Андрій Куликов: «За теперішньої влади легше працювати – якщо повністю пристати на пропоновані правила гри»
Андрій Куликов: «За теперішньої влади легше працювати – якщо повністю пристати на пропоновані правила гри»
Для масового українського глядача Андрій Куликов – це ведучий «Свободи слова», який восени 2007 року змінив у цій програмі її творця, Савіка Шустера. Хоч-не-хоч їх порівнювали – й не припиняють порівнювати дотепер. Одначе випробування роллю «наступника Шустера» Андрій витримав із гідністю, майже не заробивши, на відміну від Савіка та його колеги з «Інтера» Євгенія Кисельова, звинувачень у прислужництві чи політичній заангажованості. Хоча сам Андрій наголошує, що без компромісів у цій роботі ніяк, і героєм просить себе не вважати. Одначе саме в його програмі з-поміж трьох «свобод» найменше сварок і популізму, найбільше експертної думки й конкретних запитань: talk, а не шоу, за Андрієвими словами.
Для студентів-журналістів Андрій – наставник, що передає їм досвід роботи в українських і західних медіа, й завжди радить опанувати, крім журналістської, іншу професію, щоб не пропасти в разі чого. Для «Телекритики» – перш за все – людина із власним оригінальним, подекуди революційним, поглядом на українські медіа. Коли в розпал помаранчевої п’ятирічки влада й мовники воювали за квоти української мови в ефірі, він пропонував виділити кілька каналів під суто російськомовне мовлення. Андрій відкрито каже про те, що в Україні забагато телебачення, й застерігає від недооцінювання радіо. Своїми думками про ситуацію зі свободою слова та журналістською професією в сучасній Україні, про замовну журналістику і межі можливого компромісу Андрій Куликов поділився з «Медіаграмотністю».
– Андрію, в рейтингу тижневика «Фокус» ви посіли перше місце в категорії «ведучі політичних ток-шоу». Як ви відреагували на це? Чи важливим для вас є таке визнання?
– Я був приємно вражений. Але викликає запитання саме формулювання цього рейтингу – найуспішніші ведучі. Що значить «найуспішніший»? За якими критеріями вимірюється успішність у цьому разі? Чи йдеться про те, яка людина професійна, чи про те, наскільки вона відома, чи про щось інше? З іншого боку, якщо менше чотирьох сезонів працюєш ведучим, і потрапляєш у тридцятку або десятку, то це успіх.
Чи важливо для мене перемагати в рейтингах? Гадаю, що ні. Але мені важливо, щоб визнання діставала програма «Свобода слова». Я дуже радий, що під час моєї роботи в програмі ми були не тільки номіновані, але й отримали «Телетріумф» як найкраще суспільно-політичне шоу. Нашу програму робить не одна людина, її успіх – це успіх багатьох людей, яких глядачі не бачать на екрані й чиїх прізвищ не знають. Це люди, які працюють в апаратній і під час програми щось радять, іноді критикують чи хвалять. Інформаційні редактори, які і в перерві можуть повідомити гарячі новини і змусити мене повернути хід дискусії в інший бік.
– Чим, як вам видається, «Свобода слова» вирізняється з-поміж інших ток-шоу схожого формату? Що є у вашому проекті, чого немає в інших?
– Саме – «як видається». Нам видається, – я кажу «нам», бо ми інколи обговорюємо це, і доходимо однієї думки, – ми вирізняємося тим, що прагнемо зробити в ток-шоу поменше шоу і побільше talk, розмови. Але не розмови заради розмови, а все ж прагнемо бодай спробувати накреслити якісь шляхи якщо не виходу, не успішного розв’язання проблем, які обговорюємо, то принаймні того, що треба зробити, щоб усвідомити ці проблеми, проаналізувати їх і почати шукати вихід. Це не завжди вдається, бувають скандали й у нашій програмі.
