Може, настав час припинити «маніпуляцію століття»?
Мова піде про те, про що дуже хотілося б почути з телеекранів у двадцяту річницю незалежності, але – принаймні, чітко й у концентрованому вигляді – так і не довелося. Про те, що дуже хочеться, але не вдається почути кожного Дня Незалежності.
Чимало українців розчаровані незалежністю й навіть шкодують про розпад СРСР. Не відзначає цього лише лінивий. Зазвичай це просто констатують, мов погану погоду, не даючи собі клопоту проаналізувати причини явища та шляхи їхнього усунення (виправлення). Спробу аналізувати зробили в оновленому для нового телесезону ток-шоу «Велика політика» Євгенія Кисельова на «Інтері» – але, не торкаючись якості цієї дискусії, зазначимо лише, що йшлося в ній саме про розчарованість незалежністю, питання ж розпаду СРСР як таке не зачіпалося.
Показовими ж щодо теми саме розпаду СРСР стали дві публікації в авторитетних інтернет-виданнях, обидві від 19 серпня. Показовими, бо вони відобразили тональність, що ледь не домінувала в переддень і в День Незалежності.
Одна з них – «Цена Независимости» Олександра Матюшенка у виданні «Левый берег». Ідеться в ній про те, що нібито ЦК КПУ таємно розпорядився почати роботи з запровадження гривні ще в березні 1991 року. За матеріалами цієї статті, вже навесні того року компартійне керівництво УРСР чітко вирішило вивести Україну зі складу СРСР. Здавалося б, честь йому й слава, партійні вожді, як виявилося, бодай трішечки розуміли історичні процеси й усю їхню невідворотність.
Але ж ні, автор робить інші висновки: «Кравчук и его соратники начинают практическую подготовку к захвату власти…», «А давайте перевернём вопрос с ног на голову. Быть может, это Кравчуку, Фокину и их номенклатурным соратникам была нужна независимость? Например, чтобы бесконтрольно и без оглядки на союзное начальство распоряжаться бывшей общенародной собственностью?».
Отак, виявляється: українці всією душею були за СРСР та «общенародную» власність, а злокапосний Кравчук зі своєю клікою зруйнував цей земний рай. Знову ж: про те, що саме номенклатура скористалася плодами незалежності, знають усі й дуже давно. Але в даному разі її інтереси ситуативно збіглися з інтересами дуже значної кількості українців. У статті ж подано крах СРСР як результат випадкової, нічим об’єктивно не зумовленої змови. Щиросердих і наївних, мов діти, українців злісно обдурили, позбавивши улюбленого й дорогого їхнім серцям «союзу непорушного».
Тож іще раз «перевернімо запитання з ніг на голову»: якби СРСР не розпався – чи означало б це, що власність залишилася б «загальнонародною»? Чи це лише в Україні комуністична номенклатура розпорядилася «загальнонародною» власністю, чи це була лише українська особливість? А якщо ні, то до чого тут узагалі розпад СРСР?
Інша публікація – це стаття Михайла Дубинянського «Загибель імперії» в «Українській правді». Починається стаття нібито «за здравие»: «Двадцать лет назад агония Советского Союза вступила в завершающую фазу». Отже, йдеться про об’єктивний процес? Але вже незабаром іде таке: «Почему скромный обыватель должен радоваться краху советской империи, если в результате он объективно пострадал? Утратил прежний социальный статус, потерял работу и сбережения, провёл несколько лет в беспросветной нищете, стал жертвой произвола и беспредела?.. Что такое распад европейских колониальных империй? Это целый букет войн, погромов, геноцидов и террора». І висновок: «И если империя уже построена, нужно остерегаться её разрушения, а если она уже разрушена, не стоит строить её заново». Думка, до речі, не нова, Іван Плющ та Олександр Мороз висловлювали її вже років п’ятнадцять тому.
Загальним місцем, звичним штампом для більшості з-поміж нас стала фраза: «Внаслідок розпаду СРСР...». Саме розпадом СРСР ми звикли пояснювати всі наші біди, зокрема й змальовані Дубинянським.
Чи не зловилися ми на гачок російської пропаганди? Чи не живемо у викривленому світі підмінених понять? І щодо «таємної змови», й щодо розпаду СРСР як причини численних лих?
Так, СРСР останнього часу міфологізувався. Не без «ненав’язливої» допомоги тієї ж таки російської пропаганди. До журналістики прийшло молоде покоління, яке вже не пам’ятає (принаймні, усвідомлено) радянської дійсності, а тому не лише ковтає підкидувані міфи, а й без жодних сумнівів ретранслює їх.
