Ера постжурналістики збігається з настанням ери постдемократії, бо вони тісно взаємопов’язані. Постдемократія моделює демократичні процедури, повторюючи їх на поверхні, а не по суті. Ті ж слова можна сказати і про постжурналістику.

Інформаційні й смислові відносяться якраз до постжурналістики, оскільки цільові аудиторії живуть за однією моделлю журналістики, а на них упливають за допомогою іншої. Тобто цільові аудиторії живуть з ідеалістичною моделлю в голові, в якій інформаційний простір і фізичний є більш-менш тотожними. Постжурналістика працює з намаганням не віддзеркалювати, а змінювати фізичний простір за рахунок уведення невідповідностей із ним.

Головною рисою постжурналістики є використання вільних чи квазівільних ЗМІ для позаінформаційних цілей. Але контекст такий: усі думають, що преса вільна. Якщо Радянський Союз працював з невільною пресою, то Захід якраз акцентує свободу преси. Радянська людина розуміла ритуалізованість слів і подій навкруги. Наприклад, Довлатов писав: якщо радянська пропаганда лаяла книгу, то, навпаки, всі намагалися її прочитати.

Опитування «Левада-центру» показало цікаві результати: населення розглядає Брежнєва як найкращого керівника. Ані Горбачов, ані Єльцин не змогли вийти вперед. Тобто наявність пропаганди виявляється не основним параметром, за яким оцінюється час.

Якщо радянська влада, особливо останнього періоду, використовувала для комунікативного управління в першу чергу фізичні параметри (наприклад, тиражування одних текстів і заборону інших), то західна влада мала у своєму арсеналі не кількісні, а якісні механізми. Це якісний інформаційний продукт, що спирається на якісну подію, на якісного спікера, на якісні смисли.

Згадаймо: такі якісно нові спікери прийшли як «трубадури перебудови». Це були письменники, журналісти, актори й режисери. Вони всі є майстрами саме форми, і партійні секретарі не змогли на їхньому тлі бути адекватними новій комунікативній добі. Їхня функція інтерпретаторів марксизму-ленінізму стала непотрібною. Цитата (з класиків чи документів ЦК) не могла перемогти живої комунікації, оскільки змінилися правила гри.

Перебудова була грою на цінностях, коли інформаційні потоки були налаштовані виключно на руйнацію попередньої системи. Бухарін чи Троцький стають головними новими героями, як пересунулися з поля суцільного негативу (див., наприклад, стенограму бухаринсько-троцькистського процесу) в суцільний позитив. Факти (арешт, смерть) не змінилися, змінилися інтерпретації. Новими в цій журналістиці, яка змальовувала ті події, були не факти, а нові інтерпретації. Соціологічні опитування через три роки після початку перебудови стали демонструвати домінування публіцистів над партійними лідерами.

Пізній радянський мультиплікаційний фільм теж грав на цінностях, змінюючи їх. Цей процес можна позначити словами – коли Баба-Яга стала доброю. Матриця, яка сторіччями існувала, в той період почала свою руйнацію. Коли ці діти стали дорослими, вони отримали руйнацію вже радянської матриці, в результаті чого Троцький і Бухарін стали жертвами режиму.

Масова культура, як і пропаганда, навпаки, гіперболізує цінності. Хороший Бонд проти радянського лиходія є західним варіантом тієї ж схеми. Герой захищає не себе, а всіх, він готовий принести себе в жертву, що є прадавнім способом упливати на масову свідомість.

Усі ці моделі підкоряються саме впливу, а не інформуванню. Інформаційним (чи віртуальним) стає те, що має найефективніший вплив. Але найголовніше, що такі структури мімікрують саме під інформування, хоча насправді вони є міфологічними чи пропагандистськими.

У цілому первинна інформаційна функція стала вторинною в постжурналістиці, бо на перше місце вийшла розважальність. Як наслідок, з’явилося поняття м’яких новин як новин, що потрапляють і функціонують у ток-шоу. В цьому плані шоу Савіка Шустера працює саме з м’якими новинами. Тож проблеми освіти будуть йому менш цікавими, аніж проблеми політики, оскільки на них більш гаряче будуть реагувати депутати, які приходять на це ток-шоу.

Фільтр розважальності відкидає «нудні» новини, які могли домінувати в журналістиці, наприклад, у радянському варіанті програми «Час». Економічні, господарські новини не мають емоційного забарвлення, коли в них відсутній людський вимір.

