Він стояв біля витоків незалежної української журналістики. Очолював газету «Post-Поступ», журнал «ПіК», інтернет-проект «Громадське радіо». Був активним громадським діячем. Був пасіонарієм свого часу. Про Олександра Кривенка згадує його друг, журналіст, а сьогодні керуючий партнер консалтингової компанії Pro-mova Євген Глібовицький.

Євгене, в перші роки незалежності України ви працювали з Олександром у Львівській газеті «Пост-Поступ». Чому, на вашу думку, цей проект Кривенка потерпів фіаско?

У «Пост-Поступ» я прийшов молодим жовторотим прихильником у 93-му і вже тоді Кривенко був для мене гуру. «Пост-Поступ» – це була газета, яка давала можливість стати на ноги українському лібералу. Я думаю, це були останні роки, коли Кривенко ще вважав, що він на щось впливає. Дуже швидко почала розкладатися система і дуже швидко стало ясно, що по-перше, важко буде вижити фінансово, важко покладатись на аудиторію. Знову ж таки, аудиторія була дуже неструктурована, всі читали все.

Тобто зібрався колектив професіоналів-патріотів, які вірили, що словом можуть перетворити вчорашню совкову Україну на нову вільну?

Не треба ідеалізувати. Наші тексти були аматорськими. Ми писали дуже часто речі, які з точки зору строгих стандартів і строгих канонів не витримували б критики.

Але тоді це було новаторством, адже саме зміст був незвичним?

Власне найцінніша суть полягала в підході. Це було перше покоління людей, для яких свобода була цінністю і які дуже серйозно вірили у свободу. Я думаю, у тому середовищі залишились одиниці тих, хто вірить у цю свободу і зараз. Багато хто каже, що не факт, що вона така й потрібна. Суть у тому, що коли цінність переходить в розряд даності, є ризик її втратити. Сподіваюсь, що завдяки Януковичу покоління молодих журналістів зрозуміє, наскільки цінною є свобода, і як важко її зараз здобувати. Бо поки аудиторія дуже чітко розуміє, що ніхто з теперішніх редакторів чи журналістів не буде за неї вмирати.

Олександр Кривенко / Поступ

У Олександра Кривенка не було освіти журналіста?

І добре, що не було, тому що в радянський час журналістська освіта - це ж покруч філологічної освіти (чим, в принципі, вона переважно є і по сьогоднішній день). Він багато читав, рефлексував і розумів. За великим рахунком, він мусив стати сильним філософом. Його завдання полягало в тому, щоб осягнути зміни, що відбуваються довкола. Він бачив не просто  процеси, він бачив велику картину.

Друга річ полягає в тому, що не було проектного менеджменту, всі були просто жахливими управлінцями. Організація була якимось таким козацьким збіговиськом, де хто голосніше крикне – перемагає у дискусії.

У цьому всьому вирі спочатку Кривенко вважав, що може сильно впливати і він просто з головою кинувся у політику. Тому було і депутатство, і комісія у справах молоді.

Яким Олександр був керівником і менеджером?

Дуже неорганізованим. Він був ідеологом. Вождем думки, але він точно не був менеджером. Він намагався тримати поруч із собою людей, які були добрими менеджерами, але це вдавалося з перемінним успіхом.

Спочатку була спроба вплинути на правила гри. Потім, коли ця спроба зазнала поразки, Сашко намагався балотуватися в парламент в 94-му і програв. Практично стало зрозуміло, що це не та незалежна Україна, про яку ми мріяли.

І тоді з’явилася стаття «Маргінальна моя Україна», яка, я думаю, є найзапальнішим тестом, яку він написав за весь час. Програвши, Сашко спробував грати всередині системи, намагаючись змінювати її зсередини. Це була досить модна течія всередині 90-х: «Ок, ми не можемо побудувати систему, то давайте зайдемо і зсередини її змінимо».

Тобто така собі своєрідна утопія?

Так, це було наївно й інфантильно. Це було неможливо. Корупція усе перемагала. І Сашко це дуже швидко зрозумів. Спочатку він працював на ММЦ-Інтерньюз, потім пару років у прес-службі Лазаренка. Звідки потім пішов, розуміючи, що там нічого змінити не можна. Якийсь час керував ТСН. В нього був момент зневіри, коли він майже опинився керівником прес-служби Кучми. Такий собі «акт останньої спроби». Його представлення там мало б відбутися через кілька днів. Але на той момент стається касетний скандал, стає зрозумілою ймовірна причетність Кумчи до вбивства Гонгадзе і Сашко робить ціннісний вибір.

