Виділіть її та натисніть Ctrl + Enter —
ми виправимo
Фейсбук та моделювання щастя в медіа
Медіасвіт диктує нові форми щастя, яких не було раніше. Наприклад, на наших очах змінилися типи щастя, на які націлюється населення. Щастя роботи, яке було характерним для радянського медіасвіту, майже зникло. Все замінило щастя багатства, яке сьогодні стало єдиним виміром успіху людини. Це раніше вчені могли робити експерименти, щоб нарешті щось і колись віднайти. Але про гроші там ніколи не йшлося. Сьогодні, як наслідок, фізмат-спеціальності навіть не здатні зібрати достатню кількість абітурієнтів, а в академічних інститутах коридорами ходять виключно пенсіонери. Їх втягнуло в цей процес ще енергетикою радянського життя.
Сучасний український юнак мріє стати менеджером із продажу зарубіжної техніки, хоча раніше він і хотів, і міг створювати таку техніку. Саме для цього він вчить мову чи комп’ютер на рівні університету. Причому більша половина цієї техніки є китайським продуктом, хоча і західних брендів. А ми є ринком для цих товарів.
Соціальні смисли створюють форми співучасті. Людина стає учасником того, до чого вона не має фізичного дотику. Це футбол і політика, це кольорові й оксамитові революції. Все це є породженням телесвіту. До речі, як і зірки кіно й телебачення, про яких ми маємо досить детальну інформацію, але з якими фізично незнайомі, що і створює ефект зірковості.
Феномен співучасті як головний у переходах телереволюцій на вулиці не бачать, на жаль, аналітики останніх протестних арабських революцій, вони акцентують інші речі: «Соціальні медіа самі по собі не збуджують революцій. Вони не більше відповідальні за останні заворушення в Тунісі чи Єгипті, аніж касетні записи виступів Аятолли Хомейні несуть відповідальність за революцію 1979 року в Ірані. Соціальні медіа є інструментарієм, що дозволяє революційним групам понизити ціну участі, організації, рекрутування та підготовки».
Але головне – вивести людей на вулицю, адже соціальні медіа дозволяють людям кричати проти і сидячи вдома, думаючи, що їх ніхто не бачить. До речі, це тільки ілюзія анонімності, оскільки відстежити IP-адреси дуже легко. Для конструкторів революції люди потрібні на вулицях, адже вони будуть головними символами дій.
Колись Грегорі Бейтсон назвав найважливішою подією ХХ сторіччя Версальску угоду, оскільки вона стала причиною Другої світової війни. Тому Бейтсон і писав: шукайте точки минулих масових образ. Якщо поглянути на історію України, то, наприклад, Віктор Ющенко як президент вибудовував Україну, відштовхуючись від точок образ від Росії. Він піднімав Голодомор на рівень формування національної свідомості, як це є в Ізраїлі у випадку Голокосту. Тобто саме негативна подія ставала фундаментом національної свідомості.
Роберт Путнем, головний американський соціолог із питань соціального капіталу, каже в інтерв’ю газеті Guardian з приводу фейсбуку: «Думаю, що сильний соціальний капітал повинен мати якусь фізичну реальність – чисто віртуальний зв'язок є досить тонкою очеретиною, на якій можна щось будувати, він досить вразливий до анонімності та фабрикації і дуже важкий для побудови довіри. Але я член фейсбуку, сайту соціальної мережі, і це дозволяє мені підтримувати контакти зі старими студентами, він має потенціал бути і позитивним, і безглуздим – я отримую повідомлення від людей з усього світу, які хочуть стати моїми друзями в фейсбуку, але що це означає?».
Тобто інтернет-модель довіри-дружби існує, але водночас вона є дивною для частини суспільства, що виросла на інший моделі дружби, в якій важливим був фізичний дотик.
Ще одним джерелом щастя медіалюдини є спеціально сконструйовані медіаподії. Це знову щастя, яке доставляється додому, людині не треба нічого робити для того, щоб його наблизити. Це як піца з доставкою.
