Інтенсифікація чи більша професіоналізація процесу завжди спираються на прискорення, зведення до мінімуму факторів, що заважають переходу до закінченої форми продукту, що випускається. Якщо журналістські технології більше уваги приділяють створенню тексту і його просуванню до реалізації в ефірі чи на шпальтах паперової преси, то метажурналістські технології однотипно прискорюють процеси, які выдбуваються за межами суто журналістського процесу.

Метажурналістика – це робота за межами журналістики, але на підставі журналістики. Це досягнення інших соціальних завдань за допомогою журналістського інструментарію. Політтехнолог використає журналістику для власних завдань, спеціаліст у галузі піару – теж. Для населення весь час залишається роль того, хто не помічає цих втручань у журналістські процеси. Навіть реклама, хоч і виділена серед суто журналістських матеріалів, все одно з’являється в полі зору читача чи глядача без запрошення з його боку. Її теж нав’язано ззовні.

Маємо використання журналістської платформи для вирішення не журналістського типу завдань. Подекуди саме ці завдання й диктують ті чи інші параметри журналістського тексту, причому не суть важливо, розуміють це журналісти чи ні. За приклад можемо взяти комунікативну хвилю (іноді її називають інформаційною хвилею). В інтерпретації найближчого радника президента Джорджа Буша Карен Х’юз ця максима звучить так: «Ви або починаєте новинну хвилю, або потонете в ній» (Hughes K. Ten minutes from normal. – New York, 2004, p. 374). Мається на увазі, що навіть негативну новину краще сказати самому, бо водночас можна задати потрібну інтерпретацію. Адже потім ця новина гулятиме світом разом із інтерпретацією, вашою чи чужою.

Комунікативна хвиля є також технікою просування меседжу влади. Він може в основі своїй містити факт чи інтерпретацію, або й те й інше. Якщо уважно придивитися, побачимо, що інтерпретація є введенням нових причинно-наслідкових зв’язків. І причини, й наслідки можуть бути першого, другого, третього рівня. Якщо новина входить в інформаційний простір із причиною 1 і наслідком 1, то її реінтерпретація може мати вже причину 2 і наслідок 2. Як правило, влада й опозиція ведуть боротьбу між собою саме на цьому рівні, змінюючи акценти у звинуваченнях, хто правий і хто винний. Але остаточна адекватність виникає на взаємодії всіх факторів достовірності, включаючи думку масової свідомості. Причому кожна сторона продовжує триматися власної версії подій.

Наприклад, ніхто не заперечував вибуху у мінському метро, але всі мали власні версії, включаючи офіційну. Помаранчева революція висуває версію, що все так погано, бо влада погана. І це дестабілізуюча конструкція. Адже вона активує протестну енергію, скеровуючи її в потрібне русло. Мобілізація населення вимагає чогось іще, крім слів. Фізичний простір підходить для цього якнайкраще.

Таким дестабілізатором досить часто виступає подія, яка отримує відповідну інтерпретацію. Помаранчева революція мала дві такі основні події: вбивство Ґонґадзе й отруєння Ющенка. Потрібна інтерпретація руйнує неоднозначність цих подій, роблячи з них одну інтерпретацію – звинувачення чинної влади. Жодна подія не мала потрібного судового продовження навіть за часів Віктора Ющенка, який сьогодні навіть не хоче вже здавати кров на аналіз на діоксин, а генпрокуратура натякає, що діоксину в крові Ющенка немає. Тобто дестабілізатор спрацював тоді, коли було треба.

Стабілізуючі конструкції можуть давати власні пояснення ситуації, а можуть переводити увагу в іншу площину. В цій ролі можуть виступати, наприклад, телевізійна продукція: гумористичні програми, виступи шоу-зірок чи мильні опери. Увага переходить на інший об’єкт і енергія протестності згасає.

Кожен тип аудиторії має власні види журналістських платформ, через які найбільш ефективно можна впливати на неї. Наприклад, для жінок джихаду створено окремий жіночий онлайновий часопис, назву якого можна перекласти як «Чарівна жінка». Роками в плані гальмівних комунікацій, якщо можна ввести такий термін, використовують мильні опери. Вони включають глядачів навіть у посткомунікативні процеси, бо глядачі кажуть, що люблять обговорювати телегероїв із друзями. Тобто створюється контекст, у рамках якого людина повинна дивитися телесеріал, щоб бути членом власної соціальної групи.

Відхід від повсякденних реалій, релаксація також є результатом функціонування мильних опер. Вони також створюють відчуття власної ідентичності людини, задаючи зрозумілу глядачеві модель світу. Виявляється, щоб «увімкнути» самоідентифікацію, ми можемо дивитися як фільм про мільйонерів, так і фільм про робітничу сім’ю. Глядач усе одно вираховує власну траєкторію за допомогою віртуальної історії про чуже життя.

