Лист капітана військової контррозвідки

Наражаючись на ризик за висловлені вголос роздуми, він привернув увагу до себе ще під час Другої світової війни. У книзі спогадів «Люди, годы, жизнь» відомий письменник і публіцист Ілья Еренбург наводить уривок з листа, який у вересні 1942 року надіслав йому з фронту капітан Матвій Шестопал. «У меня пропали жена, ребенок (говорю, как о вещи «пропали» – люди в окупированных краях пропадают хуже вещей). Мою милую голобоглазую Украину распяли паскудные немцы. …Никогда я так не дрожал за судьбу своего отечества, как теперь. Только и слышишь, что отошли на новые рубежи, что враг теснит наши войска… Когда мы кончим войну, помоем руки и сядем судить, кто что сделал для того, чтобы спасти страну, вспомним тех, кого нужно вспомнить и кого следует жестоко высечь за нерадивость или жульничество… Возможно, печать старалась учить общество на хороших примерах и получалось, что в нашей социальной жизни ни сучка, ни задоринки. Дорого нам обходится эта дидактика! Сталин бьет в набат. Газеты не преминут сейчас же поднять шумиху, сделать из этого очередную кампанию. Успокоить себя и других прежде даже, чем кончится «историческая» кампания. Они ведь кричали: «Не забывайте мудрых исторических слов сверхгениальнейшего (это обязательно, хотя в этом меньше всего надобности) Сталина. Но наша граница на замке, ее надежно защищают верные часовые и т.д.)… Это же самоубийство!.. В общем, многое мы делали плохо и за это сейчас отдуваемся. Я думаю, что не только мы немцам мозги вставим, но и некоторым нашим. Война нас многому научит…» (Илья Эренбург. Люди, годы, жизнь. Воспоминания в трех томах. Том второй. Книги четверая и пятая. Москва: Советский писатель, стр. 294-295).

Офіцерові-контррозвіднику Матвію Шестопалу в той час було 24 роки. Та його лист пройнятий гострою критикою сталінських підлабузників і самого кремлівського вождя – головного винуватця трагедії, що на початку війни ледь не обернулася повною катастрофою.

За весь час спілкування з Матвієм Михайловичем я ніколи не чув від нього про існування цього листа. Можливо, він не надавав йому особливого значення, а радше тому, що не мав звички розповідати про себе. Як, скажімо, про свій бойовий шлях, що привів до Берліна. Та фронтовиий лист дає уявлення про його становлення як безстрашної, мислячої, цільної особистості…

Він виховував дисидентів

Мої особисті спомини про Матвія Михайловича Шестопала починаються з 1955 року. Тоді він став деканом новоствореного журфаку КДУ і викладав курс зарубіжної журналістики.

Чи могло бути щось нецікавіше й нудніше? Поколінню журналістів інформаційної доби з інтернетом, Facebook і Twitter довелося би напружувати фантазію, щоб уявити собі тодішню добу. СРСР, «невід’ємною складовою» частиною якого була УРСР, повністю ізолювався від цивілізлівного світу залізною завісою. Можливості для подолання цього бар’єру були вкрай обмежені. Американський Time, німецький Spiegel, французький Paris Match, інші західні видання перебували під сімома замками в «спецсхові», та й то з вирізаними цензурою найкрамольнішими сторінками.

Курс закордонної журналістики, який читав Шестопал, формально зводився до розповідей про видання соціалістичних країн та про комуністичні газети капіталістичного світу. Та Шестопал відмовився від ортодоксального підходу. Постійно шукаючи асоціації, він дивився на світ крізь національне сприйняття й передавав його студентам. У пам'ять врізалася лекція про албанську пресу. «Албанці називають свою державу Шкиперію Країною орлів, – розпочав він. – А хто ж у такому разі ми, українці?…». І продовжив у тому ж емоційному дусі. Недарма на його лекції приходили студенти з інших факультетів.

То були уроки патріотизму. Без крихти приторної солодкуватої сентиментальності. Патріотизм Матвія Михайловича йшов від зворотнього, гіркого. Чи хтось із його вихованців забув його афоризм про те, що національна свідомість пересічного українця «нижче рівня клопа»?

Сам він втілював у собі духовно й фізично найкращі національні риси. Мій однокурсник письменник Гриць Гайовий казав, що за все життя ніколи не чув такої бездоганної літературної української мови, як із вуст Матвія Михайловича. Услухатися в його риторику, немов у мелодію, було справжньою насолодою.

Упадала в око його чоловіча врода і харизма. Він був міцної статури, брюнетом із синіми очима та з чарівною усмішкою, що відразу приваблювала людей. У нього були закохані усі жінки на факультеті.

Матвій Михайлович був елегентним, мав витончені манери й справляв враження рафінованого інтелігента. І я надзвичайно здивувався, коли дізнався, що він народився в багатодітній селянській родині й починав самостійне життя в 15-річному віці.

Вільнодумний за вдачею, Шестопал перетворив факультет, який мав готувати ідеологічних «бійців компартії» на розплідник дисидентів (журфак і мехмат вважалися найкрамольнішими в КДУ). А щоб описати, скількох студентів він рятував поки міг від арештів КДБ, «вовчих квитків»  – вигнання з університету, адміністративних та інших покарань, замало було би розлогої статті.

Його вчинки, і те, що він висловлював свої погляди не в «кухонних розмовах», а публічно, не могли пройти повз увагу. На вказівку КДБ його звільнили з посади декана, та, працюючи доцентом кафедри історії журналістики, він, однак не вгамувався.

