Її неможливо читати без емоцій, інколи навіть без клубка в горлі, коли хвиля спогадів накриває тебе з головою. Це не просто пронизливо-правдива документальна історія країни, в якій я народилася. Це моя історія. Історія цілого покоління моїх однолітків, які з романтичним настроєм входили в доросле життя разом із незалежністю, а потім разом із молодою країною переживали злети і падіння, надії і розчарування, захоплювалися і ненавиділи, були зрадженими і зраджували самі… Історія, яку неможливо забути. І переписати набіло. Як і життя.

«Украина: метаморфозы независимости» - книга французької журналістки, есеїста Анні Добантон, яка вже багато років вивчає пострадянські країни. На початку 2000-х Анні була радником з культури при Посольстві Франції у Києві. Вона – один із кращих експертів із питань України у Франції.

Уже навіть не пам’ятаю, за яких обставин ми познайомилися з Анні. Але востаннє бачилися на початку травня, коли вона ненадовго приїхала у Київ. Тоді вона мені й подарувала свою книгу про Україну та метаморфози її незалежності, яка російською вийшла ще у 2011 році (французькою – у 2009-му), але тим не менше не втрачає актуальності. Налаштувалася на сухе документальне чтиво – а отримала оберемок емоцій. Читала і думала, що книгу написала людина, яка подекуди навіть більше співпереживає нам та нашим турбулентним будням, ніж ми самі собі.

«Эта книга – зеркало. Там наше лицо. Все еще далеко от совершенства, несмотря на тонны наложенной патриотической косметики. Книга сопереживания людям, берущим первые уроки демократии. Людям, впервые ощутившим вкус собственного человеческого достоинства. Искренняя книга, написанная человеком, жившим с нами несколько лет, оставившим здесь кусочек теплого сердца». Семен Глузман

Книга Анні більшою мірою розрахована на аудиторію французьку чи то пак європейську – з деталізованими роз’ясненнями українських подій, описами їх героїв, відсиланнями до історії не лише нинішньої, але й давньої. Але, думаю, вона буде не менш цікавою читачу українському. Читала і думала, що чомусь глибоким осмисленням України, її минулого, нинішнього і майбутнього, зайняті іноземні журналісти. А українські (за невеликим винятком) – все більше поточним моментом, що означає поточними політичними та довкола політичними інтригами. Криза української публіцистики – лише частина загальної інтелектуальної кризи в 22-річній країні.

Але ж насправді поколінню журналістів, народженому разом із незалежністю, є про що розказати. На його очах Україна виборювала свою свободу у напівзруйнованому Союзі; на його очах зароджувалися перші українські партії та політичні рухи і на його очах вони вмирали; на його очах зростала олігархія; і на його очах, хоч і повільно, мінялося суспільство, переймаючи споживацький характер світового капіталізму, якого ще донедавна мало за ідеологічного ворога; на його очах змінилося вже три президенти (прийшов четвертий) і сім парламентів. Колись у колі парламентських журналістів Георгій Гонгадзе говорив: «Вони змінюються, а ми залишаємося». На жаль… Хтось пішов із професії у пошуках чи то кращих статків, чи то більшої свободи, так і не передавши свій досвід молодому поколінню. А хтось пішов із життя…

Анні вміло натискає на струни пам’яті.

«Начиная эту работу несколько лет назад, я задавалась целью написать эссе, способное объяснить – в первую очередь западному читателю, – почему движение конца 2004-го не «упало с неба», как часто это комментировалось у нас, но отвечало некоему «ритму», присущему украинской истории – регулярному чередованию движений протеста. …Я не предполагала, что придется следовать до конца означенной логике, и что эти страницы зафиксируют в истории то, что есть в ней наиболее жестового: вынужденность наблюдать ее повторение в гримасничающем отражении повествования, которое, как кажется, временами глумится над своими собственными персонажами» (тут і далі цитати з книги Анні Добантон «Украина: метаморфозы независимости»)

Під знаком нерозуміння 

«Без сомнения, Украина появилась на геополитической карте мира, отмеченная знаком непонимания»

Минуло 22 роки. Україна залишається таким же незрозумілим утворенням, таким собі непорозумінням – та не лише для Росії (хоча у першу чергу для неї), на чому вона у різні способи постійно наголошує, але й для декого в Європі та США. Ніде правди діти, ця країна є непорозумінням і для окремої частини її громадян. Результати цьогорічного серпневого опитування соціологічної групи «Рейтинг» показують, що 28% не підтримали б проголошення Незалежності України, якби перед ними постав такий вибір сьогодні, лише 61% опитаних підтримали б, іще 13% – не визначилися.

28 - це доволі великий відсоток українців. Що їх мотивує на таку позицію: бездіяльність влади, тиск, беззахисність, зневіра, байдужість?.. Що? На це важливе питання потрібно разом шукати відповіді – я переконана, їх можна знайти в нашій 22-річній історії незалежності.

Одна із глав книги, про 10-ту річницю Незалежності, має назву «Независимость или демократия: история одного недоразумения». І починається вона словами:

«Усиливается противоречие между формально полученной независимостью и демократией, быстро теряющей позиции, юбилеи временами оказывают спасительное действие: политический кризис, разразившийся в 2001 г., в момент десятой годовщины Независимости, выявляет истинное лицо сформировавшегося режима».

