Сьогодні все частіше чути скарги на якість роботи журналістів, зокрема під час інтерв’ю. Адже щоб бути цікавим співрозмовником, необхідно серйозно готуватися, інакше наступного разу з вами просто не захочуть спілкуватися. Так що ж потрібно, щоб не потрапити у такий «чорний список»?

MediaSapiens поцікавився в українських письменників:

1. Про що журналістам не варто запитувати під час інтерв’ю?

2. Які журналістські питання вас дратують найбільше?

Оксана Забужко:

1. Не варто запитувати про те, на чому геть зовсім не тямишся, бо ніхто не зобов’язаний влаштовувати тобі безкоштовний лікнеп (як відповіла одному нашому журналістові одна європейська літераторка, «чому я маю робити за вас вашу роботу?»). Не варто також запитувати відвертих дурниць на кшталт «що б ви подарували президентові на день народження?» або «скільки ви заплатили за вхідний квиток на доброчинний концерт із вашою участю?» (я не жартую, питали в мене й таке!), бо це вже вияв не тільки некомпетентності, а й елементарної неповаги («мені наплювати, хто ти і які в тебе погляди, в мене є моя тема»). На Заході в таких випадках публічні особи відповідають: «Наступне питання, будь ласка», – і журналіст розуміє, що ляпнув щось не те. В нас журналісти, як і чверть віку тому в СРСР, під час скандального телеінтерв’ю з Маргарет Тетчер, жодних увічливо поданих «червоних сигналів» не розпізнають – і в 99 випадках із 100 продовжують наполягати на своєму ляпі, збільшуючи таким чином у суспільстві міру абсурду.

2. Ті, на які я вже відповідала давніше. Це означає, що людина, йдучи на інтерв’ю, не потрудилася навіть поґуґлити, тобто взагалі до розмови не готувалася. За європейськими стандартами – це «геть із професії». (Для порівняння: за всі роки своєї літературної кар’єри на Заході я жодного разу не зустріла журналіста, який би не прочитав, ідучи на інтерв’ю, принаймні одної моєї паперової книжки з доступних у перекладі – і не перерив усіх моїх інтерв’ю – статей – і т. п. текстів від першої особи, які міг знайти в мережі своєю рідною мовою. А ще страшенно дратує віднедавна поширений, як чумка, хамувато-розв’язний «московський стиль» «дранґ-унд-штурму», – коли запитують не для того, щоб почути відповідь, а щоб покрасуватися за твій рахунок: отут уже дійсно, як в анекдоті, – «повбивав би!» (с).

Брати Капранови:

1. Найдурніше запитання, яке, на жаль, чуєш досить часто, це «розкажіть якийсь смішний випадок, що з вами траплявся». Стандартні запитання ми знаємо вже багато років, тому намагаємося побудувати розмову так, щоб заздалегідь включити всю банальщину в оповідь – тоді в журналіста зникає бажання питати «чи не ходили на побачення один замість одного» і «чи ви дружин не плутаєте», а натомість виникають нові цікаві повороти. Тому ми не можемо узагальнити свій досвід до рівня порад журналістам. Єдине, що скажемо – найціннішою є жива розмова, коли журналіст швидко реагує, повертає розмову, ставить питання по ходу – тоді немає відчуття довгого монологу, спілкування жвавіше, та й читачу приємніше. А найприкріше відчуття – коли запитують, як в анкеті, без зв’язку запитань із попередньою темою чи відповідями. Почуваєшся, як у міліції.

2. Ми не капризні і вважаємо, що якщо під час інтерв’ю вдалося зацікавити журналіста його темою – все було добре, тому дурні запитання нас не дратують, а навпаки, закликають до творчості. Звісно, рекорд світу – це запитання журналістки одного з обласних телеканалів: «Хлопці, ви хто? Я про вас нічого не знаю, тому швиденько мені розкажіть, про що питати». Але це принаймні чесно.

 Юрій Іздрик:

1. Запитувати можна про будь-що. Якщо журналіст бодай трохи готується до розмови і знайомиться як не з творами письменника, то хоча б із кількома попередніми інтерв’ю, то в кожному конкретному випадку він сам зорієнтується, яких тем торкатися не варто.

2. Запитання мене не дратують (хоча зазвичай я не відповідаю на запитання про приватне життя) – дратують окремі видання (чи журналісти) і методи їхньої роботи, відповідно є «чорний список» таких ЗМІ. Це не те щоби «мертва зона», а, скажімо так, «зона ризику», в яку намагаюся не потрапляти.

 Ірена Карпа:

1. Розкажіть історію знайомства з вашим чоловіком. Це правда вийшло через фейсбук?

2. Ірена Карпа, ви більше співачка чи письменниця? А загалом смішать письменників питання про творчі плани та джерела натхнення, думаю.

 Любко Дереш:

1. Не варто запитувати в письменника про його особисте життя, варто розрізняти приватну і професійну сферу. Все, що письменник хоче повідомляти світові про себе, він повідомляє у своїх книгах. Зосередженість на жовтій інформації краде увагу в тих ідей, послань, які намагається передати літератор, і підриває сам процес культурного діалогу в країні, сильно цим здешевлюючи його.

2. Значною мірою епоха роздратованості журналістськими запитаннями залишилася для мене в минулому, на початках спілкування з пресою. Мені здається, запитувати в письменника, що б він сам хотів у себе запитати (таке іноді теж можна почути!) – це спосіб перекласти свою роботу на іншого. Хочеться, щоби запитання були більше по суті, прив’язані до контексту, й менше торкалися другорядних тем. Втім, професіонали завжди це робили й роблять відмінно.

 Іван Андрусяк:

1. Це банально, але не треба мене запитувати про творчі плани. І якщо запитаєте про «стан і перспективи українського книговидання», то я чемно щось відповім, але при цьому подумаю, що журналіст не в дискурсі. І якщо, перш ніж говорити зі мною про якусь книжку, не конче мою, журналіст її прочитає, то я буду щасливий.

2. Жодні журналістські питання мене зазвичай не дратують. Деякі смішать, але то інша річ. Проте якщо ці питання не дуже притомні, я можу трохи познущатися у відповідях. Не очевидно – але так, що той із читачів, хто в темі, зрозуміє, що я знущаюся.

 Ірен Роздобудько:

1. Не варто питати «про що ви пишете», адже буде зрозуміло, що журналіст нічого не читав, не знає, й автор йому по барабану.

2. Про моє донецьке походження й перехід на українську мову. Вже трошки набридло про це відповідати...