Уже став притчею во язицех скандал із трансляцією «Інтером» московського «Новорічного параду зірок», у якому брали участь не просто якісь дрібні співочі апологети путінської агресивної політики, а справжні «птахи високого кремлівського польоту», як-от гранд російського імперіалізму Йосиф Кобзон. Думки медіаспільноти розділилися; так само поділилися на різні фракції й правозахисники: від радикалів, які вимагають закрити «Інтер» чи серйозно його (й інші телеканали) штрафувати за показ персон нон-ґрата, до прихильників «безберегої демократії» й «ніким і нічим не обмеженої свободи слова», що вважають заяви урядовців про необхідність покарати «Інтер» виявом тоталітарного мислення.

Але справа не в абстрактній «свободі слова понад усе»: притомним людям справа зрозуміла, експеримент із такою свободою вже було проведено наприкінці 1917 року, коли більшовики відкрито пропагували в своїх виданнях на теренах УНР збройне скинення Центральної Ради, а та в ім’я демократії заплющувала на це очі. З іншого боку, з вересня 1939 року ВВС, попри всю свою класичну об’єктивність, чомусь (ізнов-таки, притомним людям зрозуміло, чому саме) перестало транслювати записи фаворитів Геббельса (а серед них були висококласні вокалісти, диригенти й піаністи)… Ба більше: справа не в якомусь там Кобзоні, що завжди коливався синхронно з лінією правлячої на даний момент у Кремлі партії (а з 1990-х у США офіційно вважається мафіозі міжнародного масштабу), чи у значно дрібнішому в усіх своїх починаннях якомусь там Газманові. Справа в куди більш серйозних і принципових моментах. При цьому спробуємо обійтися без термінів на кшталт «семасіологія» чи «психолінгвістика»…

Щоб окреслити чільні проблеми, надамо слово російському опозиціонерові Олексієві Навальному, щойно засудженому на умовний строк. 31 грудня він написав у твіттері: «Большинство артистов в 'новогодних огоньках' те же, что и когда я учился в школе. А это было довольно давно. Но не раздражает, даже мило».

Справді, не дратує. Як на світоглядно-ментальну систему, в якій ці артисти були, є й залишаються надалі такими собі «культурними героями» якщо й не першого, то й не останнього ґатунку, санкціонуючи й освячуючи собою відповідну державно-політичну надбудову з її механізмами й вождями.

Бо ж хто такі ці «культурні герої» (англ. Culture Нero, фр. Heros civilisateur, нім. Heilbringer), що вкладається науковцями в це поняття? Йдеться про персонажа класичного або сучасного міфу, чия найважливіша місія — творче перевлаштування світу, його впорядкування, піднесення зі стану первісного чи створеного злими силами хаосу, подальший благоустрій буття задля створення найкращих умов певної обраної групи людей. У класичній міфології результатом такої діяльності стають як події глобального штибу (творення небосхилу, світил і земної тверді, викликання до життя тваринного світу й людей), так і більш часткові — винайдення землеробства, писемності чи мореплавання. В сучасній соціальній міфології — надання буттю певної стабільності, позитивності, деструкція й деконструкція підступних намірів зловмисників сил (на політичних, економічних, етнічних «фронтах»). Світ, у якому діють культурні герої такої соціальної міфології (як універсального пояснення всього-на-світі-сущого на рівні елементарних навичок і рефлексів, без зайвих проблем і потреби власної раціональної реакції на них) — це світ, у якому затишно жити, де не слід самому дбати про майбутнє, воно вже задане наперед магічним дійством культурних героїв, їхнім чаклуванням.

А ще культурні герої всіх рівнів органічно пов’язані зі святами, з ритуалами, з обрядовістю, з нормотворчістю — і з наочними прикладами виконання ними ж колись установлених правил, розпорядку повсякденного й святкового життя пересічної людини. Бо ж не всі нинішні позитивні здобутки, згідно з настановами міфологічної свідомості, завдячують собою культурним героям минувшини та їхній спадщині.

