«Жовта» гарячка

00:00,
12 Червня 2012
2057

«Жовта» гарячка

00:00,
12 Червня 2012
2057
«Жовта» гарячка
Чи є конфлікти та зміни в УНІАН та «Вікнах» СТБ симптомами хвороби «таблоїдизації»? Й чи насправді це аж така страшна хвороба?

Переформатування та кадрові зміни в інформаційному агентстві УНІАН, що відбулись у травні, змусили журналістсько-правозахисну спільноту знов заговорити про так звану таблоїдизацію – перехід якісних і відповідальних медіа до виробництва контенту нижчого й легше засвоюваного аудиторією ґатунку. Перехід не завжди, скажімо так, добровільний. Так, звільнений головний редактор УНІАН Олександр Харченко сформулював зміст суперечок, які призвели до його відсторонення, коротко і ясно: нове керівництво радило менше повідомляти про афганців, Тимошенко й Луценка, більше – про трагедію Оксани Макар.

«Я думаю, що це реакція власників видань на проблеми, які у них виникають, у тому числі з владними структурами. Зрозуміло, що так чи інакше контент інформаційного агентства чи телевізійної служби новин відображає, що відбувається у країні. На думку власників, це може спричинити проблеми з владою, і вони перестраховуються, стимулюючи журналістів писати про те, що десь песика підстригли чи бобри паркан підрили. І наша професія також деградуватиме, тому що легше, безумовно, писати про таблоїдні моменти, аніж робити серйозний аналіз», – прокоментував газеті «День» ситуацію в УНІАН колишній президент агентства, а нині голова Національної спілки журналістів України Олег Наливайко. Тим часом новий генеральний директор УНІАН Вадим Осадчий категорично заперечив політичний бекґраунд цієї історії, пояснюючи необхідність «оптимізації» істотним погіршенням маркетингових показників із 2008 року (що, втім, можна закинути більшості українських медіа).

Із тенденцією «політичного пожовтіння» пов’язують і події в інформаційній службі телеканалу СТБ, де новий шеф-редактор Володимир Павлюк спершу повернув до команди, а потім звільнив ветерана «Вікон» Сергія Андрушка. Пояснивши це просто: «Мене не влаштовує якість сюжетів». «Тенденції, про які я кажу, простежуються на більшості телеканалів: зникають гострі матеріали з викриттям неправомірних дій високопосадовців, критикою влади, натомість з'являються кримінальні історії, цікавинки, соціалка. Новини вже не можуть викликати обурення чи бажання боротися за свої права чи проти несправедливості. Сьогодні вони викликають у глядача лише співпереживання та співчуття до героїв», – каже Сергій Андрушко, трактуючи дії Павлюка як цензуру. На таку Сергієву простодушну заяву будь-який медіаменеджер, загартований спілкуванням із «Телекритикою», не довго думаючи відповість, що завданням новин є не щось там викликати в аудиторії, а неупереджено інформувати. І спробуйте щось заперечити.

Адепти сприйняття ЗМІ як «бізнесу й нічого, крім бізнесу» вже надули щоки, щоб висловити своє обурення тими, хто сміє ставити під сумнів святе право інвестора робити зі своїм невдатним медіаресурсом усе, що заманеться. Ні-ні, закликів закрити «Интересную газету» й видавати замість неї ще одне «Дзеркало тижня» тут не буде. УНІАН, СТБ та інші відносно якісні та професійні медіа з погляду ринкового дарвінізму настільки ж заслуговують на примусове переформатування, як інтелігент, який приперся на танці в сільський клуб, заслуговує бути побитим. Ніхто ж не змушував його читати книжки замість ходити в качалку і вчити прийоми карате.

Що ж, спробуймо поглянути на цю історію дещо глобальніше.

