Цього року вперше в Україні на офіційних заходах із відзначення завершення Другої світової війни буде вжито європейську символіку – червоний мак. Логотип використовуватимуть і деякі телеканали. Можливо, цей крок стане початком змін у підходах до висвітлення Дня Перемоги на телебаченні та в пресі. Саме в ці дні, коли в країні відбуваються трагічні події, вкрай важливо, аби медіа відповідально поставилися до програм і публікацій. MediaSapiens запитав в істориків, як журналісти сьогодні мають висвітлювати річницю завершення Другої світової війни та яких матеріалів на цю тему бракує в українських медіа.

Експерти відповідали на такі питання:

1. У нинішній час – фактично воєнних дій – які акценти мають робити журналісти, висвітлюючи річницю Дня Перемоги?

2. Яких тем краще уникати, щоби не розпалювати протиріччя між жителями різних областей України?

3. На вашу думку, яких основних помилок припускаються українські телеканали та преса, готуючись до 9 травня? Що треба змінити? Якого формату програм чи матеріалів бракує?

4. Чи повинна  загальна ідеологія відзначення Дня Перемоги надходити з одного джерела – держави? На що мають спиратися редакційні колективи, готуючи випуски до цієї дати?

5. Чи правильно відзначати День Перемоги саме 9 травня? 

Володимир В’ятрович , кандидат історичних наук, директор Українського інституту національної пам’яті

1. На жаль, над Днем Перемоги досі тяжіють абсолютно радянські стереотипи. Навіть у незалежній Україні, особливо за часи правління Віктора Януковича, відзначення відбувалося в радянському стилі. Взагалі, День Перемоги був інструментом формування радянського патріотизму. В теперішній ситуації ми розуміємо, що на радянському патріотизмі неможливо виховати українського патріота. Тож потрібно думати про український вимір війни й перемоги, максимально викривати правду про участь українців у цій війні, про їхній внесок у боротьбу з нацизмом. Потрібно говорити про мільйони українців, які були в лавах Червоної армії, але не треба забувати про десятки й сотні тисяч тих українців, які боролись проти нацизму в лавах антигітлерівської коаліції: мова йде про канадську армію, американську, польську. І, звісно, не можна забувати про українців, які боролись проти нацизму в лавах Української повстанської армії. Для деконструкції радянських міфів про війну важливо заглиблюватися до індивідуального рівня, показувати конкретні історії і те, що справжнім переможцем у цій війні був солдат, а не Йосип Сталін чи радянська влада.

2. Я не думаю, що є теми, яких варто уникати. Насправді українців розділяє не історія, а міфи довкола неї. І якщо ми будемо розкривати правду, якою би болючою вона не була, навряд чи ця правда розділить українців. Ми побачимо, що розмова про індивідуальний рівень переживань війни буде об’єднувати їх. Бо, незалежно від того, де жили українці – на Сході чи на Заході, на Півночі чи на Півдні – немає родини, якої би не зачепила ця війна. Є багато того, що єднає, і це добре відчувається в побутових розмовах із людьми в різних регіонах. Наприклад, якщо говориш про війну загалом, то перші фрази людей – це типовий набір агітпропу про Велику Вітчизняну війну, де переможець – радянський народ. Але коли переводиш розмову на індивідуальний рівень, то бачиш, що там зовсім інша пам’ять зберігається – про війну як про страшне лихо, яке переживала родина. Я переконаний, якщо ми будемо поступово знімати пропагандистські нашарування, доберемося до живої родинної пам’яті, то ця пам’ять нас об’єднає.

3. В Україні відбувається надмірна політизація історії та минулого. В дискусіях довкола Другої світової війни бракує голосу істориків і фахівців, які можуть значно ґрунтовніше висвітлити цю тему. А натомість головними спікерами в дискусіях є політики, часто повні невігласи. Епізод із Олегом Царьовим – один із прикладів того, яким низьким є інтелектуальний рівень наших політиків щодо історії. Тому, якщо ми хочемо запускати цікаві дискусії довкола минулого, першу скрипку мали би грати історики.

