Зазирнути глибше в природу явищ, пов’язаних із масовими комунікаціями в українському суспільстві, зрозуміти їхні передумови та контекст, навчитися критично оцінювати мистецький та медійний продукт. Такими є завдання просвітницького проекту «Майстерні громадської критики», що об’єднав активних студентів гуманітарних факультетів із Криму та Львова. Організатор проекту, медіакритик, дослідник і викладач Таврійського національного університету імені Володимира Вернадського Юлія Голоднікова восени 2012 року – частий гість у Львові на різноманітних круглих столах, семінарах та майстер-класах, присвячених різним аспектам роботи медіа. Втім, вступаючи в дискусії про сучасний стан журналістики та медіа в Україні, пані Юлія завжди прагне відійти від поверхової сьогоденної проблематики. Це саме прагнення бачимо в її відповідях на запитання про те, що таке медіакритика в Україні і взагалі.

Пані Юліє, чим медіакритик відрізняється від звичайного журналіста? Які особливі навички йому потрібні?

Медіакритиками можуть бути люди різних професій, але загалом – ті, хто здатен яскраво інтерпретувати знакову природу слова, візуальне посилання, інформацію, комунікацію. А відрізняється тим, що медіакритик критикує – і не лише журналістів, а й мас-медіа взагалі. Його мета – донести правду про те, чого журналіст не зміг сказати, не сказав, не так сказав або викривив.

Отже, він доробляє роботу за журналіста?

В певному сенсі так. Але найважливіше, звісно, це те, що він фільтрує певні послання. Аудиторія завжди має звичні канали комунікації, звичні способи сприйняття, пов’язані з інформацією та її джерелами, з міжособистісним спілкуванням. У їхньому сприйнятті люди є досить консервативними і сприймають те, що отримують із цих каналів, як норму. Медіакритик приходить і каже: «Гей, послухайте! Це все зовсім не так, ви помиляєтесь. Отут є спотворення дійсності, тут – обман. Поговорімо про це!».

Наскільки розвинені в Україні інструменти критичної роботи з засобами масової інформації?

Є хороші ініціативи львівської школи. Той напрям, яким займається Наталія Ґабор, Борис Потятиник, Павло Александров, те, про що пише й каже Отар Довженко. Але це лише один із способів. У світі ж існує багато підходів – хтось каже про більш медіаекологічне бачення, хтось передусім про критичне. Існує кілька речей, потрібних для того, щоб медіакритика стала поглядом на продукцію медіа як на таку, що відповідає певним зрозумілим суспільству стандартам. Середовище стає дорослішим. А це значить, що контент має бути різноманітним. Коли інфотейнментні ЗМІ публікуватимуть інфотейнмент, таблоїди будуть таблоїдними, якісні видання видаватимуть аналітику й версії, новинні ресурси збиратимуть і публікуватимуть новини, а не казна-що. У такому разі медіа та їхні продукти будуть успішнішими та більш зрілими.

Кому потрібна медіакритика?

Критика – це товар. У нашому суспільстві попиту на цей товар немає. Незважаючи на те, що покоління, яке виросло вже за часів незалежності, не відчувало на собі жорстких обмежень із боку держави, вони є дуже легковірними й наївними у своєму сприйнятті журналістики та засобів масової інформації. Студенти-журналісти мають розуміти, що вони приходять у професію, яка в усьому світі є однією зі складових креативного класу. Журналісти використовують технології та комунікації, а не працюють на тракторі чи у столярній майстерні. А до креативного класу завжди будуть інші вимоги.

Це не значить, що суспільство має вибачати, розуміти і приймати все те, що роблять журналісти, піарники, дизайнери та інші. Просто наше суспільство не досить сформоване, щоб адекватно сприймати журналістів. У них бачать або ворогів, або героїв, що мають врятувати суспільство, провісників істини і символи змін.

Зараз медіакритика існує у вигляді певних розрізнених реальностей для тих, хто займається нею професійно, та для тих, хто її досліджує. Поки не з’явиться попит на критику як товар, вона існуватиме лише в академічному середовищі та на маргінесі.