Заміщення якісного медіаконтенту так званими junk food news («фастфуд-новинами») – складова глобального процесу еволюції суспільства. Аналогія з фастфудом тут вельми доречна: як і поширення закладів швидкого (але не дуже корисного) харчування, піднесення таблоїдних ЗМІ пов’язане зі змінами в економіці, культурі споживання та людській культурі загалом. Тож, попри закономірне бажання посипати голову попелом у жалобі по якісній пресі та професійних стандартах, західна медіадумка переважно розглядає таблоїдизацію не як проблему чи хворобу, а як об’єктивний етап трансформації медіа вслід за змінами в людині та соціумі. А також, – відповідно до стандарту «позитивного мислення», – як шанс, яким поважні медіа повинні скористатись, удосконалившись і адаптувавшись до вимог сучасності. А якщо не зможуть скористатися, нехай нарікають на себе.

Раз найбільші світові уми не драматизують, то й нам не випадає. Однак в Україні «пожовтіння» медійного простору відбувається за інших обставин і, видається, з зовсім інших причин. Найневиннішою з них є твердолоба впевненість медіавласників та більшості медіаменеджерів у тому, що таблоїд є єдиною формою існування медіа, здатною приносити прибуток. Надто багато вже спроб, підкріплених щедрими інвестиціями й керованих начебто суперфаховими менеджерами, зазнали фіаско. І власне ділове чуття, й підказки розумних консультантів застерігають прагматичних інвесторів від безперспективних спроб завоювання й без того перенасичених ринкових ніш.

До того ж, якраз ті власники, які виходять із бізнес-логіки, а не з логіки політичної, найчастіше розуміють таблоїдність як характеристику форми й технології комунікації з читачем, а не змісту. Великі фото на першій шпальті, кольоровий друк, дещо скандалізоване формулювання деяких заголовків, специфічний добір інформаційних приводів – справді передусім формальні ознаки, які можна поєднати з добре написаними текстами, ретельно перевіреними фактами та дотриманням більшості професійних стандартів. Нещодавній гучний скандал із газетою News of the World, яка прослуховувала телефони багатьох відомих людей, засвідчує те, скількох зусиль (нехай і неправедних) докладає жовта преса до пошуку новин – які задля економії могла б і просто висмоктувати з пальця. Адже однаково, згідно з соціологічними дослідженнями, 90% британців не сприймає таблоїди як джерело інформації.

Ті, хто вважає словосполучення «жовта журналістика» лайкою, навряд чи відмовились би від премії імені Джозефа Пулітцера, з чиєю газетою New York World пов’язане виникнення цього різновиду, чи то пак, в американському розумінні, «жанру» журналістики. Сучасне поняття інфотейнменту, себто необхідності поєднувати інформування аудиторії з її розважанням, також потроху стає лайкою. Одначе воно засноване на гуманістичній ідеї – задовольнити потребу споживача й водночас підмішати до солодкого сиропу розваг гірку й необов’язкову мікстуру новин. Таблоїдний формат стає злом і загрозою, коли є не альтернативою, а заміною серйозній журналістиці.

Некрасиве в історії з УНІАН – це саме підміна нейтральної інформації контентом із зовсім іншою редакційною установкою без зміни бренду. Якщо використовувати улюблену метафору медіаморалізаторів, це таємна заміна м’яса у складі ковбаси туалетним папером. Одначе, будьмо щирі, цей процес розпочався ще за старого керівництва й триває віддавна – відколи УНІАН перестав бути насамперед інформагенцією і став насамперед інтернет-виданням загального інтересу з низкою тематичних підрозділів. Інакше кажучи, його пріоритетом став не продаж ексклюзивної інформації передплатникам, а публічне поширення новин і спроба заробити на рекламі. При цьому довіра аудиторії до бренду провідної інформагенції стала стартовим капіталом для інтернет-видання.

Причини цієї трансформації поважні й цілком зрозумілі: бізнес-модель інформагенції є чи не найвразливішою в українській медіасистемі, адже за інформацію не хочуть платити навіть ті, хто міг би це собі дозволити, а таких небагато. Особливо багато охочих заощадити на передплаті новин в Україні – як і в цілому світі – з’явилось із початком фінансової кризи. Й так само в усьому світі агенції новин мусили змінюватись, щоб вижити й залишитись хоча б самоокупними. В порівнянні ж із деякими іншими українськими інформагенціями, які почали, наприклад, продавати послуги стартової платформи для брудних пропагандистських спецоперацій, УНІАН обрав найневинніший шлях до виживання.