На жаль, багато журналістів досі оперують пропагандистськими поняттями, що виникли ще за радянських часів, говорять про Велику Вітчизняну війну, але не говорять про Другу світову. Стверджують, що війна почалась в 1941-му – але ж українці вже були задіяні в війні з 1939 року. Відповідно, третина війни – два роки з шести – опиняється поза увагою журналістів, які просто наслідують те, про що говорила радянська пропаганда. Надто мало уваги звертається на конкретних людей, які брали участь у воєнних діях. Хоча це вже виправляється – так, бачимо цікаві зміни в документальному кіно, цікаві інтернет-проекти (на «Історичній правді» кілька років тому був проект про те, як різні родини пережили війну). Це надзвичайно важливе олюднення теми, через яке ми можемо перетворити мілітаристський культ війни на культ пам’яті про загиблих.

4. Думаю, що держава має ставити якісь дуже загальні рамки. В першу чергу має виховувати український патріотизм, пов’язуючи з місцевим патріотизмом. Тобто показувати історії людей у Криму, на Донбасі чи на Слобожанщині, які були учасниками війни. В попередні роки, на мій погляд, бракувало поєднання місцевого досвіду із загальнонаціональним.

5.Відзначення Дня Перемоги 9 травня – традиція з радянських часів. Ветерани та велика кількість людей вважають цей день святковим для себе. Не бачу підстав ламати традицію, разом із тим мені здається слушним розширити її – запровадити відзначення 8 травня разом із Європою, згадати людей, які стали жертвами війни. Пропозиція нашого інституту – відзначати два дні: і 8-го, і 9-го.

Олександр Лисенко, доктор історичних наук, завідувач відділу історії України періоду Другої світової війни Інституту історії НАН України

1. День Перемоги я вживав би в широкому контексті – адже перемога над фашизмом і нацизмом у світі належить до речей фундаментальних і доленосних. У нас часто це словосполучення використовується як ідеологема: одні політичні сили експлуатують його як радянську спадщину, а інші навпаки спекулюють на тому, що це радянській міф, а все радянське треба відкидати. Думаю, що тут разом із водою не треба вихлюпнути й дитину. Для тих, хто воював у лавах Червоної армії, – це Велика Вітчизняна війна. Ми розуміємо, що це ідеологема, ну то й що? Кілька збройних конфліктів у сучасному світі називаються евфемізмами. Дві війни в Чечні Росія назвала «бойовими операціями на зміцнення цілісності РФ» – асоціація з сьогоднішнім днем абсолютно пряма.

Моя думка така: події Другої світової війни сьогодні потрібно висвітлювати спокійно та з максимально наукової позиції. Акценти робити не парадно-церемоніальні, а комеморативні, що стосуються людських доль, –говорити про долю солдатів-переможців на фронті, після війни, про те, як вони були недооцінені та упосліджені. Ображені тим, що багатьом інвалідам не вдалося впродовж кількох років навіть протези зробити. Говорити про проблему лікування, соціальну адаптацію, проблему алкоголізму, посттравматичний синдром – от на таких речах можна було би робити акцент. Але в жодному разі не скидати з терезів таких явищ як героїзм і мужність, інакше стає незрозумілим, як можна було перемогти такі потужні армії, це могли зробити люди винятково мужні. Якщо ми сильно змістимо акценти, то буде крен в інший бік. Не можна 70 років героїзувати армію, а потім почати називати армією мародерів чи ґвалтівників. Дисциплінарні порушення були, але це не дає права екстраполювати їх на всю армію. Потрібно говорити і про трагічні, і про героїчні сторінки.

2. Я думаю, що такі теми є – зокрема, не треба зараз говорити про протистояння червоноармійців та формувань українського самостійницького руху. Вони були, але зовсім не в тих масштабах, які намагаються нав’язати суспільству.

3. Мені здається, що ЗМІ часто шукають цікавинки – це виправдано з журналістської точки зору, але не виправдано із стратегічної точки зору. Тобто якщо ми говоримо про суспільство, цінності, історичну пам’ять, насамперед, колективну. Пам’ять має сформувати фундаментальне знання, сухий залишок після досліджень. Я можу за тиждень в архіві накопати купу смажених фактів, але моя функція полягає не у виокремленні одіозних речей, а в простеженні закономірностей. На мій погляд, журналістам бракує відчуття закономірностей війни, тих основоположних речей, які ілюструють визначальні тенденції війни і її головні наслідки. Історія війни – це як футбол: ніхто не вміє грати, але всі на цьому розуміються. Політики говорять про війну, бо в них електоральна мета, їм легше експлуатувати історичні факти, ніж займатись економікою та соціальною політикою. Публіцисти теж охоче пишуть про війну, бо це цікава невичерпна тема. Але журналісту треба пам’ятати, що йдеться про дуже тонкі матерії та колективну пам’ять, яка збурюється моментально, бо все базується на стереотипах. У нинішній складній ситуації я би зробив акцент на гуманітарних аспектах і наслідках війни – треба показати, до чого вона призводить і як ламає душі, як узвичайнює смерть, порушує повагу до закону, до принципів мирного співіснування, до людської гідності. Ці речі мають бути наріжним каменем будь-якої інформації про війну.