Ясна річ, що в тоталітарній соціальній міфології культурними героями найвищого рівня стають великі вожді (генсеки, фюрери, дуче, кондукатори, команданте, пожиттєві нацлідери тощо). Але вони не можуть не спиратися на потужні прошарки «героїв-творців» нижчих рівнів. І не має особливого значення, який насправді внесок тих персонажів у культурні процеси й поступ цивілізації: головне — їхня причетність до системи соціальної міфології.

Звісно, міф тим чи іншим робом, але завжди присутній у людському житті, адже в останньому постійно наявне щось таке, що лежить поза досяжністю критичного розуму і сприймається на віру, незалежно, чи підтверджує реальність ці настанови, чи ні. Проте в тоталітарній системі абсолютна більшість люду занурена в такий міф — до того ж підкріплений усією міццю держави та її пропагандистського апарату — по самі вуха. Адже міф у такому разі — не доважок до реального повсякденного життя, а призма, крізь яку люди дивляться на це життя, сприймають і переживають його. Ба більше: міф для них є чимось істотнішим і вагомішим, ніж реальність. Чи потрібно наголошувати на тому, кому саме потрібне панування такої соціальної міфології в тоталітарних та неототалітарних державах і хто докладає силу-силенну ресурсів, щоб підтримувати й нав’язувати цю міфологію (при цьому значною мірою теж стаючи її бранцями й діючи в її системі координат)?

І якщо для фанатів Толкіна чи Роулінг, для яких гобіти з Підгір’я чи спудеї Гоґвортсу реальніші від сусідів по будинку, занурення в міфореальність є справою добровільного вибору, то Сталін-Брежнєв-Андропов є культурними героями для переважної частини росіян з інших причин. А саме — через те, що цей вибір був здебільшого зроблений за цих росіян і замість них. Хоча, власне, чому самих тільки росіян? Хіба мільйони українців, білорусів, казахів і представників інших пострадянських націй живуть в іншій міфореальності?

Отут ми й підійшли до головного. Не знаю, свідомо чи підсвідомо (чи на ґрунті поєднання першого й другого), проте навіть у відносно ліберальні 1990-ті російське телебачення вперто й послідовно пропонувало масовій аудиторії продукт, який можна об’єднати під популярною в ті часи назвою «Старі пісні про головне». Наче й невинна справа — не лише у брежнєвські, а й у сталінські часи з’явилося чимало блискучих зразків пісень, театральних вистав, кінофільмів і телесеріалів. Але… Мабуть, не випадково німці в ФРН після Другої світової війни рішуче відкинули культурні напрацювання дуже нетривалого за історичними мірками періоду нацистського панування. Як на мене, навіть передавши куті меду, бо там були дуже цікаві й змістовні масові дійства, пов’язані з класичною музикою та фольклорними обрядами, без будь-якої політики. Проте зрозуміти їх можна, потрібно було рішуче зламати парадигми соціальної міфології, відкинути на маргінес увесь сонм культурних героїв часів панування відомства Геббельса та кардинально змінити всю стилістику трансляції культурних надбань у мас-медіа. Тільки потім, за пару десятиліть, деяка частина цих надбань і деякі з цих персонажів (як-от справді геніальна режисерка Лені Рифеншталь) знову ввійшли в тканину соціокультурних процесів — але був докорінно трансформований і контекст, у якому вони фігурували, і стилістика таких процесів, і, власне, сама мова (й у вузькому, й у широкому розумінні цього поняття — як усієї знаково-символічної системи з певними правилами). А в Росії за активного сприяння її мас-медіа, передусім телебачення, не тільки фігурують персонажі радянських «блакитних вогників», формуючи в масової аудиторії відчуття довічності й нездоланності тоталітаризму, бодай у його порівняно «м’якому» варіанті, не тільки постійно відтворюється стилістика дійств минулих часів, а й домінує в публічному дискурсі те, що лінгвіст Андрій Новиков наприкінці 1980-х назвав «радянським соціолектом російської мови», якому однакова чужа дуже різна, але внутрішньо вільна мова і Сахарова, й Солженицина…