Чим радянські часи згадуються мені? Зокрема, регулярними поїздками до бабусі в Донецьк. Усі ці поїздки неодмінно відбувалися з зупинкою в Дніпропетровську та зустріччю з місцевими родичами. З Києва я щоразу виїздив із двома важезними сумками: в одній руці – сумка вершкового масла, в іншій – сумка м’яса. У Дніпропетровську ані того, ані того у вільному продажі не було. От просто не було, й усе. Під час зустрічі дві сумки переходили у власність дніпропетровських родичів, і подальша поїздка була вже просто легкою прогулянкою.
Шлях додому був таким самим («шахтарську столицю» забезпечували за столичними стандартами: шахтарі – люди такі, що й за радянських часів могли влаштувати страйк через «нема чого їсти»): дві сумки, зупинка в Дніпропетровську, ой як легко стало їхати!
Оспіваного в нинішній пресі «ковбасного раю» в СРСР насправді не існувало щонайменше з початку 1970-х років. «Отдельная» и «Любительская» – ото був і весь асортимент столичних (!!!) магазинів. У провінції й із ними були перебої. У російській провінції навіть у розквіт «застою» м’ясо та масло продавали за «талонами» – це був такий евфемізм, за яким приховували хрестоматійну карткову систему. Тож не були брежнєвські часи часами багатства й стабільності, аж ніяк не були.
А чи хтось пригадає тепер: із середини 1970-х років усі їдальні (й навіть деякі ресторани!) СРСР двічі на тиждень, зазвичай у вівторок та четвер, мали влаштовувати «рибні дні»? Тобто, не мали права готувати ніяких інших страв, окрім як із риби, зазвичай скумбрії або ставриди – інші в радянському продажі були неймовірним дефіцитом. (Червона риба зустрічалася лише в літературних творах про дореволюційні часи.) «Партія та уряд» переконували, ніби це зробили лише з турботи про здоров’я трудящих: риба, мовляв, є дуже корисною.
А чи пам’ятає хтось, що на межі 1970–1980-х років радянські «партія та уряд» ухвалили «продовольчу програму»: за всіх компліментарних епітетів у тодішніх офіційних ЗМІ від радянських громадян було вже не приховати, що керівництво визнало дуже серйозні проблеми із забезпеченням СРСР продовольством.
Хто сьогодні може нагадати про це, хто може змалювати нинішнім молодим картину реального, а не намальованого у Кремлі СРСР? Тільки ЗМІ. Але вони цього не роблять. Нинішньому Дню Незалежності на телебаченні цілком можна було дати епіграф: «Незалежність очима політиків». Відзначання двадцятиріччя формального прощання з імперією дуже наочно показало: українське телебачення за духом своїм є типовим телебаченням феодальної імперії. Єдине, що його цікавить і що є для нього вартим уваги, – це, умовно кажучи, життя при дворі, життя у «високих сферах». Суспільство існує лише остільки, оскільки його згадують політики. От тому й немає місця для погляду на СРСР «знизу», очима простого радянського обивателя. От тому й виходить так легко продукувати міфи про СРСР.
Коли заходить про міфічний добробут радянських часів, утрачений «внаслідок» незалежності, патріотичні опоненти зазвичай відповідають: зате в СРСР не було свободи. При цьому мають на увазі винятково «високу» свободу, свободу з погляду дисидентів. Звичайних людей це навряд чи переконує.
А от свобода повсякденна, побутова, та, що стосувалася всіх і кожного, залишається поза увагою. Але ж саме її відсутність щодня й щомиті відчував на собі кожен радянський громадянин! Не можна було поїхати за кордон. Не можна було купити найелементарнішого – треба «діставати». (До речі, «особливості національного бізнесу», та й корупція – чи не з тих вони самих часів, коли мати успіх означало «крутитися», знаходити шпаринки, як обійти закон?) Не було де слухати улюблену музику. Не було де зробити красиву стрижку, бо в перукарнях нічого, окрім «угорки» й «канадки», не пропонували? Та й у школі забороняли будь-який нестандарт. «Советские футболисты позорят нашу родину; они же советские люди, как же они позволяют себе ходить с длинными волосами?!» – про це міг довго й запекло розмірковувати шкільний учитель. З готелю просто посеред ночі могли виселити: «Іноземці приїхали, треба їх поселити, а ви краще б БАМ їхали будувати, ніж от просто так роз’їжджати». Про резонансні світові кінофільми в СРСР можна було знати лише з газетних рецензій, найчастіше розгромних. Велетенські території СРСР було закрито для відвідування – зокрема широчезну смугу поблизу західного кордону України. Закритим було все балтійське узбережжя, окрім декількох точок – Петербурга, Таллінна, Вентспілса, Ліепаї, Паланги, Клайпеди, та ще невеликої смуги Саулкрасти – Рига – Юрмала.
