Чи реально в Україні створити дієвий механізм саморегуляції ЗМІ? Це питання тісно пов’язане з проблемою олігархізованого медіаринку, цензурою власників та джинсою в багатьох українських медіа. MediaSapiens уже цікавився в експертів, яким може бути вихід із ситуації (читайте першу й другу частини опитування, а також статтю Сергія Гузя «Саморегуляція в ЗМІ: початок чи кінець?»). А наприкінці травня ГО «Телекритика» за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США організувала експертний круглий стіл «Саморегуляція медіа як альтернатива державному регулюванню в умовах війни», що відбувся у приміщенні НСЖУ.

У ньому взяли участь юристи, медіаексперти та представники галузевих медіаорганізацій — Комісії з журналістської етики, НСЖУ, НМПУ, НАМ, Індустріального телевізійного комітету.

«Комісія з журналістської етики на сьогодні є єдиним органом саморегуляції, однак вона далеко не завжди ефективна — поки що багато ЗМІ не сприймають її заяв або ж не зважають на них. Як зробити КЖЕ більш дієвою?» — поставила питання на початку обговорення модераторка круглого столу Наталя Лигачова, голова правління ГО «Телекритика». — Найбільша проблема в тому, як зробити так, аби власники ЗМІ сприймали рішення органів саморегуляції, галузеві організації самі захотіли стати засновниками органів саморегуляції і сприяли тому, щоб ці структури діяли ефективно».

Тетяна Лебедєва, почесний керівник НАМ та член Комісії з журналістської етики, зазначила, що за нинішніх умов телеканали навряд чи працюватимуть із Комісією: адже поки що організація не зробила нічого, щоби «включити у свою орбіту великих мовників». «Досвід інших країн свідчить, що великі телерадіокорпорації створюють окрему (не суто журналістську — оскільки телебачення це все ж таки більш комплексний продукт) саморегулюючу структуру, — пояснила пані Лебедєва. — Є різні моделі, мені близька й зрозуміла канадська модель, там існує Канадська рада зі стандартів мовлення, зі своїм кодексом. Вони самі в разі виникнення спірних ситуацій збираються — якщо хтось порушує кодекс, то є можливість покарання. Оскільки кожен мовник підписався під цим кодексом, то це рішення про покарання обов’язкове».

Тетяна Лебедєва вважає, що на подібну схему погодились би українські телеканали: «Топ-менеджери наших телеканалів підтримали б таку ідею, але вони розуміють, що вмістити якісь політичні моменти та інтереси власників у таку схему складно. Повністю припинити захищати інтереси власників їм, на жаль, поки не вдасться. Я пропоную почати з малого — як зараз зробили провайдери-кабельники, підписавши Меморандум щодо захисту неповнолітніх під час надання програмних послуг. Якщо в них вийде саморегуляція в малому, то поступово вони, мабуть, зможуть її розвивати. Так і мовники можуть прийняти цю модель. Я думаю, це велика робота, але починати її треба вже сьогодні, щоби завтра все не було безнадійно. Якщо вдасться це зробити в рамках Комісії — теж було би добре, тому що множити ці структури — це теж неправильно, розпорошується вплив».

Згідно з моніторингами ГО «Телекритика», останнім часом найкраща ситуація з дотриманням стандартів була на 5-му каналі та Першому національному. У присутнього на обговоренні Івана Адамчука, гендиректора 5-го каналу, запитали, яким чином телеканалу вдається дотримуватися стандартів та як змусити власників не впливати на контент з позиції політичних інтересів. «Вибачте мене за банальність, мабуть, треба бути Порошенком, — сказав пан Адамчук. — Я не кажу, що треба наступити на горло власній пісні, але певною мірою це так. Якщо ні, то нічого не зміниться. Бо як тільки їх (власників) починають десь чіпати, ви ж бачите, що починає відбуватися».

«Знаєте, в чому найбільша перевага наша і власне Порошенка як власника каналу? — додає пан Адамчук. — Він ніколи не вимагав від нас чогось надзвичайного по відношенню до нього і до будь-якої правлячої еліти, яка була з тих часів при владі. Він вимагав від нас єдиного — балансу. І я те ж саме вимагав від наших працівників. Є хлопці, які працювали з тих часів — вони не дадуть збрехати. Єдине, що я завжди вимагав від співробітників — дотримуватися балансу».