Отже, модель функціонування УНІАН в останні роки була компромісною, й те, що рівновага в цьому компромісі протрималася так довго, пояснюється, либонь, насамперед великим іміджевим значенням агентства (точніше, бренду) для його інвестора Ігоря Коломойського. Відносини бізнесмена з чинною владою в останні три роки розвивалися синусоїдально, й залежність того, наскільки вільно ЗМІ Коломойського критикують владу чи говорять на дражливі політичні теми, від «мінорної» чи «мажорної» фази цих відносин є нехай не прямою чи автоматичною, але помітною. (Про всяк випадок: про «Телекритику», інвестором якої також є Коломойський, тут не йдеться.) А позаяк в одного з найбагатших українців навряд чи є час для того, щоб у телефонному режимі координувати редакційну політику своїх ЗМІ, вкрай важливою стає їхня навіть не керованість, а самокерованість. Себто здатність менеджерів без втручання інвестора передбачати його потреби, формулювати їх для колективу та забезпечувати їхнє повне й регулярне задоволення. Цієї мети вдалось успішно досягнути в ТСН, повністю замінивши менеджмент і зачистивши журналістський колектив. Зовсім не вдалося в «Газете по-киевски», тож її було закрито й замінено ще таблоїднішим таблоїдом «Газета киевская». Із побічним ефектом величезної втрати в якості.

Упокорення УНІАН ускладнилось тим, що це не лише медіапідприємство, але й медійно-політичне середовище зі складним переплетенням зв’язків у владі, опозиції та журналістському цеху. Це, з одного боку, невід’ємна складова впливовості медіаресурсу, з другого – вічний головний біль для власника, який мучиться підозрами, чи не користується хтось його медіаресурсом несанкціоновано (вишукувати у власних ЗМІ «ворожу» джинсу – улюблене заняття українських медіаолігархів). І, з третього боку, менеджери-«зубри», що мають авторитет на ринку й знайомства в політикумі, не поспішають іти на компроміси й прогинатися на вимогу інвестора, а якщо доходить до публічного конфлікту, можуть відплатити останньому вже негативною іміджевою бомбою. Так, наприклад, сталось із головним редактором згадуваної «Газети по-киевски» Сергієм Тихим.

Із переходом Олега Наливайка в НСЖУ та відставкою Олександра Харченка, – які, ймовірно, потягнуть за собою звільнення за власним бажанням і частини журналістського колективу, – УНІАН втрачає частину впливовості, натомість набуває керованості. «Жовтіший» формат, запропонований новим керівництвом, дозволяє легко уникнути висвітлення незручних для власника тем. Хоча, задля справедливості, слід визнати, що видимі зміни, які відбулись на сайті УНІАН, не є чимось аж таким страшним. Збільшення розміру головного фото, зникнення лідів-анотацій під новинами у стрічці (як на смак вашого автора, абсолютно нерозважливе рішення, адже ці ліди були родзинкою сайту)… Усе це могло би бути наслідком планового редизайну. Нікуди не ділась ані рубрика «Думка», в якій періодично з’являються справді різнопланові колонки, ані ґрунтовна аналітика. Чи справді змінилось, а чи зміниться щось істотно в доборі новин, акцентах висвітлення політичних, економічних та соціальних тем, а насамперед головної теми – виборів, покаже час.

Що ж до «Вікон-новин» СТБ, то, на жаль, унікальна журналістська команда цієї програми, якість якої було визнано експертами й не раз відзначено найвищими галузевими нагородами, була приречена після відходу Олексія Мустафіна. Те, що по двох роках процес її розпаду зайшов не надто далеко, а від створеного Мустафіним формату щось залишилось, є справжнім дивом і доказом того, наскільки влучним і життєздатним цей формат є.

Зрозуміло, що росіянин Михайло Єрмолаєв не впорався з керуванням, і що за часів його шеф-редакторства «Вікна» дещо втратили – передусім в ексклюзивності, розумінні й відчутті політичних процесів, ризиковості на межі фолу, що була джерелом головних успіхів новин СТБ. Минулорічний першоквітневий жарт про те, що «Вікна-новини» закриваються через брак тем, за Єрмолаєва набув вагомої частки правди. Що ж до нового шеф-редактора Володимира Павлюка, то ризиковості, – згадаймо лишень історії про інсценування пограбування банку та «пропало всьо», – йому не бракує, але це не Мустафін. Не в сенсі фаховості – він професіонал, хоч і трохи іншого калібру, – а в сенсі авторитету, який дозволяв Мустафіну роками уникати й відбивати більшість зовнішніх втручань у редакційну політику.

