Реальне життя часто пропонує такі сюжети й переплетення обставин, які не зможе придумати жоден кінорежисер. Історія, яка трапилася з німецьким фотографом в Україні, цілком могла би стати основою для сценарію фільму. Почалося все з купи старих, частково пошкоджених фотоплівок на горищі вінницького будинку. А продовжилося на виставці «Дзеркало архіву», що проходить зараз у Києві в рамках фестивалю візуальної культури «Візії».

Бургард фон Гардер – фотограф-документаліст та «візуальний художник». У пошуках сюжетів для своїх фотографій він багато подорожував світом: від початку 70-х років їздив країнами Європи, Азії, Америки. Крім того, Бургард займається постановочною фотозйомкою, яка відтворює історичні події, зокрема Другої світової війни. Щоб реалізувати такі проекти, він проводить власні дослідження та особливо цікавиться історією своєї родини й предків. Бургард подорожував шляхами німецької армії – був в архівах Берліна, Литви, Москви. Три роки тому історія привела його в Україну. Фотограф відвідав Київ і Вінницю, багато спілкувався з людьми, і, як він розповів, цього разу не ставив собі за мету проводити архівні дослідження – йому було цікаво зануритися в українське життя. І це занурення виявилося ще глибшим, ніж очікував Бургард.

На горищі одного з вінницьких будинків, у якому раніше була редакція комуністичної газети, в купі сміття Бургард знайшов старі негативи – дуже багато плівок, а також деякі вже надруковані фотографії. Він забрав їх звідти, роздивився і захотів узяти із собою в Німеччину. Щоб без перешкод вивезти їх, Бургард зв’язався з директором вінницького музею й отримав лист-дозвіл. І ось вдома фотограф відсканував знахідку – вийшло 10 тисяч знімків! На них зафіксовано щоденне життя українців 70-х – початку 80-х років: тут є й постановочні фотографії в дусі радянських газет, але є й невимушені фото, зроблені «для себе».

Чому німецького фотографа так зацікавили світлини? Сам Бургард не може цілком конкретно відповісти на це питання. Він відчув щось особливе та символічне на цих кадрах: «Я шукав тут свою історію, а виявилося, що знайшов вашу…».

Бургард фон Гардер 

Бургард розповідає, що він уперше працював із чужими знімками, а не зі своїми. Частина негативів була пошкоджена, але він також їх відсканував, і зараз ці зіпсовані кадри стали родзинкою виставки. Згодом Бургарду вдалося встановити імена більшості репортерів – авторів фотографій. Він сформував зі світлин 45 буклетів, окрім цього, було зроблено слайд-шоу, повна тривалість якого – близько 24 годин (його також можна переглянути на виставці).

Однак усе відбувалося поза межами України – й було зрозуміло, що ці фотоплівки мали повернутися до нас. Шлях, яким вони повернулися, теж незвичний. Бургард читав перекладений німецькою мовою роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів». Твір справив на нього велике враження. І фотограф встановив ще один місток – написав письменниці електронного листа, у якому зізнався, що відчув себе героєм цієї книги… Перше речення роману, здається, описує ті самі світлини: «Потім настає черга на фотографії. Чорно-білі, вицвілі до кольору сепії, карамельно-коричневі…».

Фотограф надіслав Оксані Забужко частину знімків. «Я почала переглядати тисячі фотографій. У масі вони справляють дивовижне враження, я розумію, чому його це втягло, і три роки не відпускало, – розповіла письменниця. – Скільки в нас таких покинутих секретів валяється під ногами, а ми проходимо повз них, не розуміючи їх цінності, не будучи спроможними оцінити їх культурну вартість. І тут ми вступаємо у стару шевченківську парадигму, коли “німець покаже” нашу історію, Бургард і виявився тим німцем, який показав нам ще один покинутий секрет».

Оксана Забужко та Бургард фон Гардер 

Далі сюжет цього «кіно» набув деякого комізму. У листуванні з фотографом письменниця повідомила, що буде на Ляйпцизькому книжковому ярмарку. Потім її поштову скриньку зламали, й адресатам почали надходити листи з проханням терміново переслати письменниці значну суму грошей, бо вона потрапила у скрутне становище. Такий же лист надійшов Бургарду. І от фотограф, хоча й здивувався, що ледь знайома людина просить про допомогу, швидко здійснив переказ коштів. Коли пізніше все з’ясувалось, Оксана Забужко була приголомшена ситуацією, а для Бургарда це стало своєрідною «легітимізацією» проекту, він це сприйняв як знак – що він на правильному шляху.

Оксана Забужко взяла участь у проекті – вона автор текстової анотації, яку можна побачити на виставці. «Якимось незбагненним чином, ці знімки до щему живі – попри всю їхню канонічну “прилизаність”, і попри всю, хоч як рівненько розгладжену, неприховану вбогість схованої за ними дійсности. Буркгард побачив у них те, що для нас, із дитинства пересичених “наочною аґітацією і пропагандою”, дотепер лишається поза зоною видимого (легко уявити, як відмахнулись від настирного німця в місцевому музеї: та забирай, чудак-чоловік, кому воно впало!): у цих знімках є краса і сум» (фрагмент із анотації).