Крім того, Іван Адамчук вважає, що в умовах війни механізм саморегуляції має бути іншим: «Саморегуляція під час війни, мені здається, взагалі страшна річ, яка повинна мотивувати працівників каналів — від прибиральниці до генерального директора — стосовно того, як працювати. Загалом контент, який сьогодні в нас транслюється на всіх каналах, від нього страшно й моторошно. Що робити? А нічого іншого не залишається, як іти непопулярними шляхами — треба жорстко прописувати законодавчі норми. Такі як цей закон, («Про внесення змін до деяких законів про захист інформаційного телерадіопростору України», який забороняє частину російських фільмів і серіалів, а також деяких телепрограм. — MS), який вступив у силу з 4 червня».

Зміни до законодавства

Учасники обговорювали й інший важливий момент — чи потрібно прописувати в законі визначення прихованої реклами, джинси, на розповсюдження якої страждають більшість українських ЗМІ? На попередніх круглих столах деякі експерти висловлювали думку, що саме через відсутність визначення в законі складно штрафувати ЗМІ чи притягати когось до відповідальності.

«Мені здається, єдиний спосіб щось законодавчо зробити — це створити такі умови для ЗМІ, щоб їм було вигідніше дотримуватися стандартів. По суті це має бути якийсь перелік дій, який буде загрожувати в разі недотримання стандартів, — каже Ігор Розкладай, юрист Інституту медіа права. — Щодо джинси — це дуже сумнівне питання: чи нам потрібне саме визначення, чи нам потрібні просто критерії, за якими визначати, джинса це чи ні».

Учасники обговорення підкреслювали, що досить складно відмежувати просто повідомлення про діяльність якоїсь організації/ компанії від замовного матеріалу.

«Всього не пропишеш, це по-перше, а по-друге, “бесполезно писать законы, если нет нравов”, — сказала пані Лебедєва. — Є ціла сфера, і контент якраз великою мірою в цій сфері, яку неможливо описати законом, тут потрібна якась моральна чи соціальна відповідальність, це етична площина. Адже формально новорічний вогник “Інтера” нічого не порушував із законів». Тетяна Лебедєва вважає, що нових законів створювати не потрібно, оскільки в чинних законах — про радіо і телебачення, та й у Конституції сказано, який контент є протиправним. Однак завдання сьогодні — ефективно фіксувати ці порушення та призначати покарання — це має робити не Нацрада (а для друкованих ЗМІ взагалі немає подібного регулятора), а РНБО, СБУ, Прокуратура, звичайно, через суд.

Тим не менш, далеко не завжди порушення журналістських стандартів є приводом для реагування з боку прокуратури. Так, Наталя Лигачова зазначила, що в газеті «Вести» формально закони не порушені, відкритих закликів до сепаратизму, порушення цілісності держави тощо немає, навіть баланс думок зберігається, але там наявні тонкі маніпуляції, через які читач отримує спотворену картину. Що робити в такому випадку?

Тут на перший план виходить медіаграмотність населення, вважає Ігор Розкладай. «Якщо суспільство в нас читає газету “Вести”, то, в принципі, йому фіолетово, що читати — про те, як маніяк у якомусь районі Києва щось робив, і це будуть читати — це страшно насправді. Це все питання рівня освіти і взагалі інтересів суспільства. Основна проблема в тому, що саморегуляція може працювати, коли щодо журналіста буде винесено рішення, що він грубо маніпулює, і це буде як “вовчий квиток” — суспільство буде знати і відмовлятися це читати, бо там маніпуляція. По суті, одне з наших завдань, яке ми маємо виконати — це вирощувати в суспільстві цю навичку, що інформації, яку ви читаєте в газеті чи з інтернету, не можна сліпо довіряти. Чому ми дивимося на строк придатності сиру й чому ми не дивимося на якість і придатність інформації? Оце та річ, яку можна дійсно робити, об’єднавши зусилля».

Економічний аспект: про ринок реклами

Щодо медіаосвіти погоджується й Ігор Коваль, виконавчий директор ІТК: «У нас справді є проблема зі здатністю розумно споживати інформацію… Й ліпшого способу виправити ситуацію, ніж працювати зі своїми дітьми, немає». Інша проблема, яка є безпосереднім чинником поточної ситуації — економічна, вважає пан Коваль: «Йдеться про обсяг грошей, які можуть заходити природнім шляхом у медіабізнес, переважно за рахунок реклами. Та кількість каналів, що наразі мають ліцензію на цифрове мовлення, не може існувати в теперішніх економічних обставинах, а ЗМІ як бізнес не може існувати без підтримки й інвестицій власника».