Щоправда, в США почали фіксувати падіння інтересу до мильних опер. Це пояснюють так: «Жінки вже не так часто бувають удома вдень. Раніше матері передавали вірус любові до “мила” дочкам – зараз цього не відбувається. Замість “мила” тепер фейсбук. Він дає вам те саме відчуття інтимності, дотику до людських життів: ви бачите їхні весілля, народження і зростання їхніх дітей. Те, що раніше давало “мило”».

Йєн Енг акцентує таку характеристику мильної опери: «Даллас» може тривати без кінця (Ang I. Watching Dallas. Soap opera and melodramatic imagination. – London, 1985). Така серіальність є визначальною рисою будь-якого продукту масової культури. Про це багато писав Джон Фіск (Fiske J. Understanding popular culkture. – London – New York, 1989). Він узагалі називав «Даллас» супермаркетом значень, де кожен може знайти те, що йому потрібно.

Люди дивляться «Даллас», бо це дає їм задоволення, їх ніхто не змушує. Але які механізми тут спрацьовують? Які характеристики «Далласу» забезпечують задоволення глядача? Саме такі нові питання поставила дослідниця.

Йєн Енг запропонувала два типи отримання задоволення від серіалу. З одного боку, це сприйняття його мелодраматичної емоційності як реальності, коли виникає максимальне співчуття героям. З іншого – іронічне задоволення, коли людина отримує позитив, інтелектуально відсторонюючись від шоу, розуміючи занижений характер цього задоволення. Саме останній тип задоволення вона вважає більш поширеним сьогодні, особливо серед молодіжної аудиторії.

В інший своїй роботі вона підкреслює, що дивним чином аудиторія завжди поводиться неправильно з точки зору норми (Ang I. Living room wars. Rethinking media audiences for a postmodern world. – London, 1996, р. 6). Дослідниці дорікають, що вона дивиться не ті програми, що вона дивиться дуже багато, що вона дивиться не з тих причин. На що у відповідь вона підкреслює, що в постмодерністській культурі дискурс власного вибору стає головним, що це є риторикою особистої автономії і самовизначення.

Йєн Енг підкреслює, що на момент написання її дослідження про «Даллас» у вивченні телебачення домінував психологічний підхід. Телебачення розглядали радше під кутом соціальної деградації, а не як культурну форму, яка має право на існування. Вона формулює цей підхід так: «Критичне вивчення телебачення залишається породженням і отримує свою інтелектуальну результативність від комбінації формального вивчення телевізійних текстів (жанри, естетика, форми) і їх включення в антропологічні і соціологічні контексти (суб’єктивність глядача, аудиторія, соціальні і культурні конструкції і умови сприйняття)». Йєн Енг при цьому знову каже про політику задоволення, що цілком зрозуміло, адже людина використовує на це свій вільний час.

Якими є типажі не українських мильних серіалів, яких ми не знаємо (бо те, що знімається, скоріше орієнтовано на російську аудиторію), а українського гумору на екрані, в тому числі рекламного? Від чого дістає задоволення український глядач? Можна навести такі основні характеристики цього типу гумору:

- двомовність (або радше суржик): у більшості скетчів герої розмовляють один українською, другий – російською мовами,

- у більшості з них відображається те, що російською мовою зветься «ліміта», тобто це завжди міська – сільська сім’я, де частина родичів проживає в селі,

- начальник – завжди дурень.

Це таке базове уявлення про себе, від якого відштовхуються творці гумору і ситкомів. У цій моделі є місце тільки для одного героїзму – виживання сільської людини у ворожому місті. Тут не може бути конструкторів космічних кораблів, учених чи художників. Це принципово занижений інтелектуально контекст. Він викликаний ще й тим, що сам тип цього гумору походить із фізичного поля. Це клоун, що б’є іншого клоуна по голові рейкою. Це гумор, якому не потрібні слова.

Як наслідок, тут не може бути ані глобальних цілей для всієї планети, що, до речі, робив Радянський Союз, ані стратегічних цілей для країни. Їх немає ані кому ставити, ані перед ким. Це варіант «Нашої Раші», але зроблений на базі не чужої, а власної етнічності. Російський глядач у цьому плані сміється з іншого, ми – із себе. Які стратегічні цілі можуть виникнути перед таджицькими робітниками, які будують московську квартиру? Тільки познайомитися з молдавськими дівчатами-будівельницями, та й те не дає їм зробити бригадир. «УкрГум», якщо використати таке скорочення для українського гумору цього типу, – це гумор не життя, а виживання.

Дивним чином «Наша Раша» повністю повторює диспозицію, яку свого часу виробив і по сьогодні тримає Захід відносно Сходу. Наприклад, такими словами розповідають про контекст австралійсько-індонезійських відносин, але він легко переноситься на інші, ближчі для нас контексти: «З австралійської точки зору вони завжди оповиті нерівними відносинами між, з одного боку, можливо багатим, розвинутим, демократичним і над усім переважно білим Заходом і, з іншого боку, бідним, хаотичним, недемократичним і так далі не-Заходом».

