідомили випуски теленовин.

Розгляньмо висвітлення події на прикладі випуску «Сьогодні» каналу ТВі: по-перше, тут воно було чи не найдетальнішим із-поміж усіх телеканалів, а по-друге, ТВі є не провладним каналом і зазвичай пропонує свій, альтернативний до приписаного владою погляд на події. Отже, анонс Катерини Нестеренко на самому початку випуску: «Янукович вийшов – урядовці зчепилися; Азаров тикав – Балога грав у мовчанку». Одне слово, скандал понад усе.

А от студійна підводка: «Віктор Балога принципово відмовився звітувати перед прем’єр-міністром на засіданні Ради регіонів... Все це відбувалося на очах у губернаторів і міських голів... За скандалом спостерігали й наші журналісти». Кореспондентка: «На очах губернаторів і мерів ледь не чубляться...».

За синхронами Азарова та Балоги (звертання Азарова до Балоги на «ти» кореспондентка цілком слушно визначила як хамство), нарешті, справа дійшла й до предмету події. Кореспондентка: «Президент відповідає сухим “дякую”, попереджає: не терпітиме ледарства в регіонах».

Синхрон президента (виголошено дуже суворо): «Є й такі, які очікують. Як кажуть, поки пітух прокукарєкає. Чи клюне в одне місце. Чекати цього не треба». Інший синхрон президента: «Майже шістсот мільйонів вбухали в цей проект без розуму й без голови. Якщо буде повторення такого випадку, як в Одесі, не ображайтесь. Якщо у вас не вистачає часу розібратися, і ви чекаєте, коли президент буде розбиратися, це погано закінчиться». А ще президент вимагав, щоб комунальні тарифи до кінця року стали економічно обґрунтованими.

Кореспондентка розповідала, як боялися присутні президентських прочуханів, і міркувала про ймовірність кадрових чисток в уряді та регіонах – оце й стало, після конфлікту Балоги з Азаровим, другою провідною темою сюжету.

На інших каналах було майже те саме – хіба що про конфлікт між міністром надзвичайних ситуацій та прем’єр-міністром деякі з них не розповіли. Синхрони Януковича також були ті самі.

Отже, повні й об’єктивні матеріали? Стриваймо. А що то взагалі за орган влади такий – Рада регіонів? Що то було за високе зібрання? Указ президента «Про Раду регіонів» було видано 9 квітня 2010 року. У додатку до нього – Положенні про раду регіонів – зазначено: «1. Рада регіонів є консультативно-дорадчим органом при президенті України, утвореним відповідно до пункту 28 частини першої статті 106 Конституції України». Звернімо увагу: консультативно-дорадчим органом.

Стаття 3 Положень проголошує: «Основними завданнями Ради регіонів є: 1) вивчення суспільно-політичних процесів, що відбуваються в державі... 2) сприяння взаємодії та активізації співпраці органів державної влади та органів місцевого самоврядування у вирішенні питань вдосконалення державного будівництва, 3) обговорення актуальних питань забезпечення збалансованого соціально-економічного розвитку регіонів... 4) проведення консультацій щодо здійснення адміністративно-територіальної реформи... 5) аналіз законодавства України з питань регіонального розвитку... 6) моніторинг стану виконання актів президента України з питань регіонального розвитку... 7) розгляд проектів законодавчих актів з питань регіональної політики і державного будівництва... 8) забезпечення вивчення громадської думки... 9) вивчення та узагальнення іноземного досвіду...».

Ото й усі завдання, виключний їхній перелік. Тож скажіть: до якого з цих пунктів можна віднести роздавання президентом прочуханів? Того самого «півня», який «клюне»? А до якого з цих пунктів можна віднести звітування Балоги перед Азаровим? Чи, може, все це було різновидом консультативно-дорадчої діяльності?