Крім того, ми намагаємося добирати учасників програми так, щоб забезпечити баланс поглядів, думок, позицій. Це стосується не лише учасників, які виходять до мікрофона, а й експертів. Мені також здається, що в нашій програмі роль експертів вагоміша, ніж в усіх інших, які схожі на нас чи працюють у цьому ж полі. Це набуло особливого значення із середини минулого сезону, коли ми замінили бліц-опитування учасників на початку ефіру бліц-опитуванням експертів. Ми чуємо відразу вісім думок, які дають якщо не вісім різних поглядів, то, принаймні, дві-три різні інтерпретації, таким чином підштовхуючи політиків до того, в якому напрямку вести розмову. Так само наприкінці ефіру експерти підбивають підсумки дискусії, оцінюють її, дають практичні рекомендації. Мені це здається цінним.
– Це одна з останніх новацій у вашому шоу. Чи були за період вашої роботи в проекті якісь інші кардинальні зміни, й чим їх було викликано?
– Перша зміна, наскільки я пам’ятаю, – зменшення тривалості. Нині програма триває дві години. Це було пов'язано з перенесенням із п'ятниці на понеділок, викликаним появою клонів, більш чи менш успішних – у порівнянні не з нами, а із задумом, який вони здійснювали. Щоб дати глядачеві змогу дивитись і нас, і їх, ми перейшли на понеділок. А в понеділок, коли завтра вранці на роботу, три-чотиригодинну програму робити не варто з огляду на зручність тих же глядачів.
Друга велика зміна – зникнення вільного мікрофону, до якого виходили глядачі в кінці програми. Хтось давав прочухана політикам у студії, хтось, навпаки, підтримував когось із них, а хтось читав вірші чи передавав привіт своєму селу. Насправді це сталося тому, що ми були змушені внаслідок фінансової кризи змінити принцип формування нашої студійної аудиторії. Раніше соціологічна служба добирала для нас по 25 людей із чотирьох великих регіонів України і звозила їх до Києва. Тут вони проводили принаймні добу. Їх добирали за віком, статтю, типом населеного пункту і тому подібними критеріями. Тепер аудиторія в нас київська, дібрана за політичними вподобаннями. А це вже неможливо перевірити. Якщо раніше в ефірі до вільного мікрофона ставало в чергу по 10–12 людей, то з київської аудиторії більше трьох не виходило, хоч як ми їх заохочували.
– Кияни пасивніші?
– Ні, просто в них є більше можливостей брати участь у суспільно-політичному житті, ніж у людини, що приїхала з далекого села чи містечка. Навпаки, кияни – активніші, але активніші в іншому. Вони усвідомлюють або припускають, що їхнє слово, сказане впродовж 15 секунд у телевізійному ефірі – це менше, ніж їхня участь у Майдані, похід до Адміністрації Президента абощо. Словом, після двох програм, на яких ніхто не вийшов до вільного мікрофону, ми вирішили це припинити. А невдовзі підвищили роль експертів.
– Ви самі надовго плануєте залишатися в цьому проекті?
– Планую надовго, тому що мені дуже подобається ця робота. Я вважаю її корисною і для себе, і для глядачів, і для нашого телепростору загалом. Але – як складеться…
– Ми говоримо про програму «Свобода слова». А як щодо свободи слова як такої? Ви завжди кажете, що хоч якою є влада, вона завжди намагається по-своєму тиснути на засоби масової інформації, й нинішня не є винятком. Ви працювали в цьому шоу за різної влади, то як вам працюється тепер?
– Можливо, ця думка буде непопулярна, але я скажу: нам стало працювати легше. Замість трьох потужних центрів упливу залишився, по суті, один надпотужний. Звичайно, в системі «Адміністрація Президента – Кабінет Міністрів – Партія регіонів» є свої нюанси, але координація зусиль між ними набагато більша, ніж це було в попередні роки. Якщо раніше потужний тиск ішов щонайменше із трьох джерел – Адміністрації Президента, уряду та найголовнішої опозиційної сили – то нині справа інакша. Раніше, коли ти чинив комусь опір, це автоматично трактувалось як те, що ти граєш на руку іншим. У системі приблизно однакового впливу це було дуже небезпечно, бо інші вкрай дражливо на це реагували. Тому відбиватися від тиску, який іде, переважно, з одного джерела, – це об’єктивно легше: немає розсіяної уваги, легше зафіксувати ту межу, за яку не можна відступати. І справді, за теперішньої влади легше працювати – якщо повністю пристати на пропоновані правила гри. З іншого боку, в цьому все-таки є велика небезпека.