Цікаво, що за телевізійними рейтингами Nielsen виходить: ми дивимося практично ті самі американські телесеріали, що й самі американці. Тож постає проблема, що робити з власною продукцією, коли ми почнемо робити її не для Росії, а для України, адже взяти таку високу планку буде важко.

Але сьогодні існує та сама невідповідність між світом середньої людини і світом телебачення, оскільки світ гламуру як основний об’єкт постжурналістики теж не тотожний поняттю «мого світу». Цей інформаційний світ не є неправдою, він просто віддзеркалює життя малого сегменту населення. Тобто не лише правда/ неправда є виміром нашої оцінки. Журналістика гламуру, на відміну від написання статті, наприклад, про стан металургійної промисловості України, не вимагає від журналіста додаткових знань.

ЗМІ вводять проблеми в масову свідомість, вони змінюють пріоритети людини. Справді, на практиці це робить не життя, а таки ЗМІ. Операція Анджеліни Джолі – яскравий приклад привертання такої уваги, оскільки новина про неї пройшла по всіх каналах.

Постжурналістика навчилася краще тримати увагу споживача, ніж це робила журналістика. Але саме це стало нині важливішим, оскільки світ перейшов до надмірних обсягів інформації. До речі, ці надмірні обсяги теж заважають створенню хоч якоїсь картини світу.

Російська влада, наприклад, створила модель контентного домінування в новинах за допомогою квазімонополізму на ринку новин державних каналів. Дані соціології за жовтень 2012-го засвідчують: більше 80% росіян отримують новини з телеекрану. Регулярно дивляться новини Першого каналу 70% росіян, «Росії» – 64%, НТВ – 49%. Інші (недержавні) посідають такі позиці: 18% – Рен-ТВ, 3% – РБК, 25 – «Дождь». Піки популярності Путіна віддзеркалюють відповідні кампанії: передвиборчі агітаційні, інформаційні війни проти Грузії, проти США, Естонії (Бронзовий солдат), України (газові війни).

Влада має бути зацікавленою в таких кампаніях, адже рейтинг першої особи в цей час починає зростати. І знову перед нами не журналістика, де головною рисою є інформування, а постжурналістика з її схильністю до соціального управління.

Цей перехід у новий тип суспільства нагадує фразу, яку приписують головному раднику Буша Роуву (його сайт – www.rove.com), який сказав, що реальність більше не працює так, як усі думають: «Ми зараз імперія, і коли ми діємо, ми творимо нашу нову реальність. Поки ви вивчаєте цю реальність, ми діємо знову, створюючи нову реальність, яку ви теж можете вивчати». Тобто фізична реальність теж є «гнучкою», які і реальність інформаційна чи віртуальна. І причиною змін стає саме інформаційна чи віртуальна реальність.

Платт так прокоментував це висловлювання: «Мені здається, це більш-менш відповідає підходу всіх політичних фігур постідеологічного простору сучасного світу. Ідеологія – це тільки гра, пуста риторика, і це означає, що ми можемо, коли нам це вигідно, повністю ігнорувати основну логіку аналізу розуміння реальних факторів у політичному світі, ми можемо створювати свої нові, потрібні нам правила».

Роув сказав цю фразу про дії імперії. Але це розбудова нового типу імперії, для якої цілі містяться не в фізичному, а в інформаційному й віртуальному просторах. І тоді інструментарієм для побудови такої нового типу імперії стає Голлівуд і телесеріал. До речі, американські військові детально вивчали досвід чотирьох імперій минулого, щоби перейняти досвід їх виживання, успішні моделі інкорпорації нових членів (Military advantage in history. – Falls Church, 2002). Можна також звернути увагу на дві додаткові характеристики цього тексту. Він вийшов 2002 року, тобто після 11 вересня. І друге – цей текст було написано на замовлення офісу стратегічних оцінок, який очолював найвідоміший військовий футуролог Америки – Е. Маршалл (див. детальніше про цей офіс та про методологію побудови цих оцінок тут, а також – Bracken P. Net assessment: a practical guide // Parameters. – 2006. – Spring).

Філіппов вносить у своє розуміння імперії політичний простір (див. тут і тут). Імперія весь час розширюється, вона не бачить інших імперій, бо рухається в будь-який бік. Можна сказати, що вона весь час перетворює «чуже» на «своє». І все це пояснює інтерес імперій до точок поза своїми межами.

Оскільки в цих підходах виникло поняття безідеологічного часу, в який ми потрапили, то слід поглянути на це детальніше. Адже це теж формує постжурналістику. Ван Дейк вважає, що ідеології мають канонічну структуру, яка полегшує сприйняття, використання і внесення змін (van Dijk T.A. Ideology. A multidisciplinary approach. – London etc., 1998). Ідеології контролюють соціальні практики.