Те, що ми побачили, було типовою «виховною роботою» начальника з підлеглими. Гаразд: в Україні створено владну вертикаль. Але в такому разі що там робили міські голови, вони ж мери? Їх же не президент призначав, їх обирали громадяни! Вони не є й не можуть бути підлеглими президента! Їх не мають турбувати президентські прочухани, бо вони є антиконституційними! (Як, до речі, й стосовно фігуранта репортажів – голови Одеської облради, теж обраного, а не призначеного президентом.)

Ми з вами спостерігали, як учергове демократичні політичні категорії, запозичені з демократичних країн, в Україні перетворюються на беззмістовний порожній звук. За такою логікою, й Олександра Попова можна оголосити главою місцевого самоврядування в Києві, хоча ніяким САМОврядуванням тут і не пахне. От що, за ідеєю, мало би стати головним змістом матеріалу – та що там казати, сенсацією! Але навіть ТВі не звернув на це жодної уваги, сприйнявши все як належне.

А ще президентські синхрони змусили згадати синхрони Владимира Путіна у випусках російських новин. Зокрема, якось показували, як після жахливого вибуху складів боєприпасів у Башкирії Путін, зібравши міністрів, наставляв їх: «Треба зробити все, щоб ліквідувати наслідки катастрофи якнайшвидше! Треба зробити все, щоб надати допомогу постраждалим!» (Цитата за пам’яттю, але точна за змістом.) Більш безглуздого виступу на нараді з міністрами важко було уявити: можна гадати, самі міністри цих абеткових істин не знали. Зрозуміло: це було зроблено винятково на камеру, щоб сподобатися росіянам.

Чи не таку саме мету переслідували наведені синхрони Віктора Януковича? Чи не так само його слова найбільше нагадували виховну бесіду з нерозумними школярами й не містили нічого змістовного, жодною мірою не допомагали відхилити завісу над тим, як відбуваються в Україні політичні процеси? Чи не так само слова президента були розраховані винятково на камеру – щоб телеглядачі зрозуміли: от який молодець наш президент, от як він усе тримає під контролем і про все дбає?

Нарешті, чи такою вже відкритою є сьогодні наша влада? А якщо ні, то з якого це дива раптом із засідання Ради регіонів зробили телевидовище? І чому Балога мусив звітувати перед Азаровим саме тут, а не на засіданні Кабміну? Оці запитання найпершими мали би спасти на думку тележурналістам. Бо напрошується припущення: усе це було зроблено спеціально для телевізійників. І скандал між Балогою та Азаровим, можна припустити, було розіграно з тією ж метою – знаючи наперед, що телевізійники вхопляться за нього, мов за подію століття. І прочухани, цілком може бути, мали на меті те саме – спровокувати тележурналістів завести мову про можливі кадрові зміни в майбутньому, відволікаючи тим самим суспільну увагу від проблем сьогоднішніх. Тим паче, що ймовірні кадрові зміни в будь-якому разі не змінять владної системи, а тому й значення їхнє насправді не є таким уже визначальним; усі розмови про можливі кадрові зміни, всі припущення про можливі відставки й призначення за нинішньої системи влади є не більш ніж поживою для любителів пліток.

То що ми спостерігали минулого вівторка, зокрема й на ТВі? Чи не спектакль, чи не піар-акцію з метою створення іміджу «суворого, але справедливого» президента? Чи не було тележурналістів банально використано, зі знанням їхніх слабкостей та вподобань?

Другим явленням президента народові, звісно ж, було його інтерв’ю Андрієві Куликову, Савікові Шустеру та Євгенієві Кисельову з нагоди другої річниці інавгурації. Отут мене як глядача найбільше цікавить механізм організації того інтерв’ю. Куликов, Шустер та Кисельов – конкуренти, суперники й узагалі дуже приємні люди – зібралися за філіжанкою кави й вирішили запросити президента на інтерв’ю? А він узяв і погодився? Або ж Адміністрація президента вирішила відзначити річницю інавгурації й покликала для цього трьох телеведучих?