– Нарощування впливу однієї партії рано чи пізно може привести до авторитаризму.
– Саме так. Мені здається, що якраз існування таких дискусійних програм, як наша, і є певним запобіжником аж такому надпотужному нарощуванню впливу.
В той же час не можна покладати всі надії на ЗМІ. Я думаю, що українці справді мають тривожитися за те, чи не переросте так звана консолідація влади у спробу встановити авторитарне правління в тій чи іншій формі. Тому українці мають виявляти громадянську активність на своєму рівні, там, де кожен із нас може щось зробити. Пікети, мітинги… Хоча я не вважаю, що це абсолютно надійний спосіб протидії. Я беру участь, скажімо, в акціях протесту проти забудови історичного центру Києва, і знаю, як це важко і як мало результатів це дає. Але треба працювати.
Що мене дратує й ображає у позиції тих, хто нині при владі, коли йдеться про рухи журналістів, зокрема проти цензури, – це те, що замість спробувати зрозуміти, чому журналісти й інші люди стурбовані цим питанням, поговорити з ними спокійно, вислухати, дехто заявляє, що ці виступи оплатила опозиція, що це підбурення з-за кордону тощо. Це я вважаю неприпустимим. З одного боку, це спроба образити тих, хто щиро намагається боротись за свободу слова. З іншого, це показує, на мою думку, вузькість мислення тих, хто поділяє таку думку. Це обмеженість – списувати весь протестний рух на підкуп і зовнішній вплив. А дехто ще вважає, що журналісти таким чином піаряться, бо не досягли якихось професійних або фінансових успіхів, тому йдуть до руху «Стоп цензурі», щоб їх сфотографували і згадали в новинах… Це зразки вузькості мислення, неспроможності припустити, що в людей можуть бути інші мотиви. Або ретельно розроблених цілеспрямованих технологій дискредитації протестних рухів.
В цілому ж, окрім наявності в тих, хто при владі, прагнення консолідувати цю владу ще й за рахунок приручення засобів масової інформації та їхніх власників, є проблема нездорового розвитку ринку й галузі медіа в Україні. Я вважаю, що наша роздрібненість зменшує потенціал української журналістики, а значить, і можливого опору спробам її підкорити, хоч звідки вони йтимуть. І це також великою мірою призводить до зниження якості нашої журналістики.
– Чи залежать від самого журналіста межі його власної свободи слова?
– Безперечно. Але тут ми маємо враховувати також дуже багато чинників. Є люди, яким є що втрачати, але вони знають, що знайдуть собі роботу чи застосування або в іншому ЗМІ, або в іншій галузі; або що вже заробили достатньо й можуть певний час відпочивати. Ці люди можуть дозволити собі більше, якщо хочуть, звісно.
Хоч як парадоксально, є дуже багато людей у нашій професії, яким немає чого втрачати. Ось вони якраз у найгіршому стані. Низькі зарплати, практично безправні відносини із власниками, редакторами і те, що вони нічого не вміють поза своєю професією. Вони змушені виконувати цю роботу, часто діючи всупереч своїм політичним поглядам або своєму сумлінню, працювати в професії, яка насправді не дає їм ні морального задоволення, ні матеріальної вигоди. Але вони не бачать, що життя є й поза цією професією.