Славой Жижек підкреслює, що й сьогодні всі мають ідеологію, хоча кажуть, що її немає. Він розглядає ідеологію як домінантний погляд на світ. Сьогоднішню ідеологію він називає гедоністичним цинізмом. В основі її лежить декілька постулатів: не вірте у великі ідеї, насолоджуйтесь життям, будьте уважними до себе.

Якщо центром всесвіту стаю я сам, тоді зрозумілими стають зміни інтересів в інформації. Людину в першу чергу буде цікавити інформація навколо неї самої, тобто чисто локальна інформація.

У Жижека в цьому інтерв’ю є ще одна цікава думка. Він вважає: якщо ХХ століття минуло під знаком кінематографа, то наш час минає під знаком серіалів і відеоігр. Серіали перемогли повнометражні фільми. Американська масова культура є лідером із їх виробництва, отже, є лідером впливу на людство.

Водночас слід визнати, що це є наслідком усіх тих змін, про які ми говоримо. Серіал є спрощеним поглядом на світ, але досить часто в ньому вибудовується альтернативний варіант світу. Ця наративна структура тримає біля екранів мільйони глядачів, надаючи їм саме те, що їм потрібно. Тобто масова свідомість змінила свій погляд на світ, що трансформувало й кіно.

Вітт написав книгу про появу англійського роману (Watt I. P. The rise of the novel. Studies in Defoe, Richardson and Fielding. – Los Angeles, 2001). Але цікавим у ній є те, як роман віддзеркалює зміну наукового погляду на світ. Парадигма Ньютона та інших призвела, наприклад, до чіткого розрізнення минулого й сучасного. Зникають позанормальні причини, світ роману – це світ зрозумілих причин і наслідків, а не чогось надприродного. Зараз, особливо в кіно, ми знову повертаємося до містичного світу. Більшість того, що ми бачимо на екрані, не підтримано сучасною наукою, але воно має найвищий рівень привабливості для глядачів.

Постжурналістика теж є результатом нового погляду на світ, який приходить сьогодні. Видрін убачає загибель цивілізації у втраті нею смислів. Саме так він трактує загибель візантійської цивілізації, коли вона втратила свої базові смисли.

Але сьогодні єдині типи смислів, із проханням про пошуки яких держава звернулася до науковців, – це приховані натяки на корупційні діяння. Російська ФСБ націлила своїх фахівців на пошук згадок про хабарі в розмовах. У технічному завданні йдеться лише про аналіз блогів. Але зрозуміло, що й телефонні переговори теж підпадуть під цей інтерес спецслужб.

Якщо журналістика транслювала смисли, навіть частково генеруючи їх сама, як це було, наприклад, із публіцистами застою чи перебудови, то постжурналістика не працює зі смислами. Вона ретранслятор простих, майже фізіологічних реакцій. Саме тому її новини складаються з розповідей про аварії чи про пожежі. Це елементарні страхи людини, і вона концентрує їх у телевізорі, мовби позбавляючи їх права на життя в оточенні глядача.

Постжурналістика, як ми намагалися продемонструвати, базується на наступних параметрах, які відрізняють її від журналістики:

Акцентування важливості є структурним елементом організації новин, як підкреслює ван Дейк, говорячи про поняття релевантності (ван Дейк Т.А. Язык. Познание. Коммуникация. – М., 1989). Яскравим прикладом новин, які не є новинами, але з якими якраз працює постжурналістика, є інформація про операцію Анджеліни Джолі (див. тут і тут). Усе виявилося пов’язаним із фармацевтичною компанією і є піар-операцією, а не інформуванням. Реклама, піар, політтехнологія і... тероризм використовують інформаційний простір для своїх власних цілей. І ці цілі лише мімікрують під інформування.

Постжурналістика рухається в бік віртуальної реальності. Постжурналісти стають інструментарієм закриття світу від реальних проблем. В епоху гламуру старі журналісти не потрібні. Акцент на політиці стоїть у цьому ж списку непотрібних тем, оскільки ті обсяги політики, які ми бачимо на екрані, важливі лише для тих же володарів фінансових потоків, інший бік життя яких описує гламур. І в гламурних виданнях, і в шоу Савіка Шустера живуть ті ж самі персонажі. Вони ж входять у список київських мільйонерів, яких дбайливо щорічно перераховує податкова. Тільки в гламурі вони розслаблені, а в ток-шоу активні.