«Якщо питання в тому, чи буде ІТК втручатися в редакційну діяльність телеканалів — ні, він не для цього був створений. ІТК було створено в 2003 році для однієї мети — заснувати умови для існування цивілізованого ринку реклами. У цьому я бачу нашу найкращу можливу участь в тому, щоб робити ЗМІ більш самостійними. Поки ЗМІ не отримають незалежні джерела фінансування, змін чекати не варто», — додав він.

Світлана Остапа, член правління ГО «Телекритика», погодилася, що через обмеженість ринку телеканали не виживають за рахунок надходжень від реклами: «Зараз усі закликають до того, аби телеканали стали бізнесом. На робочій групі Комітету з питань свободи слова обговорюються зміни до законопроекту, які стосуються прозорості медіавласності. І там є така пропозиція від членів комітету — давайте запишемо в закон, що бізнес може існувати на дотаціях два або максимум три роки, а далі він уже має вийти на нуль й існувати сам. До інших типів бізнесу таких питань немає — якщо він нерентабельний, він просто зникає. Тоді це буде саморегуляція ринку в тому плані, що залишаться лише сильніші. Зараз по всій Україні дуже багато телеканалів, не лише центральних».

За радикальні заходи виступив Богдан Червак, перший заступник голови Держкомтелерадіо: «Щодо “Інтера” та інших, як їх прийнято називати, “олігархічних каналів” і можливостей  засобами саморегуляції впливати на них. Щодо “Інтера”, то в нас була унікальна можливість вплинути на них, в демократичний, до речі, спосіб — я думаю, ОБСЄ нічого б не сказали — коли почали створювати суспільне телебачення. Після того, як “Інтер” зробив те, що зробив, якраз я запропонував створити суспільне телебачення, в тому числі й на базі “Інтера”». Однак учасники дискусії заперечили, що такий спосіб є  не зовсім демократичним, адже у випадку із Першим національним це була не ліквідація приватного каналу, а роздержавлення.

«Але цього не сталося і не треба повертатися до того, що не зроблено. Була така ідея і можна було б вирішити цю проблему, — продовжив пан Червак. — Але тепер проблему олігархічних ЗМІ ми вже не вирішимо методами саморегуляції. Проблема олігархічних ЗМІ — це проблема української держави. Треба приводити до влади нових людей, які не залежні від олігархів, які в принципі будуть боротися з олігархами. Але суспільство вважає, що все треба зробити зараз і негайно. Я розумію, чому це так, ми стільки років змарнували, а тепер хочемо негайних змін. Але щоб зламати хребет олігархічній системі, потрібен час. Тут кажуть, що, мовляв, треба звертатися до Прокуратури, СБУ, до Міністерства внутрішніх справ, щоб вони вже на очевидні порушення закону реагували. Держтелерадіо, зверталися і до СБУ, і до МВС, і до Генеральної прокуратури. А вони кажуть, що їм надали висновок експертів, «от поки не дасте, ми покарати їх не можемо, бо це дуже тонка сфера». Єдине, що ми можемо зробити, це прийняти відповідний закон. Я думаю, що такий закон можна розробити, і в ньому написати все те, що нас болить».

Редакційні ради як група підтримки стандартів

Редакційні ради — це, очевидно, не перша річ, про яку згадують, говорячи про саморегуляцію. Тим не менш, вони можуть бути дієвими, вважає Іван Адамчук: «У нас, починаючи з 2003 року — від того часу, коли були підписані засади редакційної політики та угода про взаєморозуміння, було багато конфліктів. І треба було брати засади редакційної політики та йти до колективу, і роз’яснювати їм те, що вони самі підписали. Не я писав — Андрій Шевченко, Роман Скрипін — вони писали засади. А що таке засади редакційної політики — це стандарти».

Цю думку підтримала і Світлана Остапа: «З усіх телеканалів найактивніша редакційна рада на 5 каналі. На інших каналах люди навіть не розуміють значення, що таке редакційна рада. Зараз в законі “Про телебачення і радіомовлення” записана така норма про існування редакційних рад. І вони могли би бути нашими агентами впливу, на мій погляд, або такою групою підтримки Комісії журналістської етики, які би могли розглядати локальні етичні проблеми на каналах. Але цей механізм абсолютно зараз не працює, крім 5-го каналу».