Звичайно, зрештою все залежить від людини, від того, коли вона готова буде сказати: все, більше я цього не робитиму. Але я розумію багатьох колег, яких обставини змусили працювати так, як їм кажуть. Бо вони обмежені у виборі і не хочуть або не можуть поглянути на можливі зміни. Завжди, коли я розмовляю з молодими журналістами чи студентами, кажу їм, що журналісту слід мати другу професію. Нагадую їм приклад Польщі, де в 1980 році було запроваджено воєнний стан, і з телебачення масово пішли ті, хто працював у кадрі й не лише в кадрі. Це був акт високої громадянської мужності. Професійні телевізійники пішли працювати електриками в околицях Варшави. Були цілі бригади колишніх журналістів. Вони не стали на службу режиму, якому не хотіли служити. В результаті на телебаченні Польщі з’явилися люди у військових мундирах, і аудиторія вже по-іншому ставилася до того, що отримувала від цих людей.
Але це не лише політична чи квазіполітична, але й цілком життєва порада. Ми знаємо, яка це професія, як вона деколи може довести до виснаження, навіть якщо ти працюєш у відповідності до своїх принципів і якщо тобі цікаво. Але коли ти не маєш альтернативного способу заробити гроші, що ти маєш робити?
– Залежність ЗМІ від політиків і бізнесу є причиною поширення замовної журналістики? Чи, можливо, цьому сприяють наші ментальні особливості?
– Не думаю, що причиною можуть бути ментальні особливості. Хоч я й не так багато знаю про становище в інших країнах, щоби стверджувати напевно. Але знаю, що насправді в англійській мові є термін cheque-book journalism, журналістика чекової книжки. Це джинса. Інша справа, що вони мали досить часу, щоб розробити механізми протидії цьому явищу, але воно дотепер трапляється і в них. Так само в Америці трапляється якщо не джинса, то обман – хрестоматійним є скандал із Пулітцерівською премією, присудженою за вигадані історії. Це вже джинса на власну користь.
На мій погляд, причини джинси в Україні – це, з одного боку, слабкість окремих одиниць на полі ЗМІ. Я вважаю, що якби в нас було більше потужних телеканалів, газет, радіостанцій, вони не перебували б у такій залежності від незаконних джерел отримання прибутку, і джинси було б менше. Але щоби потужних одиниць було більше, має зменшитися загальна кількість одиниць у нашій галузі. З іншого боку – це те, що наші політики і влада, хоч якою вона є, весь час намагаються приборкати, підкупити, залякати журналістів. І тим самим сприяють створенню підсвідомого враження, що якщо ми мусимо коритись їм, то чому б нам не підкоритися комусь, хто просуває свої економічні інтереси, та якщо на цьому ще й можна заробити.
Мені довелося працювати 2004 року в Одесі. Тоді в цьому мільйонному місті було 14 місцевих телеканалів. Неможливо забезпечити нормальне функціонування такої кількості виключно за рахунок надходжень від легальної реклами. Національний рекламодавець у місцевому каналі не зацікавлений, а місцевий – малопотужний і достатньо грошей дати не може. Натомість місцевий рекламодавець залюбки платить за сюжети в новинах.
Бачачи, в яких умовах працюють деякі з місцевих телеканалів, – не лише в Одесі, – я починаю розуміти редактора служби новин, який ставить у випуск замовний матеріал. Навіть не за те, що їм грошей дадуть, і вони зможуть дати по 100 гривень своїм людям, які по кілька місяців не отримують зарплати від власника, а хоча б за те, що поставлять нові столи. Такий бартер: ми про вашу меблеву фірму розповімо, а ви, якщо грошей не даєте, поставте нам чотири столи, бо ті, за якими ми працюємо, вже розвалюються.
Повторюся: в такій ситуації є три основні варіанти дій. Перший – працювати далі в цій нездоровій системі. Другий – намагатися сказати: «Я не робитиму цього», а тоді, можливо, вдатися до страйку. Хоча, мені здається, таких прикладів дуже мало. Третій – переходити в іншу галузь. Або, якщо пощастить, знайти здорову газету, журнал, сайт чи програму. Але здорових ЗМІ мало, а журналістів багато.
