Цього року Інститут журналістики Київського національного університету вперше дає шанс людям із освітою в будь-якій сфері отримати освіту магістра з медіакомунікацій. Про те, як змінюється журналістська освіта в Україні, про поверховість сучасної журналістики, виклики, які кидає випускникам інжуру реальність редакцій, а також про те чому він не даватиме інтерв’ю українським телеканалам, «Медіаграмотності» розповів директор ІЖ Володимир Різун.

– Пане Володимире, ІЖ вже готує журналістів за пришвидшеною програмою серед тих, у кого є непрофільна вища освіта (бакалаврат). Розкажіть детальніше про це.

– Так, з 2011 року з’явиться новий освітньо-кваліфікаційний рівень – магістр із медіакомунікації. Раніше магістром із журналістики могли стати лише ті, хто до цього вчився на журналіста й отримав базову вищу освіту. Магістратура з медіакомунікації – шанс для тих, хто хоче стати журналістом: людина з базовою вищою освітою у будь-якій сфері, чи це гуманітарні спеціальності, як перекладач, філолог, психолог тощо, чи технічні – фізик, інженер і так далі, можуть вступити до нас і здобути ступінь із медіакомунікації.

Раніше існувала також можливість здобути другу вищу освіту за спеціальністю «журналіст», але це був лише рівень спеціаліста. В Україні досі був лише один професійний шлях для журналіста, за інерцією радянських часів – через бакалаврат. У світі існує багатоманіття форм підготовки журналістів – як на університетському рівні, так і на курсах при журналістських профспілках. І таке різноманіття – це добре, бо в кожного свій шлях у медіа, свій досвід, який збагачує сферу, а вона, як ми декларуємо, відкрита в сенсі працевлаштування для всіх, хто має потрібну кваліфікацію. Як експеримент магістратури з журналістики для непрофільних бакалавратів було відкрито в Києво-Могилянській академії та Українському католицькому університеті, і це показало, що є попит на такий вид навчання.

– Які екзамени треба складати і як відбувається навчальний процес?

– Для того, щоб бути прийнятим, абітурієнт має пройти творчий конкурс (треба написати матеріал із прес-конференції), а також скласти іспит з іноземної мови – іноземна мова складається для вступу у всі магістратури КНУ. Наразі ми перебуваємо на стадії ліцензування, прийом документів починається з 1 липня.

У магістратурі з медіакомунікації передбачено лише денну форму навчання, бо ми прагнемо вкласти в ці два роки у скороченому вигляді всю ту програму, яку вивчають студенти на журналістиці за 4 роки. Заняття починаються о другій годині дня і закінчуються о восьмій, тобто студент має змогу працювати на півставки і відвідувати пари. Ми також можемо встановити індивідуальний графік навчання для тих, хто вже працює в медіа.

– Ви орієнтуєтеся на надання кваліфікації саме журналіста, репортера чи радше на менеджерсько-редакторську складову?

– Сама назва «медіакомунікація» передбачає більш широке розуміння, ніж власне журналістика – адже у медіа працюють багато категорій фахівців. На дві третини наш навчальний план складається з журналістських дисциплін – газетна справа, тележурналістика, фотожурналістика тощо. На другому курсі починаються власне магістерські дисципліни, тобто підготовка до наукової та викладацької діяльності, на ньому також передбачено такі курси, як медіаорганізації, вивчення аудиторії, менеджмент діяльності ЗМІ тощо. Хочу наголосити, що ці специфічні магістратури з журналістики як у нас, так і в Могилянці й в Українському католицькому університеті у Львові призначені суто для тих, хто має непрофільну освіту. Журналістам, що здобули ступінь бакалавра з журналістики, там буде нецікаво, бо більша частина навчальної програми їм уже знайома. В нас був випадок, коли студент пішов після бакалаврату Інституту журналістики в Могилянку, а тепер повертається назад – адже там профільної магістратури немає, а слухати ще раз власне бакалаврську програму в непрофільній магістратурі йому нецікаво.

– Магістратура з медіакомунікації платна?

– Так, бо це по суті друга вища освіта, а за законом вона буває лише платна. Вартість її становить 25 тисяч гривень на рік, тобто 50 тисяч за два роки. Тариф такий самий, як для денної форми навчання у нашому інституті на журналіста, видавця, рекламіста тощо. Піднімати ціни ми не плануємо, до речі.

– Як ви відчуваєте, який попит на цю освіту? Скільки людей ви плануєте набрати на магістратуру з медіакомунікації?

– Я думаю, академічну групу ми наберемо, людей 25–30. Досвід другої вищої освіти в нашому інституті показує, що щороку набирається академічна група охочих вивчитися журналістики як другої професії.

– Що ще нового в Інституті журналістики?