«Мало того, коли напрацьовувалася нова редакція закону “Про телебачення та радіомовлення” (коли головою цієї робочої групи була ще Олена Бондаренко в попередньому складі Комітету), то там взагалі хотіли вилучити цю норму про існування редакційних рад на телеканалах, — додає пані Остапа. — Ми протестували, а вони вважали, що це непрацюючі механізми і треба їх вилучити. На мою думку, треба їх залишати, активізувати і пояснювати, що самі журналісти можуть за допомогою цих редакційних рад вирішувати ситуації на телеканалах».

Однією з вад нинішнього законодавства є те, що воно не зобов'язує ньюзруми телеканалів мати редакційний статут і редакційну раду, зазначила Тетяна Котюжинська, головний юрист-консультант НСЖУ, член Комісії з журналістської етики. Оскільки телеканал (юридична особа, яка має ліцензію на мовлення) та редакція-виробник новин є почасти різними юридичними особами, а в законодавстві зафіксовано лише, що редакційну раду повинно мати ТРК, яке має ліцензію на мовлення. Тетяна Котюжинська зауважила, що сприятиме саморегуляції внесення змін до законів: «Потрібно, щоб закон вимагав від усіх ЗМІ, де є будь-яка редакція — не тільки юридична особа, яка прив’язується до ліцензії чи свідоцтва, а саме, де є виробник якогось контенту — наявності редакційної ради та редакційного статуту».

Яким чином відбувається дотримання стандартів у такому ЗМІ, як «Радіо Свобода», розповідала Інна Кузнецова, головний редактор Київського бюро та новий член Комісії з журналістської етики: «Людина, яка приходить на роботу, ознайомлюється з професійним кодексом журналіста “Радіо Свобода”/ “Радіо Вільна Європа”, якщо вона не буде його дотримуватися, то вона не буде тут працювати. Традиційно ми не оприлюднюємо матеріалів, які базуються на чутках або на непідтвердженій інформації, подаємо протилежні або розбіжні погляди на всі питання і дбаємо, щоб інформація була збалансована. Ми поважаємо авторське право. Наприклад, ми не можемо використати в заставках чи джинглах музику, якщо її немає в бібліотеці корпорації чи на це не отримано письмової згоди автора. Постійно діє внутрішній моніторинг. Нашу роботу оцінюють незалежні експерти і фокус-групи. Але в першу чергу є редактор, який скеровує колег і вказує на помилки, якщо журналісти їх припускаються».

Інна Кузнецова зазначила, що в українському медіасередовищі, на її думку, є серйозні проблеми, які заважають дотриманню стандартів. Одна з них — це система журналістської освіти, зокрема, надто велика кількість факультетів та кафедр, які випускають журналістів. «Манять журфаки можливістю стати зіркою, але відомими стають одиниці. У нас в редакції практично завжди на практиці чи  стажуванні від 5 до 10 осіб. Іноді колеги дивуються назвам вишів, у яких навчаються майбутні журналісти. Закінчивши виш, людина приходить на ринок, якого фактично немає. Вона рада, що їй пообіцяли якусь суму грошей: білими, чорними — все одно, аби прогодуватися. От таким чином продукуються не журналісти, а заробітчани. Мені здається, що треба працювати з Міносвіти, з тим, щоб змінювати кількісні показники журналістських закладів у сфері вищої освіти на якісні».

Необхідність інституційної підтримки

Чи можливо запровадити механізм саморегулювання із залученням профільних організацій — таких як Національна спілка журналістів та Національна медіапрофспілка?

Сергій Томіленко, перший секретар НСЖУ, нагадав, що при вступі до Спілки журналіст має визнати статут організації та кодекс журналістської етики — який на сьогодні є уніфікованим та може бути інструментом захисту редакційних стандартів. Однак виникає питання про те, яким чином відстежувати порушення цього кодексу. Ефективним варіантом було би подальше виключення зі спілки чи, наприклад, вилучення прес-карти. Як пояснив пан Томіленко, наразі в організації немає ресурсів, щоб моніторити, фіксувати всі порушення та виносити рішення про виключення.

«У кожної громадської організації є свої завдання: хтось концентрується на навчанні журналістів, хтось на захисті, займається бронежилетами, наприклад, — каже він. — Виникла потреба в зовнішньому виконавцеві — який би регулював питання захисту базових стандартів журналістської етики. Була створена Комісія, до неї входили інші організації, і так задумувалось, що вони теж нестимуть певний тягар відповідальності, займатимуться інформуванням і медіапросвітою. Зараз виходить, що кожна організація не проти цієї Комісії, але не готова окрім засідань, брати на себе якісь частини відповідальності і робити певну роботу. Тобто є потреба в окремому апараті, бо зараз Комісія сформована з представників, які виконують свій громадській обов’язок».