Весь цей довколаістеблішментівський період Сашко відточував свою іронію – єдину справжню зброю, яка у нього була.

«Енциклопедія нашого українознавства», на мою думку, є вершиною цієї іронічності.  Він іронізує з цієї країни, висміює ту, яка зачалася, як він писав, «внаслідок злягання комуністів з націоналістами».

У цей час Кривенко практично починає переповзати у підпілля.

Він був прес-секретарем Фронту національного порятунку, який був парасольковим антикучмівським об’єднанням. І пізніше він пішов створювати громадське радіо в інтернеті.

Зона свободи звужувалась і практично обмежилась тільки до інтернету.

Першим не провладним медіа, яке було в теле- чи радіоефірі, був 5-й канал, але це вже сталося в 2003 році після загибелі Кривенка.

В мене було враження, що над ним постійно висіло почуття поразки. При чому, не поразки персональної, а поразки системної.

В «12 есе» Володимира Павліва дуже проглядаються теми депресії і смутку.

Так і є, тому що це було дуже романтичне покоління, яке увірувало у можливість великої зміни. І коли ця велика зміна не сталася, вони не змогли адаптуватися.

Павлів у «12 есе» назвав Кривенка Дон Кіхотом, він «боровся з вітряками, прагнучи свободи, а це означало, що треба було змінювати сам народ». Якою була життєва філософія Кривенка?

Свобода.

У своїй найвідомішій статті «Маргінальна моя Україно» Кривенко написав: «Господь покарав дуже тяжко - велів народитися українцем в Україні. Бути українцем – це покута. Любити покуту – значить бути мазохістом». Як ви прокоментуєте ці його слова?

Я спробую перекласти цю фразу зрозумілими словами. Господь покарав народитися нормальним українцем у ненормальній Україні. І любити цю ненормальність – це покарання. А любити покарання – це збочення. Тобто кожен раз, коли він критикував Україну, йому казали, що він непатріотичний і що він не любить Батьківщину. Він казав – ні, ви не розумієте, я люблю Україну, просто ось цей наслідок злягання комуністів з націоналістами не є Україною. Кривенко був одним з перших, хто артикулював, що те, що ми отримали, не є  тою Україною, про яку ми мріяли. Зараз це вже сприймалося б як банальність. У 95-у ця думка була свіжою і контраверсійною. Пострадянська еліта дуже активно приймала нові символи. Табачник, який публічно боровся з жовто-блакитною кольоровою комбінацією, тепер не бридиться критикованих ним символів.

Але це питання часу, адже на зміну прийшло нове покоління?

Вони такі самі пострадянські, бо цінності значною мірою успадковуються.

Розумієте, країна позбавлена сенсу. Олександр Ірванець свого часу написав пародію на Сосюрин вірш «Любіть Україну» - «Любіть Оклахому». Ця пародійно-іронічна  замальовка з інформаційного дискурсу, який був у 90-х у дуже кривенківському стилі.

Я думаю, що Кривенко великою мірою незрозумілий, тому що у нас немає критичного сприйняття історії 90-х. Взагалі 90-і роки - це найменш досліджений період в історії України.

Але це ж сучасність…

Втрачена сучасність. Я поясню: де архівувались електронні листи? Ніде. Вони згоріли, їх нема. Де архівувались записи? Їх нема. Підніміть записи Громадського радіо – їх не існує. В Радянській Україні існувала система архівів, якої вже не було в 90-х. Скільки видавалося газет, які читали тисячі читачів, про які сьогодні ніхто навіть гадки немає. А зараз, якщо б історик якийсь намагався розкопати, чому люди раптом змінювали свою позицію з такої на таку, це було б складно.

І що, не було ніяких наукових робіт, які б аналізували сучасність?