– Цього року в нас буде перший випуск бакалаврів із реклами та піару – досі у східноєвропейській історії не готували рекламістів і піарників на рівні університетських програм. Ми працюємо над ліцензуванням таких рівнів, як «магістр із реклами», «магістр зі зв’язків із громадськістю», «магістр із видавничої справи та редагування». Це будуть спеціалізовані рівні навчання, адже наразі в нас є лише магістратура з журналістики і от буде медіакомунікація – у рекламістів та піарників інша специфіка, інші професійні стандарти, цілі тощо, тому їм потрібні свої магістратури.

– Якщо підбивати підсумки української журналістики з часів здобуття незалежності, яка динаміка, на вашу думку, що вирізняло галузь і що маємо тепер, і чому?

– Можна сказати, що на початку відбувався активний розвиток інформаційних жанрів, бо був голод на це. Після розпаду Радянського Союзу відчувалася певна ейфорія, журналісти здобули право дотримуватися західних професійних стандартів. Ці західні підходи, в принципі, впроваджено у журналістську діяльність в Україні. У нас інша проблема – про ці стандарти всі знають, але їх не дотримуються. У свідомість усі правила вкарбувалися, але в нас не виробилася професійна культура. Це вже сфера морально-етична. І є причина цього – журналістика стала на рейки четвертої влади, задекларувала незалежність від влади, від олігархів, від бізнесу, але, на жаль, ця незалежність не відбулася так, як цього хотілося піонерам вітчизняної журналістики.

Це один аспект – на тлі розвитку переважно новинної журналістики ми втратили аналітизм і набули поверховості, споглядальності. Того, що на Заході називають «якісною журналістикою», ми так і не здобули. На світанку незалежності більшість публіцистики обізвали словом «пропаганда» і відкинули. Можливо, після народження журналістики незалежної України ми занадто сильно гойднули її люльку, і багато що повипадало…

Не можна сказати, що нині немає попиту на аналітичну журналістику, люди хочуть читати коментарі, думки фахівців, не тільки експертів, але й журналістів, хочуть спілкуватися з маститими досвідченими журналістами. Але погляньте: мало як аналітичних видань, так і власне великих імен у журналістиці, тих лідерів думок, до яких дослухаються, яким довіряють. Їх навіть двох десятків не набереться. І це є нашою проблемою. Нині ми перебуваємо на іншому етапі – етапі професійного самоусвідомлення.

– Ви казали про радянську публіцистику – а хіба вона не являла собою здебільшого пропаганду?

– Ми недооцінюємо рівень радянської журналістики. Так, звичайно, вона була заангажованою, бо сповідувалася моноідеологія, але разом із тим в СРСР була висока планка професійної культури. Я бачив в архівах Держтелерадіо такі документи, наприклад, як наказ: за неправильний наголос в ефірі диктора усунути з ефіру, ще за якусь, за нинішніми мірками, дрібницю – відправити на кількамісячне стажування. Друкувати в газеті неперевірені факти – таке неможливо уявити, автора б вигнали з роботи.

Після студентської парти люди не ставали одразу заввідділами чи оглядачами, всі дуже серйозно ставилися до професійного становлення журналіста. Редактори ЗМІ, оскільки існувало держзамовлення, цікавилися студентами, намагалися «виписати» собі найкращих за оцінками. Цю високу професійну культуру ми втратили, але ця втрата закономірна – щойно виникає плюралістична медійна система, незалежна від влади, природно втрачається професійний рівень – бо втрачається зовнішній контроль. Влада не зацікавлена у підвищенні якості журналістики, власники ЗМІ теж не зацікавлені, бо фактично в нас медіа так і не стали окремим бізнесом і не приносять прибутків, пропорційних якості інформування.

– Тож залишається саморегулювання.

– Так, воно має народжуватися, з часом. Але ви знаєте, я не вірю в потужне саморегулювання таких закритих систем. Повинен існувати якийсь стимул, мотивація. Влада не контролює професійного рівня медіа, бізнес його теж не контролює – фінансового стимулу теж немає. Має все ж бути хтось ззовні, і цим кимось має стати громадянське суспільство, яке в нас теж ще перебуває на початковій стадії формування. ЗМІ повинні усвідомлювати – якщо ми працюємо неякісно, не задовольняємо потреб суспільства, то це суспільство не дасть нам жити, просто виштовхне нас. Недарма ж у демократичних країнах іноді бувають демонстрації під офісами медіа, навіть б’ють шибки їм – і не якісь хулігани, а громадяни, розгнівані неетичною, непрофесійною подачею інформації. Є громадські об’єднання, які відстоюють права «споживачів медіаінформації», дітей, право суспільства знати правду щодо важливих подій. Якщо таких структур немає, то медіа ніхто не протистоїть, і їм нема причини підвищувати свій професійний рівень.

