Андрій Цаплієнко: «Якщо ти маєш власну позицію, вона працює на користь тієї чи іншої сторони»
Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Андрій Цаплієнко: «Якщо ти маєш власну позицію, вона працює на користь тієї чи іншої сторони»
Андрій Цаплієнко розповів в інтерв’ю MediaSapiens про події в Єгипті, свідком яких він був, і про те, як йому працювалося в революційних умовах.
«Лагідний» військовий переворот
Всі ми звикли до того, що Тахрір – неспокійне місце. Тахрір змінює політиків і президентів досить швидко, оскільки синдром революції цієї країни далеко не в минулому, це її сьогодення. Мене цікавило, чому саме так трапилося, що після двох років, які минули від початку зміни влади, коли усунули Мубарака, люди знову виходять на вулиці.
Ми їхали напередодні військового перевороту. Це був «лагідний» переворот, оскільки армія усунула лідера «Братів мусульман» і поообіцяла, що доведе справу до позачергових виборів. Спосіб, у який це все проводилося, був далеким від демократичного. Це був переворот, – президента Єгипту заарештовано.
Армія вийшла на вулиці після того, як на вулиці вийшли 22 млн єгиптян. Тих, хто підтримує президента Єгипту, теж немало, це ще мільйони людей. Зіткнення інтересів, політичних та економічних, просто могло призвести до громадянської війни. Так що армія певним чином врятувала ситуацію.
Заворушення в Єгипті триватимуть ще достатньо довго. Зараз завданням армії є уникнення громадянської війни. Щодня люди гинуть під час зіткнень. Заворушення, як і в Сирії, можуть перерости в громадянську війну. Завданням єгипетської армії є утримання країни в рамках політичного конфлікту, а не громадянського.
До речі, в багатих кварталах Каїра, де, зокрема, живуть і наші співгромадяни, люди почуваються нормально. Про те, що відбувається в країні, вони знають лише з випусків новин, а їхнє життя здебільшого ніяк не змінилося. Їм не хочеться перетинатися з демонстрантами.
Інша частина єгиптян виживає на 1 долар на день, мільйони людей не мають домівок. У Каїрі розташований найбільший цвинтар у світі (Місто мертвих. – MS) – це територія площею приблизно 6 на 10 кілометрів. На цьому цвинтарі, у склепах і гробницях, живуть люди, які не мають житла.
Фото зі сторінки Андрія Цаплієнко у Facebook
Тахрір під час заворушень
Не всі, хто виходить на площу, мають революційну свідомість. Серед них є звичайні кримінальники, які вирішують свої комерційні чи кримінальні питання за рахунок того, що там багато людей. Багато злодіїв просто виходять поритися в кишенях. Саме тому трапляються прикрі випадки, як-от, наприклад, 2011 року – зґвалтування журналістки CBS. Цього року таке трапилося з нідерландською журналісткою. Таке могло трапитися і на площі, яка підтримувала військових (а Тахрір підтримувала військових), і на площі біля мечеті Раба аль-Адевія, де збирався табір на підтримку заарештованого президента Мухаммеда Мурсі.
Краща організація була у прибічників президента. Я бачив, як працює охорона. Вони сформували добровільну дружину, озброїли її палками та бронежилетами. Ці люди стоять по периметру і контролюють тих, хто виходить і заходить. Це не агресивне контролювання, але тебе перевіряють – дивляться, щоб у тебе в сумці не було зброї, не було вибухових матеріалів або провокативних речей. Певний контроль там є, і він набагато кращий, ніж на площі Тахрір. Але ніхто не застрахований від того, щоб і там з’явилися звичайні злодії, як на Тахрірі. Я не кажу, що там і там суцільні злодії, але масу в мільйон осіб неможливо проконтролювати повністю.
Звісно, що бувають бійки між прихильниками однієї й іншої сторони, які призводять до жертв. Коли ми були там, за одну ніч загинуло десь 12 осіб. Потім навіть увечері, коли все закінчилося, нас багато разів перевіряли. Стояли самочинні блок-пости, стояли люди з помповими рушницями, пістолетами. Вони зупиняли машини, виводили підозрілих осіб, перевіряли сумки, машини на предмет наявності зброї. Але коли вони бачили, що мають справу з журналістами, – відпускали й дозволяли проїзд.