Вони переважно дивилися в минуле. В заборонене минуле. Було дуже багато  аналізу радянського періоду. Мені здається, що одна з причин, чому Кривенко не буде почутий ні в цьому, ні в наступному поколінні, є і в тому, що він дуже швидко стане незрозумілим. Бо помилковість тих засновків, проти яких він боровся, зараз для вас є очевидною, і частина іронії незрозуміла, і частина його цитат незрозуміла через це. В нього в «Енциклопедії» у статті про поїзд є гасло-антитеза, що описує різницю між західною та східною Україною. Тоді це було дуже свіжо, тому що майже ніхто не робив таких поглядів в глибину суспільних настроїв і суспільних цінностей. А зараз це є предметом роботи аналітичних центрів. Я думаю, що геній Кривенка був у тому, що він міг зробити висновки з якихось абсолютно вторинних ознак про українське суспільство, які ми тільки зараз починаємо підтверджувати науково.

У 1995 році Кривенко написав, що «війна за незалежність ще не закінчилась і на громадянській війні люди гинуть не від куль, а від психічних ран. Смерть, еміграція, деградація кожного з побратимів завдавала нам ран». Тобто невелика група однодумців з роками ставала ще меншою?

Ні. Кривенко був один із тих, хто розумів, що незалежність України була передчасною. За тиждень до проголошення незалежності вам би ніхто не сказав, що Україна буде незалежною. Тобто це не висіло в повітрі. Це було наслідком, великою мірою, випадковості. Кривенко і його середовище належало до тих людей, які реально готові були вистраждати цю незалежність,  які до неї дозріли. Повиростали на самвидаві, на творах дисидентів, виростали на середовищі, де був досить міцний контррадянський дискурс. Я ризикну сказати, що 99 відсотків населення України не були готові морально до незалежності, була навіть значна частина людей, які ненавиділи Радянський Союз, але ненавиділи його у дуже радянський спосіб. Вони уявляли собі незалежну  Україну такою ж тоталітарною, як СРСР, з своєю панівною ідеологією.

Тобто уже не радянська ідеологія, а якась інша?

Наприклад, націоналістична. Але інакодумців так само садять у тюрму, переслідують тих, хто поводиться неправильно…

Просто змінити назву…

За великим рахунком, так. І проголошення незалежності виглядало зовні, як велика перемога українських націонал-демократів і рухівців, але реально це був акт, який зробили комуністи. Без їхніх голосів не було би навіть звичайної більшості. Тому Кривенко пише про злягання комуністів із націоналістами. І про те, що ми отримали ніби незалежну Україну, але це не та країна. Ми іншої країни хотіли. Він казав, що тепер, ця оболонка, яка має кордони і формальні атрибути у вигляді прапора, герба, має наповнитися  змістом, за який ми боролися, де буде свобода, де буде плюралізм, де буде громадянське суспільство, де будуть гарантовані права будь-яких меншин, де буде свобода совісті. Ми до цього ще не дійшли і за це треба далі боротися. І питання полягає у тому, що це далі боротьба за незалежність, але уже в незалежній Україні.

А яким Кривенко був другом?

Дотепним і іронічним. З ним було легко. І він був унікально неконфліктною людиною.

Він вважав, що компроміс  у цінностях неприпустимий. «Компроміс – це крок від істини» казав Сашко. Але вважав компроміс припустимим в інтересах. Я пригадую, що його похорон – це  коли поруч стояли люди, які за сто метрів один від одного не стали б. Він інтегрував середовище, він об’єднував. Практично всі визнавали його авторитет, майже всім подобалась його іронія, часто навіть тим, кого він критикував.

Він був дуже кайфовим співрозмовником, з ним хотілося говорити, у нього хотілося вчитися. Я думаю, що Україною ходить десь до тисячі людей, які вважають себе його учнями. Частина з них ніколи не бачила Кривенка.

Він був майстром сенсів. Я думаю, дуже невипадково він написав книжку у формі енциклопедії, даючи визначення поняттям. Коли він писав: «Зима – стихійне лихо в Україні, яке з підступною періодичністю повторюється щороку», оце є справжня дефініція такого суспільного явища, як зима. Кривенко був справжнім, і у світі, сповненому симулякрів, йому було дуже дискомфортно. Дійсність ненавиділа його, а він намагався переконати себе далі любити цей світ.

Марина Лисиця, Могилянська школа журналістики

Читайте також нашу публікацію «“Покоління протесту”. 25 років потому»