Запитання ці мають суто практичний характер: саме від відповіді на них залежав розподіл ролей. Хто був гостинним господарем (господарями), а хто – гостями (гостем), яким (якому) не личило йти до чужого монастиря зі своїм статутом? Хто з присутніх, у разі чого, міг сказати: інтерв’ю вийшло невдалим, і тому в ефір його я не випущу (не допущу)? Хто кому був більше зобов’язаний?

Оглядачі зауважують: цього разу інтерв’юери не були сервільними. Я би сказав: не були такими сервільними, як раніше. Або не здавалися такими. Втім, дотискання запитань у разі занадто обтічних відповідей і цього разу практично не було. А занадто обтічних відповідей було досхочу.

Ба більше: деякі відповіді президента на одне запитання прямо суперечили його ж відповідям на інше запитання. Так вийшло з темою ув’язнення Юлії Тимошенко та її можливого помилування. Віктор Янукович стверджував, що помилувати лідерку опозиції не може, оскільки судову процедуру ще не завершено (то її й узагалі може бути ніколи не завершено, бо проти Тимошенко можна висувати нові й нові звинувачення. – Б.Б.), а ще Юлія Володимирівна мусить подати прохання на ім’я президента (і Янукович достеменно знав, що вона цього ніколи не зробить. – Б.Б.).

Але згодом президент почав розповідати, яким недосконалим і застарілим є Кримінально-процесуальний кодекс і як його треба ревізувати, а разом із тим і реформувати судову систему.

Що вийшло в підсумку? Президент фактично прямим текстом назвав Юлію Тимошенко жертвою недосконалого, антиправового законодавства, але помилувати її він однаково не може. Чи це не повний абсурд?

Та й до чого тут, власне, Кримінально-процесуальний кодекс? Хіба він установлює, що є злочином, а що не є? Хіба він, а не Кримінальний кодекс, установлює міру покарання? Хіба він, зрештою, змушує суддів бути упередженими й брати до розгляду документи, датовані 31 квітня? Уточнити це ніхто з присутніх президента не попросив.

От Янукович виправдовував організоване голосування, захоплювався дисциплінованістю й одностайністю Партії регіонів – аж от він почав скаржитися, що новий КПК ніяк не можуть розглянути. Чудово виглядало сказане в іншому контексті: «Если будет моя власть (виділення автора. – Б.Б.), я этого не допущу».

Коментатори захоплюються тим, що нібито президент відмовився від перспективи подовжити свої повноваження понад два терміни. Насправді нічого подібного не було: Янукович вів мову про українські традиції, про те, що «я впевнений», «малоймовірно» й «навряд чи» – можна було гадати, що остаточно це залежатиме від бозна-кого, а Віктор Янукович тут не більш ніж політолог-експерт. Він так і не сказав чітко й недвозначно: «Я не стану намагатися балотуватися утретє».

Поруч із реформами президент неодноразово згадував модернізацію, яка, за його словами, успішно відбувається. Ніхто з інтерв’юерів так і не спитав, у чому ж вона полягає, та модернізація, де її можна побачити на власні очі.

Андрій Куликов запитав, чи часто президент спілкується з пересічними українцями й у який спосіб дістає інформацію про їхні проблеми та їхнє повсякденне життя. Отакою була відповідь президента: «Джерел багато: інститут радників, експерти, Інститут стратегічних досліджень, поїздки по регіонах. Я категорично забороняю робити солодкі зустрічі – непідготовані люди щоб спілкувалися. Ну й, звісно, спецслужби». Останній пункт відповіді, чесно кажучи, змусив напружитися: що саме президент зрозумів під висловом «інформація про повсякденне життя»? Що ж до солодких зустрічей, то ніби й не було нещодавнього інциденту з «афганцями», ніби ніхто (а Куликов, Шустер і Кисельов уже точно) не знає про граничну зарегламентованість усіх появ Януковича на публіці.

Той самий Куликов запитав: «Чи часто ви ходите вулицями Києва?». Відповідь була такою: «Рідко, але ходжу. Не люблю публічності, не хочу робити це перед камерами». Ну що тут скажеш? Мабуть, для того й перекривають вулиці ледь не за добу до появи президента, щоб він міг пройтися ними непублічно?

