Україна й Молдова одночасно стали на шлях незалежності, й етапи розвитку журналістики та її сучасні проблеми в цих країнах схожі. Порівняно з Україною Молдова має значно меншу територію, на якій проживає близько 3,5 млн людей.

Придністров’я: незалежність із присмаком Росії

Із 1991 року на лівому березі Дністра функціонує «держава всередині держави» — Придністровська Молдовська Республіка. Жодна інша країна світу не підтримала прагнення придністровського регіону з населенням 300 тис. осіб відокремитися від Молдови і стати самостійною державою. Збройні протистояння між об’єднаними військовими силами з боку Придністров’я та волонтерами й поліцейськими з боку Молдови не принесли нічого, крім людських втрат.

Переговорний процес між Кишиневом і Тирасполем результатів не дав і поступово зійшов нанівець. Посередниками в ньому досі виступають Росія та ОБСЄ, й Україна — як гарант. На території невизнаної республіки перебувають спостерігачі з України, миротворчі військові сили Молдови, військова техніка та 14-та армія Російської Федерації. Не один раз ОБСЄ вимагала від Росії забрати війська з Придністров’я, але безрезультатно.

У контексті Придністров’я говоримо «незалежність», маємо на увазі «Росія»: переважна більшість жителів цього регіону воліла би жити якщо не в незалежній ПМР, то у складі Російської Федерації. Сама ж Росія, хоч і активно підтримує ПМР рублем та газом, не визнає незалежності придністровського регіону. Декілька років поспіль вона виплачує субліменти пенсій придністровським пенсіонерам — громадянам РФ, а тарифи на російський газ для Придністров’я — одні з найнижчих. Ресурсів для самозабезпечення регіон не має. Контролюючи такими діями статус-кво, Росія підтримує політичну нестабільність біля кордонів із ЄС, гальмує подальший рух Молдови до євроінтеграції.

«За 25 років у Придністров’ї виросло покоління молодих людей,

які ненавидять Молдову»

Тирасполь практично не підтримує контактів із Молдовою, має свій уряд та президента. Щоби перетнути внутрішній кордон між Молдовою і Придністров’ям, необхідно мати при собі внутрішній паспорт і заповнити міграційний аркуш: куди, до кого, навіщо. Показово, що багато жителів Молдови мають подвійне російсько-молдовське громадянство. Та коли Євросоюз запровадив безвізовий режим із Молдовою, чимало й жителів Придністров’я почали робити паспорти для виїзду за кордон як громадяни Молдови.

Журналісти не можуть здійснювати професійної діяльності без попередніх домовленостей із Тирасполем — як дозвіл робити матеріали на території невизнаної республіки їм видають реєстрацію — короткотерміновий, на два-три місяці, офіційний папірець. Звісно, журналістам доводилося працювати на цій території і без реєстрації: ховати мікрофон, фотоапарат і озиратися, щоб не затримала поліція. Такий випадок уже трапився декілька років тому, коли в Молдові відбувалися парламентські вибори й журналістка, не маючи реєстрації, робила опитування громадської думки в Тирасполі. Тоді поліція протримала її у відділку кілька годин.

За 25 років у Придністров’ї виросло покоління молодих людей, які ненавидять Молдову, хоча нічого не знають про неї. Пропаганда й фальшива інформація перетворили їх на ненависників Кишинева. Вони воліли би радше жити в Росії, а ще краще — в незалежній ПМР. І хоча такої країни немає на жодній карті, нове покоління каже: «Я родился в Приднестровье».

Через європейські проекти та неурядові організації Молдова пропонує допомогти Придністров’ю впровадити деякі проекти в соціальній сфері. Від цієї допомоги відмовляються, підтримуючи соціальний, політичний та інформаційний вакуум між двома регіонами.

Що стосується України, то дуже важливо не втрачати зв’язку з Донбасом, на кожному з рівнів — між людьми й суспільними інституціями, медіаорганізаціями. Якщо люди не мають доступу до українського джерела інформації, рано чи пізно вони змиряться з цим. Мине час, і конфлікт справді стане замороженим. Так само відбулося і з Молдовою.

Взаємодія медій Молдови і ПМР — неможлива чи реальна?

За статистикою, телебачення — головне джерело інформування громадян Молдови. Йому довіряють 56,6 % молдован; вітчизняним ЗМІ — 49 %, ще 40 % довіряють російським телеканалам. Звісно, це негативна статистика, оскільки телебачення посідає перше місце щодо поширення внутрішньої та зовнішньої пропаганди та неправдивої інформації.