А необхідність просиджувати години на різних зборах – комсомольських і «просто так», коли навіть в очах президії тільки й читалася, що безпросвітна нудьга? А всілякі урочисті лінійки, маршування тощо? Так, коли дивитися на все це сьогодні, виходить такий собі «тоталітарний гламур». А коли в цьому жити, та ще й без ніякого гламуру? Вести зарегламентоване життя, з ранку до ночі й так щодня – чи витримали б це ті, хто тепер ностальгує за СРСР?
А портрети «дорогого Леоніда Ілліча» на кожному перехресті? Сірі, похмурі краєвиди радянських міст? Недаремно іноземні туристи стверджували: в СРСР домінував сірий колір! Якось однокурсники-африканці розповідали: щойно приїхали вони до Москви, ще не знаючи російської мови. Оселили їх у готелі. Один із них вирішив прогулятися містом і записав у блокноті неоновий напис на його даху – що це могло бути, окрім як назва готелю? І от йому повертатися. Ловить таксі, показує водієві напис у блокноті – той починає реготати, захлопує двері й уїжджає. Другий, третій – так само. Зрештою, якось діставшись готелю, юнак розповів про пригоду своїм старшим товаришам. Виявилося, на даху готелю було написано: «Слава труду». Оці «слава труду» й «слава КПСС» переслідували на кожному кроці, від них було не сховатися.
Усе це й багато подібного зробили так, що вже наприкінці 1970-х років у багатьох і багатьох людей радянська дійсність не викликала нічого, окрім утоми, нудьги й безнадії – адже всі вірили, що це вже назавжди. Чи в День Незалежності не варто було про це нагадувати, й нагадувати повсякчас?
Але ходімо далі. Дубинянський пише про безпросвітні злидні 1990-х років. А якби СРСР не розпався, тих злиднів хіба не було б? Чи пан Дубинянський так у цьому впевнений? Чому ж вони були не лише в окремо взятій Україні, а скрізь на пострадянському просторі? Чому скрізь на ньому 1990-ті роки стали «бандитськими»? Чи не можна припустити, що факт існування СРСР нічого не змінив би?
Погроми, міжнаціональні війни... Нагадаю: вірменські погроми у Сумгаїті сталися в лютому 1988 року – майже за три роки до розпаду СРСР. Сутички між узбеками та киргизами у Ферганській долині – так само. Демонстрації в Кишиневі з вимогами до етнічних росіян залишити Молдову – теж.
З іншого боку, ще за існування СРСР із продажу зникло все, що тільки могло зникнути, ще за існування СРСР сумнозвісні «талони» (а насправді картковий розподіл) дісталися столиць. Ще за існування СРСР митні пости виникли навіть між російськими областями. Тоді ж відбулося «павловське» всеосяжне подорожчання, що ще дужче розкрутило маховик інфляції. «Стабільна» економіка СРСР на очах остаточно завалювалася. Саме тоді, до розпаду СРСР.
От кажуть: авіаперевезення 1990-х років майже зійшли нанівець унаслідок розпаду СРСР. А внутрішньоукраїнські рейси були зовсім зникли теж через розпад СРСР? І яким це чином?
Із 1980-х років в СРСР почалася не просто системна криза, а руйнування основ. І навіть горбачовська Перебудова була не причиною цього, а лише невмілою спробою реагування. Одночасно відбувалися економічний колапс і гостра криза суспільних відносин – зокрема й міжетнічних. Розпад СРСР став наслідком цієї системної кризи, але ніяк не її причиною.
Рішучим кроком до розпаду СРСР стало перенесення Горбачовим реальної політики з політбюро ЦК КПРС у президію Верховної Ради, а також проведення вільних виборів. Власне, політичну практику було всього лише приведено у відповідність до радянської конституції. І виявилося, що життя за конституцією неспроможне зберегти СРСР. Його можна було зберігати лише силою, лише рішуче придушуючи будь-які вияви свободи, зокрема й економічної. Лише гальмуючи таким чином об’єктивні процеси в суспільстві.
Істина полягає в тому, що СРСР неможливо було демократизувати, зберігши при тому його єдність. Радянську економіку неможливо було лібералізувати, зберігши єдність СРСР як держави.
А чи можна було уникнути зубожіння 1990-х, якби в незалежній Україні «реформи» пішли не за радянською інерцією? Так, цілком можна було б – що й доводить приклад Словаччини, Чехії, Словенії, Чорногорії.
До чого все це? До того, що на межі 1980–1990-х років збіглися в часі жорстока економічна криза, криза соціальних відносин і розпад СРСР. Так, усі ці три процеси взаємно впливали один на інший. Але однаково вони залишалися й залишаються різними процесами й різними фактами, кожен із них має свої наслідки. Змішувати їх, валити до купи – це маніпулювати суспільною свідомістю, маніпулювати самими її основами.