Доцент проти псевдоакадеміка

Широкого розголосу набув різкий виступ Шестопала на республіканській конференції, що відбулась у Києві 1963 року. На ній «світило» гуманітарної науки академік НАН України, директор Інституту мовознавства І. І. Білодід під машкарою дружби українського з великим російським народом пропагував ідею двомовності. Наперекір йому Шестопал заявив, що знання декількох мов характеризує людину з позитивного боку, та це аж ніяк не означає, що в цієї людини декілька рідних мов. (Доцент, завважимо, на противагу псевдоакадеміку, володів іноземними мовами).

Російський народ великий і мова його велика, сказав Шестопал. І саркастично додав: ми маємо дружні стосунки із великим китайським народом, тож чи не буде через якийсь час в українського народу ще й третя рідна мова? Траплялися й інші подібні ексцеси з чітким політичним забарвленням.

Фатальним для Матвія Михайловича став 1965 рік, коли його виключили з партії та вигнали з університету з категоричною забороною редакторам періодичиних видань і директорам видавництв друкувати його статті й книжки.

І хто ж у моїй alma mater виступив у ролі охоронців «чистоти» комуністичної моралі? Затятий українофоб В.Рубан – колишній помічник Лазаря Кагагновича, одного з організаторів Великого голоду 1932-1933 рр. Шовініст В.Прожогін – один із ініціаторів кампанії цькування Володимира Сосюри за вірш «Любіть Україну». «Професор»-сексот Л.Суярко, який глибокодумно, як йому здавалося, повчав нас: «Читайте газети й журнали…». Безпросвітна сірість взяла гору та влаштувала несамовиту помсту талановитій людині з чистим сумлінням.

Справа Шестопала набула міжнародного розголосу. Радіо «Свобода» передала інформацію про події, які охарактеризувала як заворушення на факультеті журналістики КДУ. Понад половина студентів підписали звернення до керівництва університету з вимогою повернути їм улюбленого викладача. Його колишні вихованці київські журналісти надіслали заяву на підтримку Шестопала до ЦК КПУ. Студентів виганяли з університету, а журналістів «опрацьовували» в парткомах. Серед декількох десятків із них тиск витримали лише троє: Віктор Полковенко, Степан Колесник і вже покійний Володимир Творинський. Саме зі слів останнього я дізнався, як все насправді відбувалося. Повернувшись до Києва та зустрівшись із Матвієм Михайловичем у нього вдома, я і мій однокурсник, заступник редактора московського часопису Генріх Яновський, поставили підписи під копією звернення журналістів до ЦК. Хоч ми нічим не могли зарадити: інквізиторський вирок уже було винесено.

Відмова від каяття

До сьогодні лишається таємницею, як у 60-ті роки, позначені погромом дисидентського руху в Україні, Матвію Михайловичу вдалось уникнути тюремних ґрат? Моє припущення таке: найімовірніше, він мав впливових прихильників у вищих ешелонах партійної влади, які симпатизували йому. Головний редактор «Робітничої газети» Юхим Антонович Лазебник розповідав мені про спроби «врятувати» Шестопала. На прохання суворого на вигляд тодішнього завідувача відділом пропаганди й агітації та майбутнього міністра закордонних справ УРСР Георгія Шевеля він особисто вів перемовини з Матвієм Михайловичем, якого дуже шанував. Йому пропонували покаятися в обмін на обіцянку зберегти партійний квиток. Однак за своїм характером Шестопал не був схильним до каяття. Зацькований, принижений і приречений репресивним режимом на жалюгідне снування, він помер у серпні 1986 року, не схиливши голови.

Кожному студентові, якому він інтуїтивно довіряв, він давав й особисті уроки. Від нього я вперше дізнався чимало того, що було під суворою забороною. Матвій Михайлович дав мені прочитати на декілька вечорів віддрукований на машинці рукопис книги Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», що тоді таємно поширювався.

Шестопал, який любив Україну та вболівав за її долю, як на мене, був яскравим представником націонал-комунізму, схилявся до націоналізму, але не перейшов межу. Не випадково його прихильники не тільки з кон’юнктурних міркувань, а й з ідейних переконань домагалися його реабілітації як «чесного комуніста».

Його життєвий шлях був обтяжений суперечливістю доби, в яку йому випало жити. Сучасні ультрапатріоти можуть докоряти йому, що він воював не в лавах УПА, а в Червоній Армії, немов би захищав не сплюндровану нацистами Україну, а сталінський режим. Йому можуть зробити закид як авторові книжки «Під уолл-стріхою: Збірник фейлетонів», в якому він критикував українських буржуазних націоналістів. Та це однаково, що докоряти Володимиру Сосюрі, Борису Антоненку-Давидовичу та Ліні Костенко в тому, що в 1960-х роках вони були серед підписантів горезвісного «Слова до українців…» із осудженням наміру діаспори спорудити пам’ятник Великому Кобзареві в США. Та ми цінуємо їх за виявлені ними благородство й талант за інших драматичних обставин.

Дехто вважає Матвія Шестопала попередником шестидесятників, серед яких були і його вихованці Василь Симоненко та В’ячеслав Чорновіл. Колишні студенти не забули свого Вчителя. Вони спорудили пам’ятник на його могилі на Лісовому цвинтарі в Києві, встановили меморіальну дошку в селі Мурзинці на Черкащині, де він народився, видали збірник спогадів і пропагують його творчу спадщину. У київському Інституті журналістики 2008 року було відкрито Алею пам’яті Матвія Шестопала. А вчора, 6 листопада, у переддень 95-их роковин від дня його народження, з ініцативи Івана Забіяки та інших його колишніх вихованців тут відбувся круглий стіл «Журналіст мусить бути бійцем, а не лакеєм».

Чи переросте чистий ручай їхніх споминів для нових поколінь українських журналістів у джерело моралі й професіоналізму, втіленням яких була яскрава особистість Матвія Михайловича Шестопала?