Усі молдовські ЗМІ не мають покриття у Придністров’ї. Переважна більшість населення отримує інформацію з місцевих (російськомовних) або російських каналів. За даними соціологічного опитування IMAS від квітня 2016 року, 70 % телеканалів Молдови здійснюють мовлення російською мовою. Загалом це російські телеканали, місцеві ж поєднують мовлення російською й молдовською (випуски новин подають двома мовами).

Попри те, що за 25 років люди по обидва боки молдовсько-придністровського кордону стали чужими одне одному, ті, хто виїхав із невизнаної республіки, відчули на собі певну підтримку з боку молдовських медій. Численні інтерв’ю, сюжети в теленовинах на певний час привернули до них увагу суспільства. Про інституційний зв’язок між журналістами Придністров’я та Молдови не йдеться, але існують спільні проекти, підтримані грантами UNDP у межах програми зі зміцнення довіри між двома берегами Дністра.

Часто публікують спільні матеріали в ЗМІ, організовують тренінги, клуби та дискусії на різні теми — від соціальних до медійних. Два роки тому молдовські журналісти спільно з придністровськими колегами здійснили спільну навчальну поїздку до Таллінна, щоби перейняти досвід Естонії на шляху демократизації. Журналісти з ПМР дотримуються думки на кшталт «Європа — добре, а в нас — краще». Втім, колегам по обидва боки кордону вдається співпрацювати в пошуку інформації та налагоджувати особисті зв’язки.

Засоби боротьби з маніпуляцією в ЗМІ: досвід Молдови

Щоби не піддаватися маніпуляції з боку ЗМІ, важливо знати, хто платить, хто володіє тією чи іншою газетою чи телеканалом. У Молдові рік тому перед каналами було поставлено зобов’язання опублікувати дані про своїх власників (через поправки до Кодексу про радіо і телебачення Молдови). Несподіванки не сталося, але й цю можливість знати, хто стоїть за тим чи іншим телеканалом, уже можна вважати значним досягненням медіаорганізацій.

Формально можна говорити про різноманіття інформаційного простору Молдови, але фактично це майже одне й те саме джерело. Наприклад, одна знімальна група працює над сюжетом одразу для трьох провладних каналів, які належать одному власникові (Владиславу Плахотнюку). Опозиційний канал — це не що інше, як інструмент для внутрішніх війн між політиками. Влада завжди прагне перебільшити й подати реальність у дзеркалі своїх каналів яскравіше, ніж насправді є, але й перебільшувати рівень суспільного негативу теж не можна. Журналіст має бути якомога ближчим до реальності.

Залежно від того, хто власник, можна спостерігати й різні маніпуляції зображеннями. Одних політиків показують у невигідних ракурсах, тиражують фотографії, де їх зображено розгубленими, слабкими чи, навпаки, авторитарними, честолюбними. Яка ж відповідь медіаорганізацій на цей потік маніпуляцій?

У Молдові функціонують декілька організацій, які працюють із медіями. Дві з них моніторять переважно пресу й намагаються донести до громадськості механізми та техніки маніпулювання суспільною думкою. Це Асоціація незалежної преси Молдови та Центр незалежної журналістики. Вони ж активно проводять кампанію Stop Fals — молдовський аналог української Stop Fake. Щоквартально випускають звіти про моніторинги новинних сайтів та 12 найбільш схильних до маніпулювання телеканалів. Зібрану інформацію оприлюднюють на прес-конференціях: у яких ЗМІ, в якій продукції є матеріали пропагандистського характеру, чи такі, що містять елементи маніпулювання.

Також запущений сайт mediakritica.md, де найчастіше публікують дослідження конкретних подій, які тим чи іншим чином були недостовірно подані в медіях. Також перекладають найрелевантніші для Молдови статті з українського порталу Stop Fake.

Організатори таких заходів закликають критично ставитися до інформації, яку публікують у ЗМІ. Також вони проводять лекції у школах та університетах, зустрічі з людьми, де розказують і показують приклади внутрішньої пропаганди, а також пропаганди в Росії та Україні. Допомогу в організації таких зустрічей надають місцеві газети з Асоціації незалежної преси.

Виявляти фейки та пропаганду набагато складніше, ніж їх продукувати. Уся ця робота має відбуватися паралельно із законодавчими заходами і сприяти зміцненню незалежних ЗМІ. Якщо журналіст перестане висвітлювати реальність об’єктивно і хоч раз опуститься до пропаганди, йому більше не довірятимуть. Підтримувати свою країну в її боротьбі необхідно, але правильними методами. Пропаганда до них не належить. Із пропагандою не можна боротися контрпропагандою. На виклики нашої професії потрібно відповідати тільки журналістськими стандартами та етичними матеріалами.