– Ви казали про британську джинсу. Чим вона відрізняється від нашої?
– Вона там є, але люди свідомі її загрози. Тому там значно більше механізмів протидії. В Британії, як на мене, проблема не в журналістиці. Хоча, якщо ми ведемо мову про тиск влади чи власників, я завжди наводжу приклади з практики газет News Corporation Руперта Мердока, які свого часу за вказівкою власника підтримували спершу консерваторів, потім лейбористів, потім знову консерваторів… Там це теж існує. Але одним із інструментів запобігання цьому є те, що там це відверто визнають і кажуть, що це погано. І люди, які при владі, теж визнають. Тож і публіка більш свідома того, що відбувається. Іншим запобіжником є те, що навіть у заангажованих виданнях новини подаються за стандартами, майже нейтрально, а вся пропаганда – в редакторських колонках і коментарях.
Мене іноді вражає, що дуже часто, і в нашій програмі теж, кажуть: у парламенті всі продажні, перехід із фракції до фракції коштує мільйони, за підтримку закону дають триста тисяч… Тим часом жодне з цих обвинувачень не доведено. Але для порівняння – порядок сум. Пару років тому в британському парламенті спалахнув величезний скандал, коли двоє депутатів від консервативної партії взяли по тисячі фунтів за те, щоб поставити замовні запитання прем’єр-міністру. Оце джинса. По тисячі фунтів, на нинішні гроші це 12-13 тисяч гривень. То що, так дешево себе цінують депутати британського парламенту, чи такі дорогі наші депутати?
Ще один приклад. На початку січня почав відбувати півторарічний термін ув’язнення колишній депутат британського парламенту, який у незаконний спосіб отримав близько 30 тисяч фунтів, узявши компенсацію за витрати, яких насправді не робив. 30 тисяч фунтів – це 360–400 тисяч гривень. І півтора роки тюрми! Я наводжу приклади того, що корупція існує в багатьох країнах.
У джинсі часом звинувачують геть усіх журналістів в Україні. Я впевнений, що, по-перше, не всі продаються. По-друге, зовсім не виправдовуючи тих, хто займається замовною журналістикою, я все ж закликаю і колег, і не колег спробувати зрозуміти, чому це відбувається. За законом відповідальність передбачена як за отримання, так і за спробу дати хабар. Тож я вважаю, що ми замало уваги приділяємо тим, хто дає ці хабарі й свідомо розбещує журналістську спільноту. Відповідальність має бути поділено між тими, хто дає гроші, та власниками й менеджерами, які довели свої ЗМІ до стану, в якому журналісти вимушені ці гроші брати.
– Ви говорили про замовні запитання. Згадалось інтерв’ю, яке ви брали у президента Януковича разом із колегами. Наскільки все було підготовлено чи зрежисовано?
– Я поставив ті запитання, які вважав за доцільне поставити. І поставив їх у тій формі, в якій уважав за потрібне.
– Розкажіть усе ж таки, у якому форматі відбувалася підготовка до розмови?
– Скажу вам відверто. Звичайно, інтерв’ю такого рівня є зрежисованими. Наскільки вони зрежисовані – інше питання, як і те, в якому аспекті вони зрежисовані. З телевізійного боку – звісно, там виставляли камери і все таке. До речі, це нам із вами зрозуміло, але не багатьом глядачам. І теми, на які ми говорили, були обговорені заздалегідь – принаймні, зі мною.
Гадаю, що колеги працювали так, як вони хотіли. Спроба додаткової режисури була, вона частково вдалася, частково не вдалася. Але, знов-таки, коли відкривалась Українська служба Бі-бі-сі і їй давав інтерв’ю тогочасний прем’єр Великої Британії Джон Мейджор, це теж не було так, що до нього прийшли кореспонденти й почали абиякі запитання ставити.