Що чекає на Єгипет і хто стане новим президентом
Західні медіа здебільшого підтримують заарештованого президента – людину, яка мала й має стосунок до керівництва «Братів мусульман». Це досить радикальна організація, яка була і є популярною в цілому на Близькому Сході. Фактично ця організація певним чином має стосунок до конфліктів, які тривають на Близькому Сході. Це радикали, але радикали, які абсолютно демократичним шляхом прийшли до влади. І Захід цього не може ігнорувати.
Зі зміною влади суттєво нічого не зміниться. Потрібен час, зміни в економіці. Країна в кризі. Єгипет сам із неї не вибереться. Мають прийти більш досвідчені менеджери, які зупинять падіння країни в безодню. Маю великий сумнів, що нова влада зможе досить швидко впоратися з цією проблемою. Коли країна входить у резонанс таких революцій, людям здається, що коли ти вийдеш на вулицю, то зміниш усе, тільки своєю волею усуваючи одну владу і змінюючи її на нову. Але так не буває.
Про потенційного президента казати рано. Є лідер Конституційного суду, він є тимчасовим президентом. Є генерал Абдель Фаттах ель-Сісі (Abdel Fattah el-Sisi), який очолює єгипетську армію, але він намагається дистанціюватися від політики. Є ще Мухаммед аль-Барада, колишній голова Міжнародної агенції з атомної енергетики, й тимчасовий прем’єр Хазем аль-Беблаві. Триває політична боротьба. Якщо вони доведуть справу до виборів, буде кілька кандидатів, і сказати, хто є потенційним президентом, зараз складно. Всі ключові питання сьогодні вирішуються в армійських штабах і деякий час ще так буде. Ель-Сісі досить популярна фігура в Єгипті, в нього хороший військовий досвід, це людина достатньо освічена й розумна. Я думаю, якщо він діятиме так, як діє зараз, громадянської війни не буде.
Журналістика як спосіб пропаганди
Журналіст стає знаряддям пропаганди. Я з віком почав розуміти, що цього не уникнути. В будь-якому разі, якщо ти маєш власну позицію, вона працює на користь тієї чи іншої сторони. А якщо ти дотримуєшся певної об’єктивності й намагаєшся позбутися якихось оціночних суджень, ризикуєш потрапити в категорію безхребетних журналістів. А в умовах такої країни, як наша – з дуже складним політичним життям, з економічною невпевненістю, яку відчуваємо щодня, – це майже неможливо, оскільки журналіст не є самостійною одиницею. Є проекти зараз, які просувають, скажімо так, умовно незалежні журналісти, але всі ці проекти, як виявляється, не працюють без фінансів, а коли мова заходить про фінанси, тут уже про якусь повну незалежність казати важко. Треба позбутися ілюзій щодо цього.
Ми зараз орієнтуємося на західні медіа, на суспільство з багатими демократичними традиціями. Але виявляється, ці традиції теж не працюють, коли йдеться про виживання системи. І Захід опинився в стані кризи.
Єгипет – як лакмусовий папірець. Західні медіа чітко стоять на боці президента Мурсі, не аналізуючи ситуації. Нібито вони проти подвійних стандартів… Та це не подвійні стандарти або їхня відсутність, а захист своїх інтересів через медіа. Фактично людина, яка не була в Єгипті, не знає, що це за країна, які люди там живуть, дивиться новини й думає: так, справді антидемократично, так, справді військовий переворот, так, справді усунули президента. Він же демократично обраний, ну, а суспільство теж має право на помилку. І не враховується той факт, що в цього президента були мільйони противників, які розуміли, що не виживуть із цим президентом. Його економічна політика не витримує жодної критики.
Ми ж підтримуємо в глибині душі військовий переворот, який стався у Португалії 1974 року, так звана Революція гвоздик. Ми вважаємо, що це відбувалося демократичним шляхом, а португальці мали обраного лідера, який керував країною і який переобирався багато разів, але якого треба вважати «диктатором». І тут прийшли військові, які змінили владу, привели до влади більш демократичних політиків, усунули Салазара, позбулися залишків колоніальної системи, відпустили решту колоній, які мала Португалія. І все це, як вважається, сталося демократично. Тож чому в такому разі не вважати демократичним кроком усунення президента?!
Можна мати судження, але все-таки судження працюють на чиюсь користь, особливо якщо ці судження якось висловлюються в пресі.
Записала та підготувала Ольга Хім’як, Могилянська школа журналістики