Дуґлас Келлнер дає цікаве визначення медіавидовища, медіавистави: «Вистави є медіаконструктами, що перебувають поза звичайною і щоденною рутиною, стаючи популярними медіаподіями і захоплюючи увагу медіа і публіки. Вони включають естетичний вимір і часто є драматичними, пов'язаними з конкуренцією, як Олімпіади чи вручення “Оскарів”, вони включають непоборні іміджі, монтаж та історії. Медіавистави відносять до технологічних медіаподій, де медіаформи – телебачення, друковані медіа чи інтернет – обробляють події видовищними шляхами».
В США нині активно розвиватиметься тенденція, яка руйнує базисні настанови того суспільства, що було побудовано. Раніше це було щастя споживання, на якому будувалася не тільки економіка виробництва, а й щастя людського життя. Після економічної кризи люди стали якомога довше користуватися товарами, намагаючись використати їх до останнього. Наприклад, ось що каже аналітик великих кампаній типу Colgate-Palmolive: «Люди вичавлюють останню краплину з шампуню. Вони навіть додають туди води, щоби по-справжньому дістати звідси все». Це досить добре знайомо нам, але було не знайомо їм. Тобто один із елементів каркасу в віртуальному будинку щастя вже зруйновано.
Дослідження Центру П’ю 2006 р. продемонструвало, що 36% американців називають себе дуже щасливими. Але цікавим є інше: республіканці виявилися щасливішими за демократів. 45% відсотків республіканців і 30% демократів відповіли, що вважають себе дуже щасливими.
У продовження цього розподілу можна згадати такі факти:
- люди, які часто моляться, щасливіші за тих, хто цього не робить,
- багаті щасливіші за бідних,
- білі та іспаномовні щасливіші за афроамериканців,
- одружені щасливіші за неодружених,
- власники собак і котів теж щасливіші за тих, хто їх немає.
Джон Джост бачить причини політичного розшарування на лібералів і консерваторів у генетичних відмінностях. Ліберали підтримують соціальні зміни, тимчасом як консерватори виступають за статус-кво. Коли люди відчувають страх перед смертю чи тероризмом, вони стають більш консервативними. Ті, хто вижив після 11 вересня, змінилися: 38% стали більш консервативними і лише 13% – ліберальнішими.
Джон Хіббінг пов’язав гени й політику. Гени, наприклад, визначають, як люди реагують на політичні проблеми: обережно – консерватори, відкрито – ліберали. Близнюки відповідають однаково на політичні питання, маючи спільну генетичну базу. Все це призвело до створення нової науки – генополітики, в якій базою стало вивчення політичних і соціальних уподобань саме близнюків.
Джекоб Вігіл висунув гіпотезу, що республіканці порівняно з демократами повинні інтерпретувати вирази обличчі як більш агресивні, оскільки республіканці частіше йдуть на міжнародні конфлікти там, де демократи намагаються розв’язати ситуацію за допомогою дипломатії. За результатами експерименту виявилося, що в республіканців більш низький поріг саме для такої інтерпретації. Це пояснює, чому саме республіканці виступають за агресивніші стратегії, а демократи – за більш дипломатичні у випадку як внутрішніх (наприклад, боротьба зі злочинністю), так і міжнародних конфліктів.
Аналіз показав також, що американське студентство є більш політично активним, ніж це може здатися. Так,
- під час виборів голосує більше 70 відсотків студентів,
- 61% студентів бере участь в онлайн-дискусіях чи заходить на політично орієнтовані веб-сайти,
- 58% відсотків включені в життя своїх громад.
Сканування мозку 10 республіканців і 10 демократів, яким демонстрували зображення Джорджа Буша, Джона Керрі та Ральфа Надера, показало активність ділянки, що відповідає за емпатію, коли йшлося про їхнього кандидата. Коли ж демонстрували супротивника, кров ішла до ділянки, що контролює емоції, а це засвідчує активне намагання усунути опонента.
Як на цьому фоні виглядає фейсбук? На якій моделі щастя його побудовано? Вона теж прозора, тому це і стало хорошим бізнес-проектом. З одного боку, саме викладання розповідей про свої успіхи створює відчуття щастя за свої результати. З іншого, що зазначають дослідники, така велика капіталізація соціальної мережі відображає аномію суспільства. Раніше друзів можна було знайти в армії, університеті, церкві. Сьогодні великий масив людей має і створює собі друзів не в реальності, а в фейсбуку.
