Соціальну фотовиставку «Війна краде дитинство» у київській Mironova Gallery присвячено дітям, які змушені жити в зонах воєнних конфліктів. На експозиції презентовано роботи всесвітньо відомих фоторепортерів – Амі Вітале, Берната Арманга, Єфрема Лукацького, Олександра Глядєлова та майстра «документального фотовимислу» – Роджера Балена.

Виставка є частиною всеукраїнського проекту міжнародного благодійного фонду «Воинское братство». Сьогодні, 29 лютого, – останній день роботи виставки в Києві. Далі експозицію буде представлено в інших великих містах України.

За словами організаторів, фотовиставка в першу чергу спрямована на дитячу та молодіжну аудиторію. «Завдяки цьому проекту ми хочемо донести поколінню, що підростає, зміст таких понять як добро, співчуття, милосердя і цінність життя як такого», – каже Олександр Котирло, голова правління фонду.

Однак зрозуміло, що експозиція цікава не лише молоді. Оскільки ця тема – дитинство і війна – завжди була і буде цікавою для фотодокументалістів, і завжди викликатиме емоції у глядача. Роботи різних фотографів, зроблені у різних «гарячих точках» планети, поєднує одне: контраст дитячої довіри та дорослої жорстокості. І щоб передати тяжкість побачених реалій, необов’язково знімати закривавлені тіла (на експозиції їх якраз немає).

Кожна фотографія – це штрих, який доповнює головну думку: діти змушені виживати у тому світі, який створили для них дорослі, й вибору в них, на жаль, немає. На фотографіях зафіксовано різні сторони далеко не дитячого світу. Це голодні діти, що плачуть, на руках у матерів. Це страждання через втрату рідних – наприклад, на фотографії Берната Арманга (репортера Associated Press) «Біля труни батька», зробленій у Секторі Газа. Або просто «побут», щоденне життя цивільного населення в зоні воєнних конфліктів, яке зафіксовано на фотографіях Олександра Глядєлова – із Сомалі та Інгушетії.

Викривлене розуміння нормального життя яскраво демонструють знімки Єфрема Лукацького, зроблені в Північному Афганістані: діти катаються на каруселі із артилерійських гільз, а маленький хлопчик грається справжньою зброєю. Для дітей із таких регіонів фотоапарат може бути більш незвичним, ніж стрілянина та бомби. Наприклад, на фотографії Амі Вітале «Біля стін рідного будинку» маленька ангольська дівчинка доброзичливо позує фотографу, а за її спиною – зруйнований будинок із простріляними стінами. Це наслідок жорстокої громадянської війни в Анголі, під час якої загинуло близько 2 мільйонів людей, приблизно шоста частина населення країни.

Біля стін рідного будинку. Ангола / Фото із сайту Амі Вітале 

Робота фотографа в зоні воєнного конфлікту потребує максимуму професіоналізму та душевних затрат. Однак фотографування дітей – це ще складніше завдання, яке завжди призводить до етичних дилем і вимагає вміння поєднувати професіоналізм та людяність. Про особливості фотографування дітей MediaSapiens розповіла Амі Вітале.

Амі, чи стикалися ви з етичними проблемами під час фотографування дітей у зоні воєнних дій?

Виникає багато етичних роздумів, і не лише в зоні воєнного конфлікту, а практично завжди, коли фотографуєш дітей. По-перше, я маю бути переконана, що сім’я дитини знає про мою присутність і мої цілі. Мені необхідно пересвідчитися: вони справді не проти того, щоб я розповіла історію їхньої дитини. Якщо такої згоди немає, я поважаю цю думку і не фотографую. Намагаюся розповідати невідомі історії і не йти туди, де вже працює більшість журналістів. Також проводжу багато часу з героями фотозйомки, спілкуюся з ними. Дуже часто люди дзвонять мені й самі просять приїхати, сфотографувати щось. Так було в Кашмірі, минули роки після мого від’їзду звідти, а я отримувала листи від жителів – вони просили мене повернутися. Думаю, яку б історію я не розповідала, я маю завоювати довіру людей, поважати їх.

Як визначити ту межу, коли фотограф уже не має права знімати людське горе?

Звісно, є моменти, коли не можна фотографувати людські страждання. І відверто кажучи, я думаю, всі знімки потрібно робити з величезним співчуттям. Я нещодавно повернулася з суддівства World Press Photo, й одна річ мене просто вразила. Багато з фотографій, які не перемогли, демонстрували неповагу і відсутність співчуття до героїв знімків. Ви самі це побачите, якщо поглянете на ті фото. Ви можете помітити ненависть в очах людей на фотографіях. Дуже важливо знати, коли треба робити знімок, а коли краще опустити фотокамеру. В цьому допомагає спілкування і, знову ж таки, співчуття.

Чи можете навести приклад зі свого досвіду, коли ви були у складній ситуації такого штибу?

Бувають випадки, коли я не фотографую, навіть якщо бачу – це міг би бути надзвичайно сильний кадр. Просто через те, що люди просять не фотографувати. Також я завжди замислююсь, як мій фотоапарат може вплинути на людей. Наприклад, одного разу мене попросили сфотографувати хлопчика, який втратив руку після нападу лева – він чудом вижив. У тому селищі всі дражнили хлопця, він почувався надзвичайно присоромленим через свою страшну травму. Я бачила, це буде дуже болісно для хлопчика, якщо ще й я почну звертати увагу на нього. Тому я попросила всіх дітей підійти і позувати для фотографії, я постаралася зробити так, щоби хлопчик зрозумів: я не роблю акцент на його трагедії і не виділяю його з-поміж інших. Думаю, це важливо – завжди ставити себе на місце того, кого фотографуєш.

Які особливості роботи з дітьми в зоні воєнних конфліктів, як вони реагують на фотографа?

Це прозвучить як штамп, але діти справді дають мені надію на краще життя. Десять років тому, майже в ці самі дні (27 лютого), був спалах насильства в Індії, в Гуджараті. Тисячі було вбито фанатиками, які кидали мечі та ножі. Десятки тисяч залишилися безпритульними. Мені справді хотілося покинути цю професію після того як я стала свідком такої невимовної й жахливої жорстокості. Моє серце щемило, й хотілося одного – втекти з цієї Індії.

Під час заворушень я фотографувала мусульманських дівчат у таборі для переселених громадян. Вони були просто чудові і сповнені радості, незважаючи на жахливі обставини. Діти прекрасні в тому, що вони пристосовуються до будь-якої ситуації. Вони допомагають мені побачити красу в найбільш трагічних ситуаціях. Це трапляється завжди, де б я не подорожувала.

Гуджарат, Індія, 2002 / Фото із сайту Амі Вітале

Амі Вітале – американська фотожурналістка, яка працювала у більш як 80 країнах і була свідком громадянських конфліктів, насильства та жорстокості. Її роботи було презентовано в музеях по всьому світу й опубліковано в міжнародних журналах, зокрема в National Geographic, Adventure, Geo, Newsweek, Time, Smithsonian. Фотографії Амі Вітале здобули нагороду World Press Photos, нагороду Lowell Thomas у журналістиці, Daniel Pearl Award за «неперевершене репортування», вона стала фотографом року за версією Національної асоціації фоторепортерів у 2003 році.

Дякуємо Mironova-Gallery за допомогу в підготовці інтерв’ю.