Власне, й у випадку, про який писав Новиков, варто казати про мову не у вузькому (звуки, слова, речення та принципи їхнього поєднання), а в широкому сенсі — про мову як символічно-знакову систему, що є основою спілкування між людьми та наскрізним кодом певної соціокультурної спільноти. Адже це й мова письмова, й звукова, й жестова, й візуально-образна (кіно, телебачення, живопис). Тож, скажімо, слово «свобода» в мові Пушкіна й мові Путіна має різний сенс, так само як і «честь» та «чесність», «звитяга», «любов до Батьківщини» тощо. Я вже не кажу про знаково-символічну роль тиранів у цих двох мовах (в одній вони — «ефективні менеджери», в іншій — об’єкт ненависті: «Тираны мира! трепещите! А вы, мужайтесь и внемлите, Восстаньте, падшие рабы!»). Втім, у Росії на рівні офіційного дискурсу Пушкін ідейно кастрований під копил Путіна…

Тож проблема наразі в тому, щоб бодай в Україні якнайшвидше зробити те, що зуміла зробити Західна Німеччина, починаючи з другої половини 1940-х. Так, це завдасть серйозного дискомфорту в побуті мільйонам наших співгромадян, які звикли до салату «Олів’є» під «блакитні вогники». Пікантність ситуації, втім, полягає в тому, що не тільки ці «вогники», а й традиційна радянська рецептура салату, який чомусь зветься «Олів’є», — це також наслідок тоталітаризму, який підганяв під свої мірки та примітивізував у рамках своєї міфології геть усе, включно з кулінарним мистецтвом… Тож заміна «сталінізму з людським обличчям» у вигляді телевізійних новорічних «вогників» і радянських чи неорадянських телефільмів із відомими всім культурними героями має бути якісною — як і справжній «Олів’є».

А «Інтер» справді робить чорну справу, свідомо утримуючи мільйони своїх глядачів у стані таких собі «недоукраїнців», «напівсовків». «Інтер» знову й знову заштовхує свою аудиторію, транслюючи російську медіапродукцію, в соціально-міфологічну царину неототалітаризму, за допомогою інструментів імпринтингу вгачуючи ці міфи в структури внутрішнього буття й поведінки мільйонів законослухняних громадян України. Тож потрібне перекодування системи смислів на телебаченні, й не тільки на ньому, а як це робити — то вже справа цілої плеяди професіоналів, від філософів до журналістів, як це було зроблено свого часу у ФРН.

Що ж стосується Олексія Навального, то сумно, що такий допис він залишив у твіттері вслід за судовим вироком йому і братові, вслід за не надто вдалими протестами на Манежній площі в Москві і масовими затриманнями, за тим, як його брата відправили за ґрати, навіть не вручивши копії вироку… Сумно, що Навальний, політично активна й наче розумна людина, ніяк не втямить, що ув’язнення брата й новорічні телевогники «а-ля совок» — ланки одного ланцюга, що допоки десятки мільйонів росіян охоче дивитимуться ці вогники й милуватимуться звичними для них культурними героями (а ті, свідомо чи несвідомо, підтримуватимуть, разом зі «старими піснями про головне», радянщину, доти ніякого шансу на зміну системи в Росії немає, доти можлива тільки заміна персонажів нагорі цієї владної драбини.

Але… Не можу не навести ще один новорічний допис Навального: «Тусуюсь с Захаром Алексеевичем и Степаном Олеговичем (своїм і братовим синами. — С.Г.). Новогодний огонек смотреть не хотят и требуют айпад». Що ж, можливо, на нове покоління росіян стара соціальна міфологія вже не діятиме? Проте скільки ж чекати на дорослішання цього покоління, та й чи дадуть йому подорослішати, а чи відкинуть — за допомогою використання тих самих айпадів — кудись у 1970-ті, а то й у більш ранні і значно менш «вегетаріанські» радянські часи?