Як показав свого часу Умберто Еко, аналізуючи романи Флемінга про Джеймса Бонда, вороги у Бонда завжди мають характеристику іншоетнічності. Масова культура взагалі полюбляє саме так ліпити ворога. В багатьох теледетективах злочини входять у білий світ за допомогою небілої людини. Взагалі детектив є цікавою формою масового оперування зі смертю, але безпечного оперування. Саме це притягує глядачів до екранів. Це страшно, але безпечно.

Політичний дискурс, а він теж важливий для пошуку визначальних характеристик власної ідентичності, побудований у нас на протиставленні Росії. Ми мовби не конструюємо власних означень, а акцентуємо російські, починаючи з назви книги президента Леоніда Кучми «Україна – не Росія». Це призводить до таких наслідків:

- акцентується не головне, а те, що має протиставлення,

- як наслідок виникає «бліда копія» російського, бо беруться ті самі «елементи», тільки зі знаком мінус,

- взявши не лише модель «Україна – не Росія», а й модель «Україна – не СРСР», про що говорять менше, ми втратили не тільки негативи, а й всі позитиви радянського періоду, наприклад, Гагарін тепер не наш космонавт, хоча тоді він був «нашим».

Загальний висновок такий: українська ідентифікація будується на протиставленні Росії. Як наслідок, уся минула історія робиться саме під цим кутом зору. До речі, немає масової культури, яка б розповідала про минуле України. Це виключно модель «Тарас Шевченко і цар», або «За двома зайцями», де функціонує вищезгаданий типаж із ситкомів. Адже й тут герой Олега Борисова має ті самі характеристики (суржик, ліміта, в ролі начальника виступають батьки Проні Прокіповни).

В цілому слід визнати, що в нас відсутнє те, що називають «наративом національного прогресу». Його немає ані в літературі чи телебаченні, ані в кіно, оскільки й самого кіно теж немає. І саме це повинно бути метою фінансування кінопродукції за держзамовленням.

Програвши літературу-кіно-телебачення, можна програти й інтернет (див., наприклад, цікаві правила риторики інтернет-дискусій). Такий же песимістичний висновок роблять і стосовно просто людей – студентської молоді. Ось що каже викладач Олександр Швирков про сучасних студентів і випускників. Вони не вміють грамотно писати чи красиво говорити, на відміну від випускників радянських вузів. В них немає потягу до чогось вищого. Висновок його такий: сучасну молодь ви не побачите на протестних мітингах.

З цим, з одного боку, легко погодитися всім, хто так чи інакше мав справу з сучасною молодою людиною. Але водночас є серйозніші рушії ситуації. Наприклад, нові смисли. Якщо (і коли) буде знайдено нові смисли, ми побачимо й молодь. Кожне покоління приходить зі своїми уявленнями про світ. Американці, наприклад, нині готуються до приходу до влади покоління-2020, вивчаючи його особливості наперед (Luntz F.I. What Americans really want... really. The truth about our hopes, dreams, and fears. – New York, 2009; Zogby J. The way we’ll be. The Zogby report on the transformation of the American dream. – New York, 2008). Мабуть, вони збираються жити в 2020 році, а ми – ні.

Де і хто шукає цих нових смислів? Мабуть, така функція має лежати в першу чергу на публічних інтелектуалах, університетах та think tank’ах. Але якщо ми не хочемо платити пристойної заробітної платні ані в університетах, ані в Академії наук, не варто говорити про модернізацію. Та ми цього й не робимо: і не говоримо, і не платимо.

Мені трапився цікавий погляд на think-tank’и в Олександра Кокбьорна. Він зауважує, що це організації, налаштовані на те, щоб придушити незалежну й вільну думку, яка традиційно народжується в університетах. Think-tank діє виключно в рамках, заданих його спонсорами. Тобто це відповідь на прикладні запитання, цікаві тим, хто платить гроші. Втім, Кокбьорн забував згадати, що університети теж працюють на грантах, тобто й тут ми реально маємо ту ж систему замовлення.

До речі, Росія повторила шлях Америки, створивши think tank’и, що працюють не на зовнішні, а на внутрішні гроші. Мені дуже подобається назва одного з них – Національна лабораторія зовнішньої політики. Ця назва підкорює тим, що виглядає сильнішою за будь-яку державну установу.