Дуже прикметно: серед джерел інформації президент не назвав ЗМІ. Отже, він їм не довіряє? Не вважає за серйозне джерело? То чи не припускає він можливості, що радники з експертами з найкращих міркувань можуть підкладати йому те, що він хоче побачити? І це в найкращому разі? Подальші слова про свободу ЗМІ та прагнення зробити вільними регіональні медіа, врятувати їх від тотальної залежності від місцевої влади (а це Кисельов перевів мову про свободу слова у контекст регіональних ЗМІ) вже виглядали геть непереконливо.

Що привернуло увагу у відповідях президента? Невтомні посилання на 2010 рік: «Ми не очікували, що країна знаходиться на краю прірви». Що далі, то початок 2010 року виглядає у виступах Януковича все трагічнішим і трагічнішим. Списування всіх негараздів то на об’єктивні обставини («Ви подивіться, що коїться в Європі»), то на підлеглих: виявилося, що то через Раїсу Богатирьову РНБОУ «не відігравала тієї ролі, що в європейських країнах та США».

Президент досі не може позбутися образи на своїх опонентів: він прямо заявив, що дострокові парламентські вибори (нагадаю: оголошені через спроби сформувати конституційну більшість на персональній, позафракційній основі) були «провокацией, которая была сделана против нашей страны и привела к тому, что страна оказалась с голым задним местом». У цій фразі – філософія влади за Януковичем: демократичні процедури й дотримання законів шкідливі, бо залишають країну «з голим місцем». Про Помаранчеву революцію: «І на виборах 2004 року ми перемогли; брехня, що була розповсюджена – це й була брехня». Отже, нинішній президент вважає, що п’ять років Україною керувала нелегітимна влада, люди, які незаконно, силоміць обійняли свої посади – тобто злочинці! Чи не цим пояснюється кримінальне переслідування опозиції?

На запитання про те, чому загальмовано законопроект про ринок землі, президент почав відповідати щось про те, що «реформа имеет свою этапность, она состоит из многих составляющих». Лише після нагадування про другу частину запитання Кисельова – чи не є гальмування законопроекту популізмом? – президент відповів: «...Если вы спросите: почему вы пренебрегаете мнением людей? Я не хочу пренебрегать мнением людей…». Щойно перед цим Янукович вів мову про те, що «я и наша команда достигли такого уровня, что идём к намеченной цели», не звертаючи уваги на думку нерозумного суспільства.

Такий пасаж: «Очікування в суспільстві, що зміниться влада, й усе одразу зміниться на краще». Вже й не згадаєш, що Віктора Януковича було обрано менш ніж половиною виборців. Чимало (чи не більшість?) президентських відповідей відзначала одна річ: вони були правильними з формального погляду, навіть слушними – от тільки дуже важко співвідносилися з реальністю. Це стосувалося, зокрема, його пасажу про популізм: виходило, що популярними в суспільстві можуть бути лише політики-популісти, а суспільство, відповідно, є ледь не безмозким.

Про нещодавню зустріч із десантниками: «Ми ж десантники! Що таке “аеромобільні війська”? Це нас принижує! От що люди кажуть!» Подібного штибу спогади в президента виконують одразу декілька функцій. Вони створюють атмосферу невимушеності й довіри. Вони створюють відчуття конкретики за домінування загальних фраз у відповідях на значущі запитання. Нарешті, вони змішують до купи проблеми різного масштабу й характеру – адже насправді офіційна назва десантних, а чи як їх там, військ не є й не може бути проблемою загальнонаціонального масштабу, але враження має складатися таке: президент усі проблеми тримає на контролі й розв’язує!

«У нас не будет будущего, если мы не будем думать о людях». «Я непростую жизнь прожил, я много своей жизни посвятил поиску эффективного улучшения жизни людей». На запитання Шустера про те, що «не расширяете потенциал кадров; может, создать правительство общенационального консенсуса?»: «У меня богатый управленческий опыт, сейчас не время перетряхивать, я знаю, когда это делать». Зрозуміла, ґрунтовна відповідь? «Никто (з уряду. – Б.Б.) за эти два года толком не отдыхал». То, виходить, кримські спецсанаторії стоять порожні?