Раніше дружба вимагала фізичного перебування поруч, сьогодні – тільки інформаційного. Раніше емоції створювалися і кристалізувалися в фізичному вимірі, сьогодні – ні. Пряме було замінено на опосередковане.
1991 року «Нью-Йорк Таймс» надрукувала статтю Роберта Рейша, в якій він розкрив оці зміни переходу від фізичного до комунікаційного контексту існування людини. І робота, і соціалізація американців відбувається поза зоною суто географічного зближення. У нас теж спостерігаються такі зміни, виявом чого стало, наприклад, зникнення поняття двору і дружби, пов’язаної з цим.
Роберт Рейш, наприклад, пише: «Багаті американці входили в свої власні сусідства і клуби поколіннями. Але новий вхід є більш драматичним, оскільки ті, хто найбільше заробляє, живуть тепер в іншій економіці, ніж решта американців. Нова еліта приєднана літаками, модемами, факсами, супутниками і фібер-оптичним кабелем до найбільших комерційних та рекреаційних центрів світу, але вона не з'єднана з іншою частиною нації».
Як на мене, це досить чітко відображає й українські реалії. Якщо раніше ми говорили про два світи (наш і західний), то нині теж можемо говорити про два нерівні світи: наш і не-наш. Ми всі живемо в одному світі, тимчасом як група, попереду якої стоять усім відомі олігархи, – в іншому. Це відбулося тому, що зростання доходів з часів перебудови до сьогоднішнього дня нерівномірно дісталося саме їм.
Сьогодні Роберт Рейш (його сайт – robertreich.org) звернувся до проблем демократії, трансформація якої його не задовольняє. Він вимагає наявності трьох складових демократії:
- великі рішення слід приймати відкрито,
- населення і його представники повинні мати можливість обговорювати ці рішення і впливати на них,
- тим, хто приймає великі рішення, слід бути відкритими для виборців у плані контролю.
Це основи розуміння демократії. І ці основи в різних варіантах базуються на експлуатації зворотного зв’язку. Коли він є, населенню це подобається. Коли він справді впливає на політику, ми кажемо про демократію. Медіа в цьому плані є лише посередником, який дає населенню можливість бачити справжню картинку власного життя. Нові соціальні медіа (інтернет-пости, блоги та подібне) постали саме для того, щоб підсилити потенціал (можливості) зворотного зв’язку. А роблять вони це за рахунок полегшення переходу з приватного в публічний сегмент інформаційного простору. Згадаймо радянські часи і так звані кухонні розмови. Це був приватний сегмент інформаційного простору, який не мав можливості бути представленим публічно. Методами репресій ті чи інші смисли заганялися виключно в приватний простір.
Тобто людські суспільства активно експлуатують два варіанти управління смислами:
- підсилення потрібних смислів,
- блокування непотрібних смислів.
Репресивні методи можуть бути в усіх трьох просторах: фізичному, інформаційному і навіть віртуальному. В фізичному просторі єретиків спалюють, саджають до таборів чи психлікарень – залежно, яке сторіччя надворі. В інформаційному просторі є не тільки цензура, а й, приміром, друк гігантськими тиражами того, що на цей момент вважається потрібним. У віртуальному просторі з письменників роблять месій, дають чи не дають їм премії.
І тільки інтернет трохи поламав ці методи управління, оскільки його фізична база вже не є обмеженим ресурсом, яким раніше володіла держава. Держава завжди контролювала книгодрук. Під час Другої світової війни, наприклад, в Англії вона контролювала целулоїд, не даючи з’явитися на світ не тому фільмові. Інтернет має в якості фізичної бази безмежний ресурс, на якому межі контролю держави (може, поки що) зламалися.
Але інтернет має й суттєву негативну складову. Блогери створюють інформаційний простір на власний розсуд. Як процес це виглядає так: «Блогер працює просто: підбирає аргументи і факти, які підкріплюють його картину світу, і радісно друкує їх у ЖЖ. Деякі називають це "створювати смисли". Потім такі штучно створені "смисли-мутанти" починають, як віруси, розповзатися по інформаційному простору і, втрачаючи остаточно зв’язок із реальністю, улучають у нові жертви».