Владімір Путін утримував якомога довше саме радянську ідентичність, побудувавши на цьому власний успіх. Саме це можна вважати його технологією стабілізації. Глєб Павловський вважає, що Путін акцентував радянську єдність, зшиваючи соціальний розпад 90-х. Він побачив у цих діях такий інструментарій: «Артистична комбінаторика рідної мови дозволяла підміняти ідеологію ностальгією, а політичну концепцію – образами з книжок, анекдотів і кінофільмів СРСР. Віртуоз радянської мови, він використав її, виокремлюючи пафос ідейності від казенного канцелярита. [...] Але сила Путіна – не міфічні силовики, а пострадянський фантом нещодавньої радянської єдності».

Глєб Павловський забуває також нагадати, що і сам Путін вийшов із віртуальної реальності. Адже соціологія часів його перших виборів наполегливо говорила, що головним героєм росіян є Штірліц. Причому це були дані не однієї, а двох відомих соціологічних фірм, що свідчить і про те, що і населення готували саме до такого розвитку подій. Тобто Юрій Андропов, надавши суттєву підтримку творцям фільму про Штірліца, одночасно запрограмував обрання Путіна через десятиріччя. Тобто один якісний віртуальний продукт (Штірліц) створив інший (Путін в уяві виборців), забезпечивши голосування.

Як можна зрозуміти, Глєб Павловський сьогодні радше бачить президентом Медведєва, а не Путіна, хоча він сам підкреслює, що Медведєв із Путіним ще не зробили вибору. Тільки як підтримку Медведєва, а не Путіна можна зрозуміти такий пасаж: «Путін частіше говорив про споживання і “підтримку”, а не про виробництво. Іноді здається, що він малює не молоду країну, що динамічно розвивається, а пансіонат для ветеранів і інвалідів, де пацієнти рухаються за підтримки патронажних сестер. Держава повинна підтримувати абсолютно всіх: студентів, селян, вчених і навіть іноваторів. Глибоко патерналістська концепція».

Гіпотеза про те, що Паловський зробив свій вибір, має підтвердження. Його було покарано за передчасне розкриття карт. Може, це зроблено показово, а може, просто тимчасово. Але перепустку до Кремля в нього забрали. Він більше не зможе радити Суркову на тій території, хоча може робити це де завгодно. До цього покарано було і Затуліна, і Чадаєва, які виказували незадоволення неактивною критикою Медведєвим подій у Лівії, тоді як Путін робив це відкритим текстом. Закритим виявився навіть блог Чадаєва, де він висловив свої думки, що й призвели до його відставки з посади голови політичного департаменту «Єдиної Росії». Було розірвано й контракт із Фондом ефективної політики. І все це при тому, що Павловський виступив на користь нинішнього президента Росії. Але сам Павловський у результаті пояснив усе в м’якшій формі, мовляв, ідеться не про розрив, а про дистанціювання від адміністрації.

Можна зрозуміти, що це ситуація заспокоєння всіх, кого розбурхали розмови Медведєва про модернізацію. Радянський Союз прискорював ситуацію художнім кіно, завдяки якому на арену виходили то трактористи, то танкісти, а то й стратонавти. Це відбувалося тому, що вони демонстрували точку майбутнього. Сьогоднішні мильні опери чи ситкоми принципово топчуться в сьогоденні, збираючи свій урожай саме на цьому. У влади лишається тільки інструментарій промов, щоби спробувати відкрити двері і в майбутнє. Але, на жаль, у наших спічрайтерів немає ані відповідної школи, ані аналогічних завдань.

Міхаіл Делягін додав до списку виборців нового президента Росії і США. Саме так він трактував приїзд Байдена. Оскільки, за висловом Суркова, в країні «офшорна аристократія», яка тримає всі свої фінансові активи за кордоном, то для неї такий підхід єдино можливий. І це створює нові комунікативні потоки й нові цілі.

Є комунікації прискорення, є комунікації гальмування. Прискорення може бути потрібним і в ситуаціях дестабілізації (революція), і в ситуаціях позитивного переходу в інший стан соціосистеми (модернізація). Комунікації гальмування ставатимуть усе потрібнішими тому, що людство сьогодні живе за швидкостями, які перевищують можливості нормальної людини. Людина вимагатиме відпочинку від надшвидкої динаміки змін, які несуть йому життя й робота. А у випадку нових завдань знову виникатиме комунікація прискорення соціуму.

Інші тексти Георгія Почепцова на «Медіаграмотності»:

 Гламурна журналістика: логіка візуальної війни

Метажурналістика

Трансформації теорії журналістики під тип суспільства

ФейСБук в контакті з ЦРУ

Фейсбук та моделювання щастя в медіа

Медіа як інструментарій соціального інженерингу

Люди як медіа: шістдесятники й альтернативні інформаційні потоки

Маніпулятивний потенціал телевізійних ток-шоу

Комунікації між владою та суспільством: нові шляхи

Комунікації держави з народом переводяться на біхейвіористські рейки

Використання комунікативного підштовхування: від політики до медицини

Георгій Почепцов на Facebook