«На неформальних знімках бачимо прозирки справжності, на них видно колосальну убогість, злиденність епохи, бо це справді була дуже принизлива епоха, – розповідала письменниця на відкритті виставки. – І ці прозирки справжності дають не просто відчуття часу, а відчуття людини в часі, це відчуття вічності – двері, де починається мистецтво. Бургард подарував нам наше минуле таким, яким у нас самих побачити його руки не дійшли».

Минулого року теж випадковим чином Бургард познайомився з українським режисером Дмитром Тяжловим. Спочатку Дмитрові потрапили до рук буклети, видані в Німеччині. «Коли я побачив їх, я сказав: ми зробимо все, але цю виставку Україна точно побачить, – розповів він. – Я зрозумів, що це скарб, тим більше у таких руках, як у Бургарда, адже важливо, як він це інтерпретує. У цьому фотопроекті немає ніякої ретуші, ми бачимо, як час впливав на зображення. Емульсія – це органіка, це відновлене срібло, і фактично ми бачимо візуалізацію дії часу».

Окрім фотовиставки й слайд-шоу, проект отримає ще одне продовження – відео-інтерв’ю з героями цих знімків. Як розповів Тяжлов, одразу розпочалися пошуки людей – показуючи знімки у Вінниці, від людини до людини, вони знайшли десь 15 героїв фотографій і записали вже 7 інтерв’ю (їх незабаром будуть демонструвати на виставці). Зараз цим людям 60–70 років. На думку Тяжлова, сьогодні ці світлини важливіші для молодших людей, а не для тих, хто жив у той період. «Коли вони гортали альбоми, то не розуміли їхньої цінності, бо їм ця епоха дуже знайома, вони дивляться фактично й не бачать там витвір мистецтва», – вважає Дмитро Тяжлов.

Бургард хотів спершу демонструвати виставку у Вінниці, бо звідти все почалось. Але так не склалося – тому розпочали з Києва й фотограф сподівається, що Вінниця стане другим містом. «Ідея була в тому, щоб ви як українці могли побачити самих себе, зазирнути у себе, – розповів Бурхард. – Це певна конфронтація з вашим минулим».

Конфронтація з минулим – це те, чим Бургард займається й у Німеччині. Він зробив постановочний фотопроект, який розповідає про події Другої світової війни. На великій панорамі, складеній із окремих фотографій-сегментів, зображено концентраційний табір у Литві у 1942 році (фотозйомка проводилася на території табору зі встановленими декораціями). Це мультимедійний проект – якщо переглядати його в інтернеті, можна побачити деякі відеофрагменти. В основі історії розповідь Алекса Фейтелсона, який у грудні 1942 року організував втечу групи євреїв із цього табору.

Ще один відомий проект Бургарда, що має назву «Шрам» (Die Narbe) – зйомка з вертольоту місця, де раніше був Берлінський мур. Він готував його до 20-ліття знесення муру у 2009 році. На переконання Бургарда, стикатися з такими привидами минулого не завжди приємно, проте необхідно, бо такі витвори фотомистецтва сприяють «загоєнню ран».

У Києві фотограф проводив невелику екскурсію виставкою, розповідав про своє сприйняття окремих знімків. І постійно виникало відчуття, що цього трохи дивакуватого німця історія світлин цікавить більше, ніж самих відвідувачів, які прийшли сюди. Але, здається, Бургард це розумів. Після прочитання книжки Оксани Забужко він так і називає нашу країну – музеєм покинутих секретів. «Моє становище в Німеччині не сильно відрізняться від вашого, – каже він. – Люди знають про історію загалом, але не так багато людей знають особисту історію, свою країну та своє коріння».

До фоторедактури Бургард не вдавався: він відсканув усі знімки, в тому числі з пошкоджених негативів

Деякі фотографії надруковано на дзеркальній поверхні – на думку фотографа, бачення свого відображення на цій світлині викликає особливі відчуття

Частину експонатів на виставці зроблено у вигляді непроявлених негативів. Єдиний прийом, який застосовував Бургард, – віддзеркалення

На думку Бургарда, в такому вигляді ці знімки вже більш ніж фотографії. Прийом віддзеркалення фотограф застосовував із різними цілями, в тому числі для протиставлення певних людей чи груп людей

Фотограф радить переглянути слайд-шоу (воно щодня транслюється на виставці в окремій кімнаті). За його словами, враження від його перегляду будуть сильнішими, ніж від експонатів на виставці, оскільки ці фотографії потрібно переглядати у великій кількості

Виставка працює до 1 липня 2013 року, з 10:00 до 18:00 щоденно, крім понеділка.

Місце проведення : Інститут проблем сучасного мистецтва, Київ, вул. Щорса, 18д