Я дуже хотів би, щоби президент дав відповіді на ті запитання, які було поставлено. Але вважаю, що навіть якщо він не давав прямих відповідей на деякі з них, то це вже показово. Інколи відсутність відповіді на запитання така ж промовиста, як і відповідь. Це і є прикладом того, що ми можемо прагнути брати собі стільки свободи, скільки ми хочемо і вважаємо за доцільне. А ті, з ким ми розмовляємо, часом прагнуть нам тієї свободи не дати, бо дбають про свою свободу.
Я волію в таких випадках діяти виважено, бо мені теж не хочеться виявити позірну принциповість, роблячи один відважний у чиїхось очах учинок, а в результаті – втратити багато що, зокрема улюблену роботу, й позбавити таким чином багатьох людей можливості щось дізнатися. Це предмет моїх частих, – не скажу, що постійних, – роздумів, постійного внутрішнього вибору. Я підкреслюю: я не герой, не той, хто веде за собою, а радше прихильник наполегливої постійної роботи з урахуванням усіх обставин.
– Чи має, на вашу думку, журналіст у такій програмі, як ваша, висловлювати суб’єктивну думку?
– Насправді нині я маю набагато менше такого права, ніж мав раніше. На моє глибоке переконання – я й раніше так думав, але ця робота мене ще більше в цьому зміцнила – людина в такому жанрі має бути якомога менш суб’єктивною. Для того, щоб висловлювати свою думку, можна вести колонку, бути коментатором, оглядачем на телебаченні, мати авторську програму. «Свобода слова» – не моя авторська програма. Якщо програма має назву «Познер», то це Познер. Наша програма віднедавна має назву «Свобода слова з Андрієм Куликовим». Спочатку я був проти, а потім зрозумів, що насправді це правильно. Адже на першому місці «Свобода слова», а на другому – Андрій Куликов. Куликова може не бути, а програма залишиться.
Тому я висловлюю власний погляд тільки коли вже дуже сильно допече. А для того щоб висловитися з інших питань, є «Телекритика», – я їй дуже за це вдячний, – є інші телевізійні й радіомовні програми, куди мене часом запрошують, є ті самі пікети, демонстрації, в яких я беру участь – не дуже часто, але буває. Також є бесіди з молодими людьми.
Але питання суб’єктивності та об’єктивності насправді зараз лише докотилося до Європи. В Америці цінність об’єктивності віддавна ставлять під сумнів. Її замінили на безсторонність – це тонкощі, але різниця є. В нашій журналістиці, мені здається, одна з проблем полягає в тому, що, на відміну від журналістики британської й американської, в ній не так чітко проведено межу між інформацією й думкою, оцінкою, коментарем.
Ще одна прогалина нашої журналістики – це те, що в нас не розвинена «журналістика вражень», як я це називаю. В нас багато оцінок, багато хто працює в журналістиці спостережень, а ось журналістики вражень іще нема. Дуже цікаві матеріали, зокрема у британській пресі, побудовані на тому, що людина просто розповідає, чим їй сподобалось або не сподобалось те чи інше. Це суб’єктивність. Думаю, що ми теж на шляху до цього.
– Як вам видається, чи такі політичні ток-шоу, як ваше, підвищують рівень медійної обізнаності свого глядача?
– Я вважаю, що це якраз одне з завдань, яке ставить наш проект. Ми є одним із елементів тієї мозаїки, переглядаючи й аналізуючи яку, глядач приходить до розуміння проблеми. Багато, звісно, залежить від перебігу дискусії в нашій програмі та в інших подібних до неї шоу. Та я вважаю, що ми робимо корисну справу саме для того, щоб дати глядачеві змогу робити власні висновки.
– Політики, прийшовши на прямий ефір, як правило, намагаються маніпулювати свідомістю глядача, намагаючись залучити його на свій бік. Як уберегтися від таких маніпуляцій?
– Знову і знову нагадувати собі: їм важить ваш голос, вони зроблять і скажуть усе для того, щоб здобути ваш голос. Порівнюйте, перевіряйте, наскільки те, що вони кажуть, збігається з тим, що вони роблять. І обов’язково слухайте, на які запитання вони відповідають. Повторюся, часом відсутність відповіді чи намагання її уникнути кажуть більше, ніж відповідь.