Цю ж позицію висловила Оксана Винничук, виконавчий секретар НМПУ. Вона наголосила, що головна проблема — брак фінансів. «Потрібен ресурс, який буде здійснювати це саморегулювання, тому що потрібно і моніторити дотримання кодексу, і давати експертні оцінки. Хтось це може робити безкоштовно, але безкоштовна праця, ви знаєте, може бути неякісна. Це буде непослідовно, неякісно і важко чого-небудь досягти, якщо сподіватися лише на безкоштовну волонтерську діяльність. Тому треба, щоб ми шукали з боку самих організацій способи фінансового забезпечення, фінансової підтримки цієї саморегуляції, й самі виховували цю потребу, аби певним чином підтримувати саморегуляцію в рамках журналістського середовища. Зокрема, профспілка — це членська організація, де люди платять членський внесок. Так само для Комісії журналістської етики — потрібно шукати якісь можливості допомоги, власне, з боку кожного окремо взятого журналіста».

Оксана Винничук зауважує, що має здійснюватися моніторинг порушень і вироблятися певна система попереджень чи покарань. «Це може бути справді позбавлення членського квитка в організації, або ж виключення з членів організації взагалі — за порушення статутної діяльності, чи якщо журналіст завдає своїми діями моральної шкоди організації».

Оксана Винничук також наголосила, що в самому журналістському середовищі необхідне усвідомлення, чим може бути корисна профспілка, що вона може дати багато можливостей, зокрема, ефективно захищати свої права. «А в нас зараз немає культури захисту своїх трудових прав», — каже вона.

Який є вихід у такій ситуації? Тетяна Котюжинська вважає, що необхідна інституційна підтримка організації й до неї може долучатися держава, здійснюючи фінансування 30–50 % бюджету організації: «Я думаю, що наша держава цілком може собі це дозволити. Якщо вона може собі дозволити викинути десь 10 млн на рятувальну операцію двохсот людей в Катманду, то я думаю, що якісь там 2-3 млн грн можуть профінансувати органу саморегуляції в медіа, якісна робота яких важлива для всього суспільства».

Інституційна підтримка дозволила б Комісії ефективніше виконувати функцію розгляду скарг на медіа, що в багатьох країнах є першою сходинкою будь-якого органу саморегуляції. Тетяна Котюжинська наводить приклад іноземних організацій, де розгляд скарги може тривати лише добу — в українських реаліях це неможливо. «Розглядати ці скарги за добу — хто в нас може це робити? Ніхто, бо це 47-ме моє громадське завдання. І так само кожен із нас. На що ми хотіли вийти, коли Володимир Мостовий пропонував ввести 5 представників від громадських організацій? Ми намагалися залучити інституціональний механізм, організаційний механізм, що члени НСЖУ будуть виписувати проекти рішень, забезпечувати діяльність комісії. Що НСЖУ, можливо, якусь ставку створить, або за рахунок своїх сил. Або НМПУ, чи НАМ, чи ІТК, Асоціація видавців. Але цього не сталося, бо й для них це 47-ме громадське завдання».

Пані Котюжинська пояснює: таке порушення журналістських стандартів, як відсутність балансу, важко зафіксувати в законах. «Оскільки законодавчо це важко закріпити, цільовою аудиторією Комісії мають бути не юристи, а піарники. Критика має зачіпати — а це не юридичний механізм, а піарний. Вибачте, якщо ми опублікуємо сто рішень проти ТСН, то вони будуть змушені щось із цим робити. Ну куди їм діватися інакше? Якщо буде двадцять рішень проти новин СТБ — куди їм діватися? Й це стосується будь-якого телеканалу, бо скарги є на всіх. Раніше ми думали, що треба робити одне системне глобальне рішення, і всі зрозуміють, як вони помилилися, й почнуть виправлятися. Ні, не будуть, треба брати кількістю. А що потрібно для кількості? Окремий апарат, який би займався підготовкою до розгляду скарг».

За результатами обговорення буде складено проект рекомендацій, у якому буде зафіксовано кроки, необхідні для ефективної саморегуляції ЗМІ.

Проект здійснюється за фінансової підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди учасників заходу не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США.