У відповідь на тему можливого «підтягування» результатів виборів через падіння популярності ПР: «Ви ображаєте наших виборців; усі наші перемоги – то перемоги наших виборців!» Золоті слова! Куликов у продовження: «Ніяк не пов’язані з адміністративним ресурсом?» Янукович: «З року в рік країна стає все більш демократичною». No comment.

Кисельов: «Для вас что будет важнее – высокий результат вашей партии или максимальная легитимность?». Лише повний дурень відповів би: результат. Президент, звісно ж, відповів, що він за максимально чесні вибори, а ще що «потеря 1%, условно говоря, за который мы будем бороться», для ПР не має значення. Дав зрозуміти, що більш ніж 1% ПР не втратить у будь-якому разі.

Шустер: «Десантники. Они не сказали, что министр обороны пришёл, который дерётся в парламенте?» Янукович розсміявся: «Они сказали: “Боец пришёл”» – і завів мову про особливості українського парламенту. Такі от височайші жарти.

Запитання про те, що Партія регіонів нібито планує перед виборами здійснити масовані соціальні виплати. Янукович: «Если будет возможность, мы даже задумываться не будем. А выборы у нас всё время». Переконливо? А ще президент надав інтерв’юерам стос паперів – довідковий матеріал, сказавши: «Социальные гарантии. Вы не найдёте минусов. Везде плюс, плюс, плюс. Небольшие, но плюсы – 6%, 9%». Про інфляцію, про співвідношення номінальних і реальних показників ніхто не спитав. А президент удвався до блискучого блефу: всі глядачі бачили, що він передав якісь папери, але... він достеменно знав, що самих цих паперів глядачі ніколи не побачать, бо формат усіх трьох ток-шоу того не передбачає. 

Запитання Шустера про Тимошенко в ув’язненні. Янукович: «Кто больше всего от этого пострадал?» Кисельов: «Сама Украина». Декілька разів російський метр удавався то до навідних запитань, мов на іспиті, то до прямих підказувань.

Завершилося інтерв’ю досить комічно: президент спитав в інтерв’юерів, чому вони не поставили йому запитання про Євро-2012, і тут само почав сам собі розлого відповідати. Отут сумнівів у заготованості принаймні цієї відповіді вже не було ніяких. Сумнівів у тому, що президент вважає за найважливіше, за найбільший пріоритет, не лишилося так само.

Привернула увагу одна обставина. Журналісти ставили президентові не надто зручні запитання. Але жодного разу він не знітився, жодного разу не замислився, жодного разу не виглядало, що запитання стало для нього неочікуваним і він мусить зібратися з думками. Віктор Янукович має блискучу витримку й таку ж блискучу реакцію? Може бути, але ж раніше він демонстрував їх далеко не завжди!

Чи не дивно, що чимало запитань інтерв’юерів було присвячено кадровим питанням і можливим майбутнім перестановкам? Нав’язла в зубах уже ця тема. Ну невже це й справді є найактуальнішою на сьогодні проблемою України? Чи не є вона вигідною владі, бо, по-перше, відвертає увагу від нагальніших проблем, а по-друге, створює ілюзію: от розжене добрий цар злих бояр і набере нових, добрих – отоді вже точно заживемо?

Можливо, я поставився до запитань і відповідей занадто прискіпливо. Але подеколи дуже хотілося вигукнути сакраментальне: не ві-рю! Надто вже старанно, по-учнівськи старанно грав президент роль доброго царя. І надто поблажливо інтерв’юери дозволяли йому це робити.

От через усе це й не дає спокою запитання: чи не було все це постановкою, де всі ролі було розподілено заздалегідь – хай навіть не через пряме погождення питань, але завдяки тому, що всі учасники «невимушеної бесіди» прекрасно розуміли нинішні правила гри й ніхто не збирався наражатися на «червону картку»?