4. Я противник того, щоби все продукував єдиний центр, це буде монополія. Інформацію можна брати з музеїв, із громадянських організацій, ветеранських організацій, наукових центрів. Мене тішить, що представники ЗМІ останнім часом звертаються за коментарями, цікавляться думкою науковців. А держава востаннє цікавилась думкою науковців, даруйте мені, при Кучмі, коли ми готували рекомендації для президента з приводу реагування на волинську трагедію. Державна політика коливається від однієї крайнощі до іншої. Я би радив журналістам частіше звертатися до музеїв війни – ми з ними співпрацюємо, випускаємо багато цікавих видань, книг.

5. Це умовна дата, таких багато. Ось у жовтні ми святкуємо день створення УПА, і вважаємо, що це було в 1942 році, але це теж умовно, їх встановлюють штучно, так встановили й 9 травня. Тут річ не в конкретній даті, а в наповненні відзначення цього дня.

Вахтанг Кіпіані, історик, журналіст, редактор «Історичної правди»

1, 2. Мені здається, День Перемоги – а точніше закінчення Другої світової війни –за великим рахунком ніяк не пов’язаний із тим, що зараз відбувається. Тому я не політизував би цю дату, й не ініціював би ставлення суспільства до цієї події як до дуже актуальної. Головне – це визнання трагедії, втрат українців, бо це вічна цінність і вічна пам’ять. Не варто ставлення до ветеранів та досвіду війни якось переносити на сучасну російську імперію. Інша справа, що Росія, звісно,використовує Другу світову війну в своїх пропагандистських імперських цілях.

Треба пам’ятати, що концепція Другої світової війни, яка є в світі, не повною мірою відображає реальність української історії. Адже після розгрому союзників Гітлера війна в Україні не закінчилася – тому це не може бути днем свята, це день пам’яті за людьми, котрі загинули на німецькому фронті. Частина українців воювали проти радянського тоталітарного режиму й до 50-60-х років. Тому ця тема не має виноситися на перший план, як це було в радянській ідеологемі, бо 9 травня для мільйонів українців миру так і не настало.

3. Бракує належної кількості телефільмів, які можна було би показувати в ці дні. За всі роки незалежності та останні роки існування СРСР було знято дуже мало фільмів про війну з нерадянським підходом – два чи три десятки стрічок, від «Вишневих ночей» до «Хайтарми». Всі ці фільми можуть заповнити ефір двох каналів протягом одного дня. А ефір потрібно заповнювати всім каналам протягом тижня. Бракує документального та художнього матеріалу, щоби показати не радянський, а український вимір Другої світової війни. Тому треба не посипати голову попелом, а кожен рік до цієї дати та поза нею знімати документальне кіно. Держава мала би за прикладом тієї ж Росії стимулювати національне кіновиробництво, зокрема щодо подій ХХ століття, що мусять бути проговорені і на макрорівні, і на рівні окремих історій. Частково це можна компенсувати студіями, які би пояснили, що не так в радянському кіно, навіть у якісному, такому як «В бой идутодни старики». Точка зору в нових фільмах має бути українська, а не сталінсько-брежнєвська, яка є пануючою наразі та відтворюється російським сучасним кінематографом.

4. В українській державі немає ніякої ідеології, я не думаю, що це дуже погано. Просто має бути здоровий глузд. Якщо керівникам каналів потрібні додаткові рекомендації щодо того, що некоректно показувати ура-патріотичні російські фільми взагалі й сьогодні зокрема, то Бог їм суддя. Ніяка державна не виправить цього. Низько показувати фільми про мудрого Сталіна в ці дні та й інші теж. Треба показувати трагедію війни. До речі, є ій якісне радянське кіно, наприклад, «Белорусский вокзал»,із певними поясненнями воно може йти в ефір. Треба показувати нові документальні фільми Олександра Фролова, Сергія Буковського. А головне – журналісти мають уникати політизації війни та глорифікаціїСталіна.