Але я хочу сказати, що останнім часом в Україні розгортаються громадські рухи самозахисту від неякісної інформації, підвищення медіаграмотності – взяти хоча б ваш ресурс; лабораторію психології масової комунікації та медіаосвіти Національної академії педагогічних наук, якою керує Любов Найдьонова; ініціативу Валерія Іванова із запровадження медіаграмотності у педагогічних вищих навчальних закладах; Інститут медіаекології Бориса Потятиника у Львові, що займається медіа критикою, – тобто рух є. Просто на це потрібен час, це історичні процеси, які не можуть відбуватися швидко. І тільки через медіаосвітні тенденції, через роз’яснення, які новини якісні, які ні, через роз’яснення технології виготовлення новин ми прийдемо до формування таких громадських структур, які змусять медіа самовдосконалюватися.

– Іноді здається, що такі процеси потрібні лише зарубіжним грантодавцям.

– Є така проблема, що держава не вважає за потрібне фінансувати громадянське суспільство. Але цей грантовий період ми теж маємо пережити. Нам потрібно розуміти, що ми є тим поколінням, на плечах якого лежить тягар перехідного періоду, і з цим нічого не вдієш – за 5–10 років системних змін відбутися не може.

Я би зазначив ще один цікавий момент: наразі в нас немає культури медіаспоживання. Коли, наприклад, ми йдемо в ресторан – обираємо його за якістю їжі та обслуговування. Ми розуміємо, що мерседес кращий за якийсь бобік не лише через престиж, а й об’єктивно за якістю – комфортом, швидкістю і так далі. Щодо медіа в нас такої культури споживання ще немає. І не лише у споживачів – немає також ранжування місць майбутньої роботи серед студентів. Майбутній адвокат мріє працювати у вищому суді чи в якійсь солідній адвокатській конторі, майбутній лікар прагне влаштуватися у клініку з високою репутацією – серед студентів-журналістів, знову ж таки, немає особливого бажання потрапити, скажімо, конкретно на Перший національний чи «Інтер». Немає розділення на престижні, достойні місця роботи і менш достойні.

– Наскільки відрізняється уявлення студентів ІЖ про професію під час навчання і тоді, коли вони потрапляють у реальний медійний світ?

– Звичайно, потрапляючи у реальні ЗМІ, молоді люди стикаються з порушенням стандартів, яких ми навчали. Це як поїхати з України в Індію, а там малярія, бактерії, палички Коха і так далі – потрібні щеплення. І ці щеплення ми їм намагаємося дати, коли демонструємо як позитивні приклади журналістських матеріалів, телесюжети, радіопрограми, газетні публікації, так і приклади з серії «от як робити не можна», іде обговорення – де порушення, як треба було зробити правильно. Я звертаюся до українських ЗМІ – якщо ви не хочете бути предметом розбору в Інституті журналістики, не робіть поганих матеріалів.

І в медіа вони, звісно, бачать вияви джинси – але що ми можемо зробити тут, в інституті, окрім як пояснити їм важливість дотримання стандартів? На практиці кожен вирішує цю проблему сам.

– На які конкретні приклади ЗМІ ви орієнтуєтеся?

– Я не буду називати своїх улюблених українських видань та каналів, бо це не дуже коректно. А от західні зразки – ми передусім прагнемо бути ближчими до редакційних стандартів Бі-бі-сі, вони висять у нас на сайті. Шведська школа журналістики вважається класичною, німецька також досить якісна. У нас же всі тією чи іншою мірою грішать. Нещодавно був випадок із каналом, не буду називати його, коли до мене приїхали взяти коментар і змонтували фрагменти з нього так, щоб я підтверджував позицію репортера. Цей синхрон не мав нічого спільного з меседжем, який я намагався донести, тому я зарікся давати інтерв’ю нашим каналам під запис. Запросять на прямий ефір – будь ласка. Під монтаж – ні. Монтаж у нас часто тенденційний, і журналіст іде на інтерв’ю вже з готовою установкою щодо експерта, і коли розмова йде не так, як очікувалося, він із цієї розмови вихоплює якийсь шматок, який нібито підтверджує його ідею. В багатьох редакціях є емоційне ставлення до певних соціальних інституцій, певних осіб, і їхні працівники йдуть на інтерв’ю вже без бажання бути об’єктивними, підганяють матеріал під внутрішні стандарти інформування.

– Ви особисто відчуваєте вияви цензури?

– На собі – ні. Я вже дев’ять років працюю на радіо «Промінь», веду свою програму, і жодного разу тиску не відчував. Можливо, звісно, це через мою посаду. Але ми всі відчуваємо, яка ситуація в нас у медіа загалом.