Минає ще 12 років. Демократія продовжує втрачати позиції (не буду зайвий раз апелювати до міжнародних рейтингів та до наявності політичних переслідувань, згадаю лише Врадіївку – новий символ укорінення ідеології феодальності). Росте специфічне розуміння незалежності, мабуть, серед отих 28%, згаданих вище: у Донецьку спалили 5 національних прапорів (місцевий чиновник сказав, що це лише хуліганство), а гола баришня, рекламуючи програму донецької забігайлівки - теж до Дня Незалежності, засунула собі національний прапор, перепрошую, у дупу (забігайлівка, звичайно, списала все на підступи ворогів). До речі, за уже згаданим опитуванням «Рейтингу», саме на Донбасі кількість противників Незалежності перевищує кількість прихильників.

Територія як носій змісту

Регіональний аспект завжди був вагомим у всі часи незалежності. У різні періоди Україна мала проблеми зі своїми територіями, починаючи з кримського сепаратизму Юрія Мєшкова на початках незалежності, завершуючи сепаратизмом сєвєродонецьким у період Помаранчевої революції. 

За регіональною ознакою у різні періоди формувалися центральна влада - дніпропетровців змінили галичани, галичан донеччани, – яка привносила свій стиль управління та свій тип культури.

«Особенности местности становятся носителями смысла, как и множество дополнительных знаков, призванных подтвердить неповторимость бытия названных просторов. Именно в пространстве Украины исчерпывает себя степь и начинается “европейский лес”».

Цю особливість, на яку звернула увагу Анні, ніколи не помітиш, сидячи в столичному офісі. Але вона починає яскраво проявлятися, як тільки сідаєш у потяг чи машину і виїжджаєш за межі Київської області. Кожна місцевість справді є носієм особливого змісту, особливої культури, одним словом - інакшості. Ця множинність інакшостей за певних обставин могла би бути великою перевагою України, але поки що є лише її великим роздратуванням та джерелом постійних протиріч, які підігрівають політичні еліти.

Але є ще й інший аспект, не позбавлений філософського змісту. 22 роки незалежності – це для певної частини суспільства 22 роки боротьби, спочатку за саму незалежність, потім за демократію. 22 роки протесту – коли прихованого, а коли й бурхливого.

«Доминирующая тема всех манифестаций связана с идеей территории: освобожденная от внешних вмешательств, она должна служить полигоном для построения демократии. …Эта идея возрождается в различных формах».

Медіаметаморфози

Історію розвитку українських медіа та історію виборювання свободи слова неможливо оминути в такій книзі. Вона є частиною історії загальної, так само, як журналістика в Україні є частиною процесу політичного.

Анні часто повертається до цієї теми. Особливо багато уваги вона приділяє медіа в епоху Кучми та Ющенка. Безперечно, тут є і справа Гонгадзе, і темники з їх творцем Глібом Павловським, і історії про безкінечні маніпуляції громадською думкою, і про тиск на журналістів за президента Кучми, і про підміну розуміння свободи слова за президента Ющенка, і про перманентний російський вплив на український інформаційний простір, і про те, яку роль у цьому відігравав «Газпром».

2000-ні: «Украинские массмедиа претерпевают двойную переориентацию: с одной стороны, телеканалы оказываются в руках олигархов, близьких властям, а с другой – в столице открываются филиалы российских телеканалов и агентств российской прессы».

2005-й: «Отныне пресса свободна, но и политико-финансовые сети также».

Було помилкою сподіватися, що в таких умовах медіа отримають реальну свободу.

«Пресса освобождена лишь для того, чтобы наилучшим образом обслуживать магнатов и олигархическую верхушку, хотя дебаты и дискуссии превратились в необходимые атрибуты жизни массмедиа».

І хоча одного Віктора змінив уже інший – медіаклімат лише погіршився.

Усе має свої причини та наслідки

«Метаморфози незалежності» - це логічно вибудований ланцюжок із подій. Вони чіпляються одна за одну своїми причинно-наслідковими зв’язками, кожна дія випливає з попередньої: прорахунки Кравчука спричиняють прихід Кучми, авторитаризм останнього – прихід Ющенка, війна Віктора Андрійовича з Юлією Володимирівною – прихід Януковича.

Кравчук не зміг справитися з економічною кризою.

«В условиях экономического застоя формируется образ такой России, которая сумеет восстановить свою экономику, в то время как Украина останется на обочине. Украина, которая в Союзе чувствовала себя обделенной, а после отделения – проигравшей. Эта несбывшаяся мечта о независимости, призванной решить все – и духовные, и экономические – проблемы, способствовала избранию в 1994 году президентом Л.Кучмы…»

Для Кучми демократія була бутафорією.

«Им [елітам в епоху Кучми] не нужна демократия для сохранения власти. Они молчаливо предпочитают реформам возобновление предшествующих старых правил игры. Политика – только ширма, полезная для спокойного приумножения их капиталов».

Олігархія «відмила» свою репутацію за Ющенка і Тимошенко, які обіцяли бандитів посадити у тюрми, подолати корупцію, провести реформи.

«Однако и белизна порой обманчива: и снег, подобный белоснежному шарфу новоизбранного президента и ослепительному костюму Юли, и белые голуби, взлетающие с руки Ющенко ‑ новая страница незапятнанной истории, которую тоже придется осторожно перевернуть».

Сторінка перегорнута. Сьогодні розгортається нова історія. Можливо, Анні напише і про неї згодом…

Найболючіша правда – про всіх нас

«Однако их оставалось двое, затаившихся в тишине врагов: человеческая жадность и жажда власти, - этот враг таился в каждом украинце; второй же враг – имперские аппетиты старшего брата».

Про імперські апетити – правда. Але про жадність і про жадобу влади – теж правда, можливо, дещо свідомо гіперболізована. Правда, в якій, напевно, і треба шукати причини багатьох подій, свідками яких були ми з вами.