Цікаво, чому в день двадцятиріччя незалежності на телебаченні так і не було спроби розставити всі крапки над «і»? Чому ніхто не спробував припинити маніпуляцію, що триває двадцять років? Чому, власне, от уже двадцять років вона триває без жодних перешкод?
... Чимало українців розчарувалися в незалежності. Розчаруванню цьому, поміж усього іншого, сприяє от що. Що таке враження? Це різниця між очікуваним та побаченим. Знаю людей, що були розчаровані Венецією, бо надто вже багато від неї очікували. Сам колись, ще за радянських часів, був розчарований Ригою й натомість зачарований Луганськом, уперше його відвідавши. Звісно ж, зовсім не тому, що вважав Луганськ красивішим чи цікавішим за Ригу – такого й уві сні примаритися не могло. Просто від Риги я чекав занадто багато, тоді як від Луганська не чекав узагалі нічого, ніяких приємних вражень.
Отакий існує психологічний феномен, і в нашому питанні він є винятково важливим.
Чи не занадто великі очікування «подарували» людям націонал-демократи й орієнтовані на них ЗМІ двадцять років тому? Чи не створили враження, що ніби варто тільки-но здобути незалежність, як от просто з неба на українців сипатиметься хліб із салом? Чи не вкладалася їхня агітація в суто радянську парадигму «буде багато ковбаси»? До речі, результати сьогоднішніх соціологічних досліджень засвідчують: оце «багато ковбаси» для більшості українців не було й не є головною причиною прагнути незалежності. І чи не підтримують ці завищені очікування й сьогодні ті ЗМІ, що їх заведено звати патріотичними: от варто лише здобути справжню незалежність, і все влаштується саме собою?
Найперше, багато хто сподівався, що незалежність означатиме прощання з набридлим радянським способом життя й прорив до європейського способу. Йдеться в даному разі не про матеріальні стандарти, а про організацію життя, стосунків між громадянами й державою та між самими громадянами.
І саме це склалося не так, як очікували. Виявилося, що корінь зла полягав не лише в перебуванні України під ярмом радянської імперії, що українське суспільство саме по собі є значною мірою архаїчним, немодерним.
Та й до матеріального добробуту в будь-якому разі мав бути довгий шлях із копіткою працею. Для того, щоб очікування від здобуття незалежності виправдалися, суспільство мало наполегливо працювати. Ані про що таке тоді, двадцять років тому, патріоти мови не вели, натомість налаштовували українців на пасивне очікування дива. Можна їх зрозуміти: вони тоді остереглися вести мову про довгий шлях, бо боялися, що громадяни не підтримають ідеї незалежності. Як виявилося, вони значною мірою помилялися: за часів СРСР чимало людей сприймали незалежність саму по собі, без жодних матеріальних «бонусів», як бажану, хоч і нездійсненну, річ. Як таку собі рожеву мрію, якій не судилося здійснитися. Коли ж виявилося, що її здійснення є реальним, аргумент «буде багато ковбаси» для багатьох українців узагалі втратив будь-яке значення.
Суспільна налаштованість на пасивне очікування дива, споживацьке ставлення до незалежності виявляється, тим часом, ледь не щодня. Чи не воно стало однією з причин поразки Помаранчевої революції? Чи не було тоді переконання: ну от, нарешті справжню незалежність таки здобуто, й ті хліб із салом, що не пролилися на Україну 1991 року, вже точно проллються 2005-го? Нарешті прийшов справжній український цар, який роздасть своїм підданцям усе, чого вони бажають?
Чи припустилися «батьки-засновники» інформаційної помилки? Сьогодні, з висоти сьогоднішніх реалій, про це дуже важко сказати однозначно. Біда в тім, що дуже схожа інформаційна помилка відтворюється знов і знов. Майже ніхто (за дуже й дуже рідкісними винятками) чітко не артикулює: тоді, 1991 року, Україна отримала лише шанс – притому справді отримала й справжній шанс. А все подальше – в її руках, і тоді, й тепер.
Ще грандіозніша інформаційна помилка полягає в тому, що ті самі патріоти ніби погодилися: розпад СРСР таки винен в усіх лихах – хай навіть у перспективі це принесе позитиви. Але от уже двадцять років та перспектива залишається далекою й невизначеною.
Може, настав час припинити «маніпуляцію століття», припинити валити все на розпад СРСР? Може, настав нарешті час намагатися донести до суспільної свідомості: криза 1990-х років, тодішнє тотальне зубожіння насправді не є наслідками розпаду СРСР, а є наслідками суто радянської політико-економічної системи, яка, вичерпавши всі ресурси, завалилася? Може, настав час дати суспільству можливість зрозуміти: розпад СРСР був неминучим, бо був наслідком кризи, наслідком того, що все тотально руйнувалося, а не причиною? Може, ЗМІ, що претендують на серйозність, мусили б за це взятися – адже більше ніхто з цим не впорається?