З позиції глядача «Вікна-новини» можна звинуватити в тому, що вони стають не такими цікавими. З позиції медіаексперта – що втрачають нішу та ставлять у випуски відверту джинсу (наприклад, від Наталії Королевської та Олександра Януковича), якої не було два роки тому. Але для того, щоб бити на сполох, говорячи про видиме посилення цензури, очевидних підстав поки що немає.

Якщо ми поглянемо на дані моніторингу дотримання професійних стандартів у теленовинах за квітень 2012 року, побачимо, що показник СТБ – один із найкращих. Власне, найкращий, якщо врахувати те, що цифри Нового каналу значною мірою зумовлені аполітичністю й куцим хронометражем. Якщо ж говорити про абсолютні показники кількості порушень, то рік тому вони були значно вищими. А два роки тому – приблизно такими самими. У порівнянні з березневими показник кількості замовчаних важливих політичних тем зріс – але він зріс у всіх каналів. І в попередні місяці показник СТБ коливався більш-менш на рівні інших каналів.

Деполітизація новин, про яку свідчать дослідження – зокрема, нещодавно оприлюднені результати моніторингу Академії української преси, – торкнулася СТБ в числі інших каналів. Але, на відміну від, наприклад, «Інтера» чи ICTV, «Вікна» й у свій зоряний час (2006–2009) висвітлювали політичні теми в інфотейнментному чи іронічному ключі. Це сприймалося нормально, як складова формату, що відповідає загальній аполітичній концепції каналу. Й, на відміну від інших каналів, СТБ має об’єктивні підстави для деполітизації – різке зниження компетентності в політичних питаннях через втрату Мустафіна.

Джерела в редакції «Вікон» підтверджують, що боротьба за дотримання стандартів триває: є заборонені теми (наприклад, «Межигір’я»), є «рекомендовані», є нав’язані синхрони й повідомлення – на правах джинси чи дружньої політичної послуги. Одначе не підтверджують системного погіршення ситуації з приходом Павлюка.

«Таблоїдизація» не видається мені в цих двох історіях найгіршим симптомом і найбільшою проблемою. Більш загрозливим і нищівним процесом є здрібніння журналістики, яке відбувається з витісненням із неї таких, як Тихий, Харченко, Наливайко, Мустафін. Люди, які приходять їм на зміну, або не вповноважені, або не спроможні не лише розвивати, але й зберігати й підтримувати збудоване попередниками. В них уже не буде вчителів-керівників, щоб доростити їх, а самі вони виростять іще дрібніше покоління. Яке, якщо навіть матиме змогу й охоту займатись якісною журналістикою, – не подужає. Та й хорошого таблоїда не годне буде зробити, адже це теж свого роду мистецтво.

ГО «Детектор медіа» понад 20 років бореться за кращу українську журналістику. Ми стежимо за дотриманням стандартів у медіа. Захищаємо права аудиторії на якісну інформацію. І допомагаємо читачам відрізняти правду від брехні.
До 22-річчя з дня народження видання ми відновлюємо нашу Спільноту! Це коло активних людей, які хочуть та можуть фінансово підтримати наше видання, долучитися до генерування ідей та створення якісних матеріалів, просувати свідоме медіаспоживання і разом протистояти російській дезінформації.
У зв'язку зі зміною назви громадської організації «Телекритика» на «Детектор медіа» в 2016 році, в архівних матеріалах сайтів, видавцем яких є організація, назва також змінена
UPI
* Знайшовши помилку, виділіть її та натисніть Ctrl+Enter.
Коментарі
оновити
Код:
Ім'я:
Текст:
2019 — 2024 Dev.
Andrey U. Chulkov
Develop
Використовуючи наш сайт ви даєте нам згоду на використання файлів cookie на вашому пристрої.
Даю згоду