Це можна пояснити. Традиційні ЗМІ робилися багатьма людьми, тому там весь час може відбуватися (і відбувається) корекція інформаційного простору. Коли те саме робиться однією людиною, особливо емоційно неврівноваженою, як це часто видно з коментарів, які до того ж анонімні, що надає додаткових можливостей для виходу негативних емоцій, то картина світу стає принципово суб’єктивною.
Джефф Джарвіс справедливо атакує анонімність, яка реально розквітла в інтернеті: «Анонімність є досить часто прикриттям для боягузів. Анонімні тролі – людської раси, а не з гри Warcraft – нападають на людей в онлайні, розповсюджують чутки і брехню про відомих людей, атакують сторінки відомих людей у вікіпедії або пишуть дурість у коментарях у моєму блозі. Я кажу цим коментаторам, що буду більше поважати те, що вони кажуть, коли в них вистачить сміливості виступати з цими словами від свого імені, як це роблю я».
В англійському оригіналі цей пост зветься інакше – «Одна ідентичність чи багато?». І ця назва акцентує ще один аспект проблеми – люди хочуть мати багато ідентичностей. Джефф Джервіс також підкреслює розрізнення ідентичності й репутації. Ідентичність іде від мене, репутація – від інших. Зростання публічності може створювати конфлікт між ними.
В результаті виникає новий тип проблеми: «Зміни потребує не стільки наша поведінка, наші правила чи наші технології, а й наші норми: як ми оперує як суспільство і як відбувається взаємодія між нами. Коли ми бачимо чиєсь публічне обличчя, яке може бути відмінним від нашого власного, наша відповідь може бути в незгоді, засудженні, висміюванні та пострілі, а може – в намаганні зрозуміти відмінності, запропонувати емпатію, не помітити дурниці, дати свободу чи поділитися? Коли ми робимо перше, а ми всі це робимо, ми винні в нетерпимості, іноді навіть фанатизмі».
Інформаційний простір досить специфічно викривлений у блогах і коментарях. Це справді досить дивний феномен анонімності. Він не просто дозволяє одночасно бути присутнім і відсутнім в інформаційному просторі. Він є результатом якогось деформованого відчуття реальності, коли людина ховається й одночасно волає. Це не проблема інтернету, це проблема психології.
Олексій Яблуков каже про співставлення фейсбуку і ЖЖ: «Мені здається, в них різні соціальні функції. Фейсбук – це середовище для тусовки, для спілкування, а ЖЖ первісно було створено для того, щоб викладати власні думки».
Тобто з цього випливають два різні акценти: акцент на монолозі в ЖЖ й акцент на діалозі в фейсбуку. Реакція іншого потрібна і там і там, але вона різна. Монолог вимагає реакції постфактум, діалог орієнтується на моментальне реагування.
Досить дивним для фільму «Соціальні мережі», який у художній формі оповідає про створення фейсбуку, є те, що він лише частково відповідає дійсності. Наприклад, автор книги про фейсбук Девід Кікпатрік вважає, що фільм відповідає дійсності лише на 40%. Можливо, це пов’язано з тим, що автор сценарію Аарон Соркін нічого не знає про фейсбук в вимірі 2010 р., він уміє тільки писати імейли друзям. Але йому вдалося драматизувати те, що раніше не піддавалося цьому – створення веб-сайту.
Девід Кіркпатрік каже: «Ані Фінчер, ані Соркін, здається, не мають інтересу, до фейсбуку. Вони використали зростання і гроші як базовий фон. Вони не змогли зрозуміти його соціальної, політичної ролі та ролі духу часу». Тут слід зауважити, що це право автора, адже йдеться про різні виміри дійсності: художній і справжній.
