9 травня – подвійний «день перемоги» для журналістського цеху. Цього дня рівно через три місяці після підписання президентом набуває чинності закони «Про доступ до публічної інформації» і «Про внесення змін до закону "Про інформацію"», які суттєво спрощують доступ громадян до інформації органів влади та місцевого самоврядування, уніфікують порядок акредитації журналістів, прискорюють строки отримання відповідей на запити, знімають обов'язок погоджувати інтерв'ю з посадовцями тощо.

Відтепер органи влади обов’язково повинні оприлюднювати публічну інформацію в офіційних друкованих виданнях, на офіційних веб-сайтах чи в інший спосіб не пізніше п’яти робочих днів із дня затвердження документа. Розширюється коло організацій, які зобов’язані оприлюднювати інформацію та до яких можна звертатися із запитами. Це не лише органи влади, а й органи місцевого самоврядування, установи, які отримують бюджетні кошти (вони зобов’язані відповідати на запити в межах цих коштів).

Закон спрощує і стандартизує порядок оформлення інформаційних запитів. Громадянин має право звернутися із запитом на інформацію незалежно від того, чи стосується вона його особисто, без пояснення причини. Запити можуть подаватися в усній, письмовій чи іншій формі (поштою, факсом, телефоном, електронною поштою). А відповідь на них чиновники мають давати не протягом 30 календарних днів, як раніше, а протягом п’яти робочих. А якщо запит стосується інформації, необхідної для захисту життя чи свободи особи, щодо стану довкілля, якості продуктів, імовірних і реальних надзвичайних подій, що загрожують безпеці громадян, на відповідь є 48 годин.

На жаль, більшість органів влади не готові до введення законів у дію. Адміністрація президента стала першою, хто створив структурний підрозділ – Головне управління забезпечення доступу до публічної інформації. Спеціальний підрозділ створено також у Генпрокуратурі. А в структурі виконавчої влади головним відповідальним органом з підготовки підзаконних актів для введення в дію закону Кабмін визначив Державний комітет телебачення і радіомовлення. Загалом, як повідомив керівник програм Українського незалежного центру політичних досліджень Максим Лациба, закон запрацює в повному обсязі лише тоді, коли уряд ухвалить низку підзаконних актів, а парламент внесе зміни до понад 50 законів і чотирьох кодексів.

Тим не менш закон уже чинний. І вже 9 травня можна починати ним користуватися. У зв’язку із цим «Телекритика» поцікавилася в журналістів тим, як на практиці вони скористаються законом. Ми поставили експертам два запитання:

1. Оприлюднення якої інформації ви очікуєте найбільше?

2. Який запит ви б подали найпершим після набрання чинності закону?

Відповідають Мустафа Найєм, Сергій Андрушко, Алла Єрьоменко, Єгор Соболєв, Юрій Ніколов, Валерій Калниш, Єгор Чечеринда, Ірина Федорів, Михайлина Скорик, Михайло Шаманов, Дмитро Добродомов

Алла Єрьоменко, «Дзеркало тижня»:

1, 2. По-перше, ми завжди подаємо запити, бо це право журналіста в будь-якій країні (незважаючи на будь-який закон, чи є він, чи ні) – ставити запитання і, звичайно, очікувати на відповідь, а не на відписку. На жаль, до цього часу дуже мало міністерств і відомств відповідали по суті, але скажу, що відповідають-таки, незважаючи на прийняття закону. Я думаю, багато що залежить у цьому питанні від того, як журналіст пояснить. Приміром, я беру інтерв’ю, з огляду на новий закон, я можу не давати на звірку матеріал. Людина сказала – я використала її слова, вважаючи, що я використала за законом, правильно, не перекрутила і не мушу цього робити. Проте я сама зацікавлена в тому, якщо є терміни, щоб надіслати матеріал, аби людина виправила не запитання, не відповіді, а термінологію і певні нюанси, яких я можу не знати. Щодо мене особисто – так, закон спростив умови роботи, тепер я буду очікувати, приміром, відповіді від Міністерства палива і енергетики, бо до цього у них не було часу відповісти на мої запитання, всі найдошкульніші запитання.

