На думку журналіста, така тенденція пов’язана з тим, що споживачу не потрібна якісна журналістика. А коли якась річ нікому не потрібна, вона не варта роздумів про те, що з нею робити і як її вдосконалювати. Краще просто забути про неї. І зайвий раз не страждати через це.

А чи була якісна журналістика на теренах Росії та України взагалі? Саме на це питання й намагалися знайти відповідь під час лекції «Блиск і злидні журналістики», яку минулого тижня в Києві прочитав відомий російський журналіст.

Найцікавіше в житті людини – як, де й коли вона народилася та за яких умов померла. В журналістики теж є свій початок і кінець. На думку гостя, справжня журналістика почалася 1990 року.

Багато хто може не погодитися з цією думкою, зауваживши, що перша в Російській імперії газета «Ведомости» почала виходити ще 1703 року. «Газета газетою, а публікації про те, що якийсь падишах подарував слона царю і цей слон через п’ять років дійде до Петербурга – це не журналістика», – зауважив Ігор Свинаренко.

Радянську журналістику Ігор називає злочинною й гидкою. Як доказ наводить цитату представника партії на одному із зібрань редакторів: «Журналист – это не порхающий Хемингуэй. Журналист – это солдат партии! Он должен разъяснять политику партии, правильно ее интерпретировать и объяснять людям, как им жить и что им делать». Тобто в радянські часи журналіст виступав виключно як інструмент влади. Радянська журналістика – це професійна пустка.

Звісно, були автори, які добре писали й володіли словом. Але це були не репортери. Вони видавали по два-три якісних есе на рік. Наприклад, так працювала відома свого часу Тетяна Тесс (газета «Известия»). Але проаналізувавши тексти, які вона писала, ми бачимо, що вона зачіпала теми духовності, інтелігентності, виховання, цнотливості. Чи цим має займатися журналіст, коли в країні грабують, убивають, саджають у тюрми безневинних людей?

«Життя журналістів радянської доби було б дуже й дуже нудним, якби не було спільних інтересів, закордонних поїздок та якоїсь справді особливої тусовки між працівниками ЗМІ того часу», – підсумував свою розповідь про цей період журналіст.

Лише 1990 року настав кінець пропагандистській, агітаторській пресі. І на чолі цієї зміни стояла газета «КоммерсантЪ». Цікавим фактом в історії цього видання стало те, що його почали допускати до типографії без печатки цензора (до серпневого путчу 1991 року всі інші видання мали отримувати таку печатку).

«Я не знаю, як їм вдалося пробитися, але це стало своєрідним переворотом серед тодішніх ЗМІ. І я дуже радий, що мав змогу долучитися до тієї команди журналістів нового зразка», – висловив своє захоплення Ігор Свинаренко.

У «Коммерсанті» писали про все. Газета нагадувала антирадянське видання, оскільки у ній викривали численні недоліки влади. Та насправді це була просто об’єктивно і правдиво подана інформація про те, що відбувалося довкола. Інколи це спричиняло викривлене сприйняття інформації й люди думали, що все ж при комуністах було краще: економіка зростала, діти були нагодовані, ворог переможений.

Журналісти того часу були ідеалістами й вірили, що своєю кропіткою працею змінять хворе суспільство на краще. Вони намагалися якомога ширше висвітлити весь негатив, аби разом із іншими позбутися його.

З 1991 року звільнені від радянських пут громадяни, як мріяли журналісти-ідеалісти, мали потягнутися до культурного розвитку, до створення демократичного суспільства. А самі журналісти бажали стати провідниками цієї культурної революції.

Яким же було розчарування, коли народ вдягнув малинові піджаки, почав слухати блатняк, красти і мріяти про службу в ФСБ.

Ідеалістичні мрії розвіялися, залишився тільки бруд. Тепер про нього не забороняли писати, й усі засоби масової інформації заполонили страшні історії про те, що відбувалося в країні.

«Але і в цих умовах журналістика намагалася залишатися якісною. Справжня журналістика – це претензія на об’єктивність. Це не чорна чи біла, а різнокольорова інформація. Справжня журналістика – це цивілізованість та чесна гра», – окреслив своє бачення професії Ігор Свинаренко.

Журналіст не має братися за рушницю під час опису війни. Як тільки він береться за рушницю, в нього одразу з’являються особисті інтереси і він буде захищати їх, а не об’єктивну інформацію.

Проблему нової, сучасної журналістика Ігор вбачає в тому, що вона лише грається в об’єктивність. Кожен із «нових» журналістів намагається показати, що він розглядає ту чи іншу проблему різнобічно, насправді ж майже завжди просто задовольняє якісь свої суб’єктивні потреби.

Разом із аудиторією лектор намагався розібратися в питанні про те, навіщо тепер намагаються створити якусь нову журналістику. Адже її вже давно створено. В  американських книгах із теорії журналістики вже все написано: що, як і до чого. Просто чомусь у наших державах не хочуть користуватися досвідом провідних ЗМІ Західної Європи та Америки. Ніхто не перекладає цих книг, ніхто не ксерить їх для розповсюдження. Чому? Можливо, нікому не треба така «правильна» журналістика?

«Я коли читаю NewYorker, то там усе настільки гладко, вилизано і правильно, що мені аж спати хочеться під ці статті. І так із більшістю провідних видань світу. Я думаю, що так відбувається через те, що в нас інший менталітет, у нас інше сприйняття світу та поняття про інформацію. І як ми ніколи не зрозуміємо американської традиції пити Pepsi, готувати барбекю та дивитися бейсбол, так ми ніколи не зрозуміємо тієї “правильної” журналістики», – зазначив Ігор Свинаренко.

Нині як у Росії, так і в Україні журналістика – це не професія, це один із засобів впливу на аудиторію заради власних економічних та політичних інтересів. Сучасна журналістика пише не для людей, а для задоволення власних амбіцій.

«Якщо мене спитають, як я бачу російську чи українську журналістику через 5–10 років, то це стильно вдягнена дівчинка. Журналістика для неї – не ремесло, що приносить гроші, а можливість потусуватися з такими ж стильними дівчатками, яких спонсорують впливові чоловіки», – поділився своїми прогнозами Ігор Свинаренко.

У тому, що журналістика зникає як ремесло, гість звинуватив інтернет із його безкорисливістю. Але він не вбачає нічого поганого в цьому зникненні, адже зникли такі професії, як сажотрус чи телефоніст і нікому від цього не стало гірше. Просто суспільству вони вже не потрібні.

Ігор Свинаренко родом із Донецька. Журналістську діяльність розпочав на початку 80-х років минулого століття. Закінчивши журфак МДУ ім. Ломоносова 1980 року, Свинаренко два роки працював у підпільному видавництві, яке видавало антирадянську та християнську літературу. Згодом був кореспондентом та оглядачем у різних виданнях, зокрема й у таких як «Комсомольская правда», «КоммерсантЪ», «Собеседник», а також головним редактором журналу «Архипелаг». Він не лише журналіст, але й письменник – автор 10 книг нарисів.

Олександра Ступаковська, Могилянська школа журналістики