Хто має формувати цей попит?

У Сполучених Штатах Америки є багато моніторингових організацій, до звітів яких обов’язково дослухаються медіаменеджери, які думають, як покращити свій продукт і краще його продати. Критика є доброю підказкою, тому там у ній є економічна зацікавленість медійної індустрії. Для самих журналістів медіакритика також є важливою, як завжди була важливою для креативного класу стороння думка. Вони потребують зворотного зв’язку – він допомагає їм оцінити якість своєї роботи та контенту. Тому формування суспільного попиту має розпочатись у тих самих журналістських колах, у яких виникає й медіакритика. Добре було б, якби й наші медіаменеджери перестали ігнорувати медіакритику.

Як сформувати в пересічного споживача усвідомлення необхідності медіаосвіти?

Добрими прикладами різних способів розвитку медіаграмотності громадян можуть бути Канада, Франція, Італія та США. У першу чергу це пов’язано з інформаційною політикою цих держав та з активністю академічних та урядових кіл. Держава приймає рішення про запуск програм із медіаосвіти або, наприклад, про дослідження аудиторії медіа, її запитів і настроїв.

На Заході велику роль у формуванні медійної свідомості громадян відіграє їхня участь у фінансовій моделі розвитку ЗМІ. Оскільки в нас економічної прив’язки нема, українці не відчувають свого впливу на медіа.

Від чого залежить майбутнє медіакритики в Україні?

Дуже багато можливостей для навчання дають соціальні мережі. Вони формують звичку висловлювати свою думку, збирати інформацію й реагувати на спроби маніпуляцій та окозамилювання з боку ЗМІ. Якщо якісь асоціації журналістів або прогресивно налаштованих викладачів спільно діятимуть у цій сфері, це також може поліпшити ситуацію. Вищі навчальні заклади також могли б узяти на себе відповідальність за розвиток навичок критичного мислення у своїх студентів. Зараз цим займаються лише окремі проекти, зокрема школи журналістики Києво-Могилянської академії та Українського католицького університету, які не можуть змінити ситуацію в цілому, але можуть уплинути на окремих студентів.

Багато залежить і від наявності якісних медіа. Я дуже сподіваюся, що в Україні буде більше таких видань, як Esquire. Можливо, цей приклад і не найвдаліший, але це той журнал, читаючи який, почуваєш повагу до себе. Він формує стиль життя та ідентичність, підносить споживача, переконуючи його, що він – класний.

Це можна назвати вихованням споживача?

Найчастіше медіа не виховують споживача, а підіграють йому. У кожного покоління мають бути виправдання на випадок невдачі. Для кожної особистості, яка хоче досягти успіху, це важливо й потрібно, а медіа тільки конструюють ідентичність людини. Елементи, які посилюють «я» читача – це не виховання, вони просто сприяють формуванню середовища, в якому читач почувається на своєму місці та починає шукати свою ідентичність. Адже медіа – лише відображення людських ідентичностей. Цих ідентичностей може бути багато, але якісний засіб масової інформації може запропонувати якийсь варіант, побачивши який, споживач скаже: «Ось саме так і я думав!».

Як медіакритика може посприяти підвищенню якості засобів масової інформації на регіональному рівні?

Із власного досвіду можу сказати, що медіавласники не зацікавлені в матеріалах, які критикують медіа. Розвиток якісних регіональних ЗМІ нині може відбуватися або за рахунок грантів, або з використанням запозиченого за кордоном досвіду. Чимало власників проголошують нові стандарти якості виробництва ЗМІ та журналістської етики, але в результаті все залишається без змін. Тоді виникає питання: в чому причина? Особисто мені здається, що багато хто з власників та самих журналістів зацікавлений у консервуванні наявної ситуації, адже вони не готові ризикувати. Їм легше й далі роками публікувати непотріб, аніж узяти себе в руки, критично поглянути на методи та рівень роботи й перебудуватися, провівши інтелектуальну критичну роботу над собою. Але тоді не потрібно на щось претендувати й кричати «ми – за демократичні й відповідальні медіа!». Або фільтруй те, що пишеш, або не пиши взагалі.