Я наведу вам дуже простий приклад: у Норвегії заходиш до тамтешнього аналогу нашого Міністерства палива й енергетики, сідаєш за комп’ютер, набираєш назву певного родовища, що тебе цікавить , натискаєш «Enter» – і маєш всю інформацію щодо використання, щодо інвестицій, щодо видобутку, щодо використання цих коштів і так далі… Таку ж саму книжку я привезла нашому міністрові і мрію про те, аби я, наша редакція, і будь-яка інша не писали запити, а могли натиснути «кнопочку». Натиснула «кнопочку» в комп’ютері – і там є про всі родовища: хто власник, хто скільки кому заплатив, куди пішли кошти, скільки на розвиток соціальної сфери, скільки в бюджет, скільки в місцевий бюджет… Ось це моя мрія.

Валерій Калниш, «Коммерсантъ»:

1. Если честно, то больше всего меня интересует информация о расходовании бюджетных средств. В частности – в области строительства и «Евро-2012». На втором месте, наверное, стоят данные о пытках в пенитенциарной системе. То есть мы прекрасно понимаем, что та информация, которую со скрипом выдают нам сейчас официальные пресс-службы, несколько искажает действительность. Лучше иметь доступ к оперативным материалам и оперативным данным. Хотя надо отдать должное МВД: они, как только был принят закон, уже, в принципе, взяли его на вооружение и пытались, насколько могли, отвечать на запросы, которые мы подаем. Это что касается МВД.

Ну, а в общем интересуют: расходование средств, пытки и, пожалуй, тендеры на закупку услуг для бюджетных учреждений. Вот эту информацию я жду.

2. С запросом будет легче всего, он будет касаться палестинца, задержанного здесь «Моссадом» в СБУ. То есть меня интересовала бы информация, касающаяся участия СБУ и сотрудничества с израильской разведкой.

Єгор Соболєв, бюро «Свідомо»:

1. Мене найбільше цікавить те, що цікавить бюро. Тобто інформація про контракти на виготовлення підручників та інших освітніх матеріалів, чи заробляє на цьому Міністерство освіти. А також контракти на закупівлю ліків і вакцин, що організовує МОЗ.

2. Думаю, що в першу чергу поцікавився б контрактами КМДА з «Київенерго». Як на мене, там відбувається величезне обдурювання киян, можливо, найбільше серед всіх інших обдурювань. Тож з погляду актуальності інформації цікавлять витрати «Київенерго» на виробництво електроенергії, за яке вона отримує компенсації коштом платників податків.

Сергій Андрушко, СТБ:

1, 2. Особисто я планую подати принаймні два запити: скільки ж коштувала реконструкція дороги, що веде до «Межигір’я» (який я подавав у минулому році, і тоді мені відповіли, що це державна таємниця), і чому ж відключають у Києві гарячу воду на кілька тижнів. Ще хотів би дізнатися у можновладців, чи готові вони, чи створили вони щось – умови, сайт, куди надсилатимуться запити, – впродовж терміну, який їм був виділений чинним законодавством, і якщо ні, то з яких причин.

Дмитро Добродомов, телеканал ZIK:

1, 2. В першу чергу мене цікавить інформація про проведення тендерних закупівель, копії договорів, укладених Львівською міською радою на проекти і, відповідно, підрядні роботи, зміст договорів міської ради з приватними підприємствами. Вони посилаються на конфіденційність інформації, на те, що тільки з дозволу обох сторін можна оприлюднити інформацію, і, відповідно, приватна сторона не надає такої згоди. Відбувається освоєння бюджетних коштів приватними фірмами, а зрозуміти, які умови договору, журналісти, а через нас і громадськість не може. Це був би найперший запит.