5. У радянській традиції відзначається 9 травня, в європейській – 8 травня, і не День Перемоги, а день пам’яті. Сьогодні в нас уже дещо змінюється, набуває популярності символ європейських червоних маків – як символ війни та трагедії, бачу, що молодь це активно поширює в соцмережах. Думаю, що на проміжному етапі можна відзначати два дні: 8 травня як день пам’яті спільно з Європою, а 9 травня – поки живе покоління людей, для яких саме цей день є визначальним. Я противник того, аби кардинально змінювати та їх перевчати.

Юрій Шаповал, доктор історичних наук, завідувач відділу етнополітології Інституту політичних і етнонаціональних досліджень імені І.Ф.Кураса НАН України, керівник Центру історичної політології

1. Перше, що треба зробити, – позбутися радянської риторики й, якщо ми говоримо про телебачення, всього, що пов’язане з радянською візуалізацією війни. Бо це було покликано виховувати героїзм, мілітарнусвідомість, розуміння того, що в держави може бути і несправедлива війна, але за неї все одно треба померти. По-друге, треба підкреслювати, що перемога була куплена величезною ціною, вона забрала на планеті 50 млн. життів, а в Радянському Союзі – 32 млн. Війна – це не героїзм, це біда, і це провина політиків та соціуму, що не здатний стримувати цих політиків або контролювати їх.

2. Ні, я думаю, що наше суспільство дожило до такого стану, коли ми мусимо просто складати воєнні факти. Ми пишемо історію з точки зору існування нашої держави, нехай із проблемами, але маємо бачити всі грані та сторони. Ми маємо знати, що робив Захід для перемоги Радянського Союзу, що робили українці в Червоній армії, а також у рухах спротиву за кордоном та в УПА. Я думаю, ми дожили до того моменту, коли в цьому можна спокійно розбиратися. Важливі тональність, культура викладу, інтелектуальний баланс, а цього бракує, зокрема й українській тележурналістиці.

3. Тут багато моментів – усі говорять про визволення або про День Перемоги, але ніхто не говорить, що це день пам’яті й скорботи за мільйонними втратами. Ніхто не говорить, що двічі підписували акт капітуляції, чому так сталось? Чому Захід відзначає 8, а не 9 травня? Говорять про ветеранів, яких немає. Навіщо показувати в кадрі людей, які не мають ніякого стосунку до ветеранів? Справжні ветерани полягли, їх вже немає. Всі радянські стандарти та символи є ключовою помилкою ЗМІ, журналісти йдуть найлегшим шляхом і беруть те, що експлуатувалось сталінсько-брежнєвською пропагандою.

Мають бути програми, що насамперед пов’язані з почуттям пам’яті, повагою до тих, кого немає серед нас. А не з парадами чи появою державних діячів – це все другорядне. Пам’ять про тих, хто поліг, має бути домінантою. Тому нова символіка, одним із ініціаторів якої я був, – червоний мак замість «колорадських» стрічок – це є важлива та вагома річ, більш людяна. Безумовно, потрібно робити акцент на людські долі, тільки тоді ми щось зрозуміємо.

4. Немає монополії на істину, я не прибічник того, щоб у нас було міністерство правди. Як писав колись Мішель Фуко, в суспільстві є пам’ять офіційна й завжди існує контрпам’ять. Не треба боятися, що хтось думає інакше, але треба ставити акценти. Я був на відзначеннях цього дня за кордоном і бачив, що є певні незаперечні акценти, держава виголошує свою позицію, і це транслюється в ефір, нічого поганого в цьому немає. Дуже багато залежить від позиції журналіста, від того, живуть журналісти в Україні чи Малоросії. У мене таке враження, що більшість наших журналістів живуть таки в Малоросії і шукають кальку в Росії, користуються їх лекалами.

5. Особисто я вважаю, що потрібно відзначати 8 травня, треба згадати першу серію підписання акту про капітуляцію у Реймсі генералом Іваном Суслопаровим. Це було цілком легітимне підписання, а наступне – вже забаганка Сталіна. До речі, ще одна важлива річ – ніхто не згадує про те, що в 1948 році Сталін скасував день свята Перемоги, з огляду на реальні проблеми та жертви. А Брежнєв поновив в 1965 році – на цьому чомусь не наголошують, що навіть Сталін збагнув: не можна святкувати трагедію смерті мільйонів людей.