Класичний приклад із практики Бі-бі-сі: був у Малаві президент Банда, який урядував нескінченну кількість років і не давав західним журналістам інтерв’ю взагалі. Якимось дивом кореспондентові Бі-бі-сі вдалося туди потрапити, і він почав ставити запитання – вже не пригадую, узгоджені чи ні. Банда був в особливо поганому гуморі, й на всі питання відповідав: я не хочу про це говорити. І що з цим треба було зробити, на вашу думку?
– Так і залишити.
– Правильно. Це інтерв’ю пішло в ефір, і воно сказало про Банду і про ситуацію в Малаві набагато більше, ніж будь-які відповіді, які б він дав.
– Ви самі під час ведення шоу часто маніпулюєте ситуацією – можливо, щоб скоригувати дисбаланс, який виникає в силу нерівності ораторських здібностей чи людських якостей опонентів?
– Так, я намагаюся це робити. Часом за рахунок того, що комусь даю трохи більше часу, хоча це не завжди вигідно, адже програма затягується. Іноді людину можна спробувати підбадьорити, чи навпаки – натиснути на неї. Бували в нас випадки, коли по три чи чотири рази доводилося повторювати запитання. Іноді я прислухаюся до того, що мені кажуть з апаратної, а іноді – ні. Мені можуть сказати: дотисни, або навпаки – достатньо, зрозуміло, що вже відповіді не буде.
– Ви працювали в різних родах журналістики. Коли вам уперше довелося працювати перед камерою?
– В 1998 році мене запросили шеф-редактором на Новий канал, який тоді щойно створювався. Ми шукали ведучих. Із дівчатами склалося дуже швидко й добре, а ось чоловіків ніяк не могли дібрати. Двох дібрали, потрібні були ще двоє. Я сидів під час цих проб, коли режисер раптом запросив мене спробувати попрацювати в кадрі. Зняли, спробували і сказали: працюй. Я вів прямі ефіри з літа 1998-го до весни 1999-го.
Потім я мав авторську програму «Нічна драматургія» на СТБ. Тоді я був вимушений піти з Нового каналу, а за пару місяців звідти «пішли» мого друга-режисера. Ми придумали дві програми, пішли з ними на два канали, й на СТБ одну з них узяли. Так удвох її й робили. Потім я поїхав працювати на Бі-бі-сі, але програма жила ще понад рік, її вів Сергій Куций – як на мене, один із найкращих ведучих нашого телебачення.
– Якби ви мали змогу робити свій власний проект, яким би він був?
– На радіо це була б програма про рок-музику, переважно англомовну, але й українську також. Можливо, щось на кшталт «Музичні паралелі», адже є дуже багато цікавих збігів і порівнянь між різними піснями. На телебаченні, якби грошей вистачило, була б програма «Мандри».
– Любите мандрувати?
– Дуже! За що я ще люблю професію журналіста, так це за те, що завдяки роботі в газеті мені вдалося помандрувати Україною. Ми дуже мало насправді знаємо про нашу країну.
А якби грошей було небагато, або навпаки, ще більше, додалася б програма про Київ. У мене колись була ідея робити програму про Київ, яку я тоді умовно називав для себе «Суцільна забудова». Але я мав на увазі старі квартали, де є суцільна забудова. Про те, як живуть у Києві. Зараз це словосполучення сприймається вже по-іншому…
– Чи є у вашому оточенні люди, які вас надихають?
– Можливо, це звучатиме пафосно, але мене надихають люди, з якими я працюю. Хоч, мені здається, вони не відразу сприйняли й прийняли мене, коли я прийшов, і певний час до мене придивлялись. Але при цьому завжди допомагали мені на трактах, на перших програмах. Настав той момент, коли ми стали відверті одне з одним. Я це дуже ціную.
Фото – «Главред»