У «Євро-2012» вкладено великий обсяг грошей, відбувається виконання певних програм і дуже важко зрозуміти, яким чином з деякими фірмами укладаються договори. А особливо умови цих договорів у таких банальних моментах: яку приватна фірма дає гарантію на новозбудовані дороги, на скільки років, які матеріали збираються використовувати. Ще поцікавився б щодо офіційної зарплатні чиновників. Окрім зарплатної ставки існує схема різних надбавок, тому не можна зрозуміти, скільки ж реально людина, перебуваючи на державній посаді, офіційно заробляє грошей. До прикладу, керівник державного підприємства «Укрпошта». Завдяки певним пунктам закону «Про доступ до публічної інформації» можна було б це дізнатися.

Єгор Чечеринда, ТВі:

1. Найперше, мені здається, що цікавить українських громадян, – це куди витрачаються державні гроші: гроші з державного бюджету, гроші з місцевих бюджетів. Тобто які держзакупівлі відбуваються на рівні держави і як витрачаються гроші місцевих бюджетів на рівні міст, маленьких містечок, селищ. І куди витрачаються гроші, які приватні фірми заробляють на бюджетних видатках. Адже переважно всі багаті люди заробили свої статки на державному майні і на державних грошах, і продовжують заробляти. Величина бізнесу бізнесмена залежить від його наближення до державних грошей.

2. Я б запитав, скільки коштує резиденція першої особи держави – Віктора Януковича, скільки було виділено грошей на будівництво усього цього маєтку.

В глобальному масштабі я не вірю в реальні позитивні зміни з набранням чинності закону, а маленькі перемоги журналісти можуть здобути. Про Януковича ми мало що зможемо дізнатися, але на чиновників меншого штибу це матиме вплив, журналіст зможе прийти і запитати, чому певний тендер надано певній приватній фірмі, яку очолює певний родич того чиновника, який виділив цей тендер. В цьому головне завдання: не дати красти принаймні маленьким українським чиновникам.

Ірина Федорів, СТБ:

1, 2. Хотіла б дізнатися в Азарова, у скільки обійшовся міжнародний аудит діяльності Тимошенко, і в Адміністрації президента, хто сплачує і скільки коштує утримання резиденції «Межигір’я».

Мустафа Найєм, «Українська правда»:

1, 2. Я уже подготовил несколько запросов. Один из первых – Министерству иностранных дел с просьбой сказать, каким образом и на каком основании они способствовали получению визы США для народного депутата Партии регионов Юрия Иванющенко. Меня интересует еще такой момент: у нас есть глава администрации Сергей Левочкин, который в прошлом году в своей декларации указал определенную сумму доходов, при этом он владеет акциями двух компаний – одной кипрской оффшорной и второй – «Укртелекома». Учитывая, что «Укртелеком» не приносит такие прибыли, было бы интересно узнать, какие предприятия стоят за кипрскими оффшорами.

Это только то, что конкретно меня интересует. Но на самом деле надо понимать, что сейчас самое важное – это не только та информация, которую будут получать журналисты. Закон о доступе к публичной информации был разработан и его идеи не только для журналистов. Суть этого закона в том, что каждый гражданин может получить любую информацию, которая не является секретной. Любой человек, который не является журналистом, а ему просто интересно, куда тратятся его деньги, что делает его местная власть или за счет чего живет какая-то коммунальная структура, имеет право запросить информацию, и ему не имеют права отказать, также он имеет право на основании этого подать в суд. Вот это самое главное. Журналистов-то на самом деле есть немного и большинство из них в той или иной степени связаны чем-то, а люди не связаны, у них конкретные потребности. И эти люди важнее. И если мы не сможем подключить обычных граждан к этому процессу – это будет проигрыш. А запросов должно быть столько, чтоб было ощущение и понимание, что люди хотят что-то знать, что им это надо. Потому что если будет тысяча запросов от журналистов – это не много, это не цель. Цель – чтобы люди сами поняли, что они могут у власти спросить: «Ребят, а что вот это?» И им не имеют права в этом отказать, а если откажут, то нужно объяснить почему. Этот закон не только для журналистов, понимание этого – важнее всего.