І справді в цьому всьому відчутний дух часу. Однотипно люди кидаються на нові моделі комп’ютерів чи IPod’ів, адже й тут динаміка змін важливіша за сам об’єкт, який цю динаміку втілює. Людство так довго виходило з стану стада, щоб одномоментно повернутися туди. Тепер ми мало читаємо, а це свідчить, що ми й менше стали думати. Ми дивимося на екран і відразу реагуємо, тоді як читання вимагало більш розтягнутого в часі реагування. Працювала голова, а потім було реагування. Сьогодні типовим є реагування, в якому голова як його складова відсутня.
Одночасно все це слід визнати новим трендом. Андрій Мірошниченко справедливо зауважує стосовно завищеної ціни Facebook: може, вже давно настав час, коли не все вимірюється звично матеріальними цінностями. Він підкреслює, що йдеться про задоволення потреби в самовираженні, найвищої людської потреби. До речі, в 2010 році журнал «Тайм» назвав Марка Цукерберга людиною року.
Сам Цукерберг каже про своє творіння, в якому є 500 мільйонів споживачів щомісяця (в 2009 році вони починали зі 150 мільйонів): «Гадаю, що побудова компанії є найкращим способом зміни світу, оскільки це найкращий шлях звести разом інтереси великої кількості розумних людей і набору партнерів, щоб побудувати щось справді велике, що буде слугувати людям. Ви не можете цього зробити, коли ви просто індивід, тому що ви один і вам нема з ким об'єднуватися, і ви не можете цього зробити, коли ви в некомерційній сфері, тому що у вас немає ресурсів і ви постійно намагаєтеся знайти гроші, замість того, щоб породжувати їх, щоб бути самодостатнім». Це інтерв’ю датовано 22 червня 2010 р.
Фейсбук змінив закони приватності. Сьогодні вбивчим є не тільки висловлювання проти власного шефа в блозі чи фото з пляшкою там же. Леді Соєрс, дружина керівника МІ6, теж розмістила не ті фото у власному акаунті, не сподіваючись, що їх побачать усі. Фейсбук змінює власні закони приватності. У статті в New York Times наведено таке порівняння: політика приватності фейсбуку налічує 5830 слів, американська конституція – 4543 слова.
Система породження віртуального щастя, на якій базується бізнес-модель Facebook, поступово зупиняється. В ній знаходять усе більше і більше відхилень. Намагання зняти розподіл на приватне і публічне, з яким у наші голови входять шоу-зірки і їхні продюсери, поки що не спрацьовує для звичайної людини.
Фейсбук знайшов, що моделлю щастя є не стільки слухання про інших, як розповідь про себе. Сучасні ЗМІ не давали звичайній людині такої можливості, тільки соціальні мережі озброїли її цим інструментарієм. Тепер кожен може стати зіркою, хоча б у своїй уяві. Що більше друзів я маю, то більший і мій зірковий статус. І то краще для Facebook, то більше мільйонів (людей чи доларів) матиме ця компанія.
При цьому ми експлуатуємо дві різні стратегії:
- стратегію, що полягає в отриманні задоволення від одержання чужої інформації,
- стратегію, що полягає в отриманні задоволення від творення своєї інформації.
За першим варіантом працює з нами, наприклад, телебачення чи кіно, за другим – фейсбук. Це одночасно гра на різних типах зірковості. В першому випадку має формулу: «зірки – це вони», в другому – «зірка – це я». Зрозуміло, що останнє матиме право на існування, що і відбулося в реальності.
Люди легко приєднуються до чужого щастя. Політиків спеціально «вписують» у щастя інших. Саме тому вони з’являються, коли треба перерізати стрічку перед новим мостом чи розпочати футбольний матч. Дмітрій Медвєдєв може з’явитися в КВН, а Владімір Путін – на зустрічі з рок-музикантами. Політики експлуатують чуже щастя, повертаючи його промені на себе.
Соціальне управління людьми піднімає прапор щастя, в яке й веде людей. Воно може поставити його позаду, може попереду. Тільки чомусь саме щастя так мало в нашому сьогоденні. Нас до нього постійно ведуть. Але ніяк не доведуть.
Інші тексти Георгія Почепцова на «Медіаграмотності»:
Гламурна журналістика: логіка візуальної війни
Трансформації теорії журналістики під тип суспільства