Юрій Ніколов, «Наші гроші»:

1, 2. Стосовно специфіки, якою займаюсь я – мене цікавлять інформаційні речі, що стосуються тендерної сфери, але вони регулюються моїм специфічним законом. «Моїм» – мається на увазі, законом про держзакупівлю. Для мене цей закон актуальніший, і закон про доступ до публічної інформації менше цікавить – він мені дає менше можливостей для роботи.

Головне – це практика відповідей, а не теорія чи законодавче регулювання. А практика застосування закону – це річ, яка абсолютно не залежить від правильних букв, які там написані. Я просто не вірю в цей закон у принципі. Я вважаю, що його навіть не повинно бути. Я критично ставлюсь до теоретичних речей. Будь-який закон, який буде прийнятий, навіть якщо дуже правильний і дуже красивий, все одно буде виконуватись рівно так, як його виконуватимуть наші опоненти, тобто чиновники. І я як журналіст не бачу можливості для його застосування. Навіть коли на моєму боці буде вся юридична правота, і чиновник мені буде влаштовувати «динамо» з відповіддю, і я зможу звертатись до суду. Я – журналіст і я розумію, що це не моя журналістська справа судитися з ним далі. Цим мають займатися громадські організації, професійні юристи, а моя справа – інформувати, а не судитися. Тому мені відразу стає нецікавим зміст цього закону.

Михайлина Скорик, «Точка.net»:

1, 2. Суть навіть не в тому, чого я очікую. Для мене, як для людини, яка працює в інтернеті, дуже важливо, що в цьому законі закріплено електронний запит як офіційний. Тобто у нас є велика проблема, що ні чиновники, ні бізнес не визнавали досі електронні листи як офіційні. А тепер закон це закріплює, і те, що електронний лист стає офіційним, – це дуже великий крок вперед до того, що є в сучасному світі, де вся комунікація і всі ділові листування відбуваються в електронному вигляді, що економить папір, дуже пришвидшує всі процеси доступу до будь-якої інформації. А от ми, у зв’язку з тим, що в нас інтернет більше існує як розвага і значно менше використовується як інструментарій для ділового й офіційного спілкування, дуже сильно відстаємо в цьому плані від Західної Європи, від Сполучених Штатів Америки, від того світу, де інтернет використовується давно.

Щодо того, яка інформація буде оприлюднена. Звичайно, великий інтерес є до доходів чиновників, як перших осіб держави, так і управлінців нижчого рівня, мерів міст, депутатів, міністрів… Я сподіваюся, що закон про публічну інформацію спростить контроль для суспільства над владою, бо вона буде зобов’язана відповідати на ті запити, які раніше часто ігнорувались.

Михайло Шаманов, Новий канал:

1. Перш за все цікавить питання витрачання бюджетних коштів. Мотивація чиновників на витрачання таких великих сум для, скажімо так, удосконалення своїх комфортабельних умов проживання чи роботи.

2. Коли ухвалюють подібні закони, відразу всі журналісти або пересічні громадяни починають писати запити. Я думаю, добре, що його ухвалили. А спробувати, як він діє, доведеться на практиці. Питати, як він працює, можна починати через 3-4 місяці, коли приблизно буде практика того, що журналісти направляють будь-які запити в державні установи й очікують готові відповіді. І, відповідно, ми вже матимемо якусь статистику. Куди б я направив? Чесно кажучи, не думав над цим питанням, тому що за тиждень підписуєш, читаєш дуже багато запитів, починаючи з облдержадміністрації до Адміністрації президента. Тому кожен тиждень виникає багато питань до органів державної влади. Просто все залежить від ситуації.

Фото з архіву «Телекритики», «Медіаняні»